Історія замку

Із різних дат, згідно яких започатковане місто, найчастіше зустрічаються три – 1064, 1073, 1226 або 1227 /причому обов’язково згадується замок на горі/.

У більшості польських енциклопедичних словників XIX – XX ст., як перша згадка про Кременець подається 1064р. Тоді польський король Болеслав Сміливий, ідучи на Київ, нібито оволодів містом.

1073р. згадується в польського монаха – мандрівника XVII ст. Шимона Опольського. За його версією, король Болеслав Сміливий 1073р., ідучи на Київ з військовою допомогою князю Ізяславові, дійшов до Кременця, але здобути його не зміг. Тодішній володар міста і замку Дениско Мокосій добровільно уступає їх Болеславові Сміливому, за що отримує грамоту на підтвердження права вічного володіння Кременцем та замком за родом Мукосіїв.[12]

Та відсутність відповідних джерел і невідповідність у дійсній даті походу Болеслава відкидає ці дати як невірні.

У багатьох енциклопедіях радянського періоду вперше згадується Кременець під 1226р. У Галицькому літописі за Іпатіївським списком, виданим українською мовою вченим Леонідом Махновецьким, перша згадка про місто подається навесні 1227р. Дослідник уточнив подію, відраховуючи різницю у календарному вичисленні різних стилів і довів, що похід угорського короля Андрія відбувся не 1226р., а навесні наступного 1227р. Ось що читаємо в літописі: “А звідти пішов король до Теребовля і взяв Теребовль, і пішов до Тихомля і взяв Тихомль. Звідти ж прийшов до Крем’янця і бився під Крем’янцем, і багато угрів побили й поранили”. Саме під Кременцем галицькому князеві Мстиславу Удалому вдалося зупинити короля Угорщини Андрія.

Водночас археологічні дослідження поч.1970-х рр. довели, що Замкова гора була заселена людьми вже в добу палеоліту, а пізніше – неоліту, бронзи і залізного віку, про що свідчили численні археологічні знахідки. Від палеоліту починаючи, нашарування культурних епох слідують одна за другою безперервно аж до нашого часу.

Знахідки великої кількості скляних браслетів, кераміки та різного знаряддя праці свідчать про те, що Кременець вже в XI – XII ст. був значним культурним та економічним осередком Волині.[16] В X ст. на горі було городище, яке до XIII ст. набувало все більше міських ознак. На першу половину XIII ст. Кременецький замок разом із Стіжком, Даниловим та Уніясом становили ланцюг укріплень вздовж гряди Кременецьких гір.[21]

Взимку 1240р. були вписані перші героїчні сторінки в історію фортеці: до його стін підійшла монгольська орда під проводом Гуюк – хана. За легендою оборонці міста заздалегідь обілляли гору водою, перетворивши її на брилу льоду. Всі спроби ворогів захопити укріплення були марними, і вони змушені зняти облогу. Легендарні перекази про спосіб оборони піддаються значним сумнівам: при відсутності водного джерела на горі обілляти водою усю вершину було неможливо. Якщо в дійсності гора була схожа на льодяну, то в цьому більше заслуга погодніх умов(черговість відлиги та морозу).Та і татарам не було потреби довго зупинятися біля окремої фортеці, нехай і боєздатної але з небагато чисельним військом. Та попри все слід віддати належне захисникам Кременця, які були готові стояти до останку та вписали наше місто у світову історію як одне із небагатьох(та одне із перших наряду із Даниловим), яке татарське військо не змогло захопити.

Князь Данило Галицький,правитель Галичини та лідер Галицько-Волинського державного обєднання ,не бажаючи миритися із золотоординською залежністю, готувався до боротьби. Розуміючи, що у відкритому бою шансів нема, князь укріплював міста, “города”, як форпости своєї мілітарної сили.

1255р. хан Куремса рушив на полудневу Волинь і почав пустошити околиці Кременця, прагнучи змусити його теж до підданства. Кременецький посадник князя Данила Андрій вагався, “раз казав: я королів, другий раз: татарський”. Літописець підозрює, що він був нещирим для Данила, й злорадно оповідає, що се двозначне становище Андрія вкінці не вийшло йому на добро: Куремса, розгніваний його крутійством, вказав його схопити й забити. Даремно Андрій відкликувався, що має у себе якусь Батиєву грамоту, – татари тим ще сильніше розлютилися, убили його і вирізали серце. Але Кременця захопити Куремсі не вдалося, і він повернувся ні з чим.[3]

За наступника Куремса, хана Бурундая, чорні часи не оминули твердиню. Заставши зненацька князів Данила та Василька, Бурундай примусив зруйнувати найпотужніші фортеці Галицько – Волинського краю. Лев зруйнував укріплення Данилова та Стіжка, а звідти пославши довірених осіб наказав зруйнувати укріплення Львова. Василько же, пославши, Кременець зруйнував і Луцьк.[3] Трагічні події 1261р. призвели до занепаду замку, і започаткувалося його відновлення десь у 1290-х рр. з ініціативи волинського князя Мстислава.[17]

Значну роль відіграє Кременецький замок у складних з політичної точки зору перепитіях 40-90х рр. XIV ст. Це був час занепаду Галицько – Волинського князівства та боротьби за її землі між Литвою, Польщею та Угорщиною. Під час походу 1349р. польського короля Казимира Великого у Кременці він застає князя литовського Любарта. Для того, щоб врегулювати питання приналежності спірних територій Південної Волині, було укладено двосторонній договір між Казимиром та Любартом, відповідно до якого місто переходило у власність Юрія Наримунтовича на 2р. без права відбудови замку. Очевидно, що він тоді перебував в занедбаному стані. 1354р. Кременець уже під польським володінням. Відповідно до грамоти 1366р. між польським королем Казимиром та литовськими князями Ольгердом, Кейстутом, Явнутом та Любартом під польську зверхність перейшла південно – західна частина Луцької землі /Кременець, Олесько, Перемисль/, а місто з замком перейшло у володіння Олександра Коріятовича. В 1370р. король Казимир помер, Олександр Коріятович відправився в Краків на похорони. Тоді Кейстут і Любарт, скориставшись його відсутністю, захопили Володимирський і Кременецький замки. Сам замок перебував у такому важкому стані, що Казимир Великий, помираючи, заповів значну суму грошей на його ремонт. Чи були вони використані,- невідомо.

Відповідно до угоди між Казимиром III та королем Угорщини Людовиком Анжуйським після смерті першого дві держави об’єдналися. Злиття як такого не відбулося через опір польської шляхти, але угорські старости з гарнізонами під 1377р. згадуються в Олесько, Лопатині, Городило, Перемислі, Снятині, Кременці. Розуміючи, що їм не вдасться утримати свої позиції, угорські воєводи продають у 1382р. названі міста Любарту Гедиміновичу. 1386р. місто переходить у власність Федора Любартовича. Під час боротьби між Ягайлом і Витовтом Кременець певний період часу був під контролем останнього, а 1392р. за умовами другого перемир’я між ними Кременецька волость була передана Скиргайлу /брату Ягайла/, як відступне за Полоцьк. 1394р. по смерті Скиргайла, Кременець було передано Корибуту. З 1396р. замок потрапив у власність князя Литовського Витовта, який посадив у замку польський гарнізон та старосту поляка.[4]

1399р. вперше перехрещуються долі опального /а пізніше Великого/ князя Литовського Свидригайла та замку. Маючи на авантюрну вдачу, авторитет серед українських князів та боярства,які прагнули відновити свої позиції у державній системі Великого князівства Литовського, Свидригайло був небезпечним Великому князю Литовському Витовту /між іншим двоюрідному братові/, що і призвело до його ув’язнення в мурах Кременецького замку. Тут родовитий в’язень пробув 9 років, поки 1408р. його прихильники під приводом Федька Даниловича та Дашка князя Острозького на страсний четвер не пробралися у замок,де знищили залогу і старосту Конрада Фалькенберга та звільнили Свидригайла.[28]

Наступ Витовта на православ’я, посилення ним централізації влади призвело до посилення сепаратичних тенденцій української та білоруської шляхти. Сам Великий князь Литовський за життя давав їм раду, але після його смерті 1430р. руське боярство підняло голову, і лідером їх боротьби став саме Свидригайло. Розпочавши боротьбу за великокняжий стіл, він вже в перші часи по смерті попередника опанував Збараж, Кремінець, Олесько.[4] З цих міст 1431р. було сформоване ополчення під проводом Сенька Романовича. Двохтисячний польський каральний загін Петра Шафранця, Петра Мединського, Дереслава Властовського, Григорія Кердеєвича намагалися захопити замок, але все закінчилося плюндруванням околиць.[28]

Свидригайло, висунутий на хвилі боротьби в лідери, явно не справлявся із своїм призначенням: відсутність організаторських та військових здібностей доповнювалася, на думку Михайла Грушевського, психічною неврівноваженістю. 1434/35/р., Федір кн. Острозький, ображений за незрозуміле ув’язнення Свидригайлом, передав польській короні Кременецьке староство та Поділля, за що він і отримав перше у свою власність. Незважаючи на катастрофічну поразку руського боярства під Вількомиром 1435р. від польсько-литовського війська , навесні 1436р. Луцьк, Кремінець та майже все Поділля знову визнало владу Свидригайла. Провідником руху став Івашко Монивидович.[4] Зрештою Свидригайло зазнав поразки, а з ним і останні спроби руського елементу відіграти вагому роль в житті Литовського князівства. Волинь залишилася у складі Литви, а Кремінець, отримавши від Свидригайла 1438р. Магдебурзьке право та війта-німця Юрка з Бузька[28], став одним із трьох повітових міст регіону поряд із Луцьком та Володимиром.

З останньої чверті XV ст. наш регіон, як і решта українських земель, став ареною руйнівних татарських нападів. Навесні 1497р. татари зруйнували весь повіт, але князю Острозькому вдалося відбити чотириста полонених біля Полоного. У 1500р. 15-ти тисячна татарська орда знищила місто, а околиця довгий період часу лежала пусткою. Наскільки проблема татарських нападів була актуальною та злободенною свідчать акти поч. XVII ст. 1615р. Сигізмунд III Ваза видав «екологічну» вказівку про заборону вирубувати ліси в Кременецькому повіті, так як вони виконували захисну роль для місцевого населення при татарських набігах.[28] Після катастрофи 1620 р. під Цецорою польський сейм виніс постанову «…Кременець прилеглий до кордонів ворога, а так, як він належить до Речі Посполитої, прихиляючись до старого права про озброєння замку, стрільбою, порохом, людьми та іншими речами, які належить для оборони, згідно думки гетьмана мусимо дати».[27] Саме ці трагічні події визначальною функцією міста зробили оборону, а економічне життя ледь жевріло. XVI – пер. пол. XVII ст. це період інтенсивного будівництва та відбудови замків, які мали заступати шлях татарам і складали цілі оборонні лінії: перша – вздовж ріки Серет: Заложці, Тернопіль, Микулинці, Теребовля, Янів, Буданів; друга – Кременець, Збараж, Токи, Сатанів, Гримайлів, Гусятин; третя – Олесько, Поморяни, Бережани.[10]

Будучи державною власністю, замок отримав щедрі субвенції, за рахунок чого перетворився на одну із найпотужніших оборонних споруд українських земель того часу.

Замок як архітектурна споруда

Сприятливе природне та стратегічне розташування Замкової гори створювало всі умови для розбудови на ній укріплень, які б контролювали шлях на Волинь з півдня та сходу. Найбільш ранні знахідки із Замкової гори датуються IX., а вже в XI-XII ст. тут розташовувалося слов’янське городище. На основі археологічних досліджень, встановлено, що первісний двір замку /дитинця/, був у чотири рази менший від сучасного /62х52 м/ і займав західну частину гори, маючи у плані неправильну форму. З напільної сторони кам’яна стіна, товщиною біля двох метрів, тягнулася прямою лінією від кромки до кромки гори, а в іншій частині повторювала контури мису. На схід від нього було розташоване місто, обнесено частоколом(1).

На місці зруйнованого 1261р. городища, найраніше ніж 1290 і 1340рр., почав формуватися комплекс споруд, які сформували відомий нам замок. За відсутності писемних пам’яток(Галицько-Волинський літотис уривається на 1290р.), про будівельні роботи у Кременці часові рамки встановлені на основі порівняння, аналогії та аналізу. По-перше, готичний стиль, притаманний для будівель замку настав на українських землях з кінця XIII ст.; по-друге, більшість спеціалістів проводять спорідненість у способі будівництва, будівельному матеріалі та стилі Кременецького та Луцького замків, причому останній формувався на традиціях Кременецького (про це свідчить використання ломаного вапняку для будівництва Луцького замку, який, ймовірно, з Кременеччини доправляли по Ікві і Стиру до Луцька; відсутність у нижньому і середньому ярусах бійниць; простота, скромний декор).[28] По-третє, князь Волинський Мстислав Данилович літописцем відзначався як схильний до будівництва. Найвагомішим доказом є те, що в період подій 1340-1390х рр. замок уже був, хоча, в занедбаному стані. В актах за 1372р. Кременець названий окружним містом з добавкою”arx”, тобто замок з укріпленням[26]

Комплекс споруд Кременецького замку(за всіма своїми функціями та призначенням характеризувався як фортеця, але загальноприйняте поняття сформувало уявлення про даний комплекс споруд як замкове. Ймовірно це було пов’язано із традицією повязувати фортецю із наявністю конкретного власника та її багатофункціональністю) формувався за всіма канонами традицій середньовічного архітектурного замкового будівництва. Самим своїм розташуванням на горі він мав дві користі: замок був ізольований від міста(до стін замку не діставала гарматна стрільба з міста), але одночасно, нависаючи над ним, добре контролював його. Подібне розташування також характерне для Мукачева, Хуста, Олесько. До крутизни схилів додавався став між горами Замкова та Черча і заболоченість вздовж русла Ірви.

В основі планування характерні такі риси як:

1. асиметрія архітектурних композиційних об’єктів

2. нерегулярне розпланування

3. зручне розміщення на рельєфі

4. доцільний зв’язок між окремими спорудами(7).

Детальна характеристика Кременецького замку зафіксована у люстраціях XVI ст., що являла собою періодичний /відповідно до ухвали сейму(станово-представницького органу влади Речі Посполитої) 1562р. через кожних 5 років/ опис державних маєтностей та складався чиновниками-люстраторами або люстраційними комісіями, які виконували водночас ревізорські функції. Важливими для опису замку є люстрації 1542, 1545, 1552 та 1556рр., які проводилися за часів володіння ним польською королевою Боною Сфорца, дружини польського короля Сигізмунда II Старого.

Вагому роль в обороноздатності замку відігравав підхід до замку.. Він був можливий лише із східної сторони і являв собою греблю або шию довжиною 176 сажнів (304м ) та шириною 4 сажні (7м)(1545, 1556рр.)

Від греблі територія замку була відділена ровом через всю гору глибиною 5 сажнів ( 9 метрів)( 1552р.)

До замку з греблі можна було дістатися через два дерев’яні мости. Довший був поділений на городні, за які відповідали власники маєтків: Грицько Толмачів і Пашко Людвинський, Іван Жабокрицький; Сидір та Дашко Дедеркальські, 5 городень (будовані князем-єпископом на свої кошти, а потім передані на Кузьминську волость та маєтки князя Заславського, князя Василя Константиновича Острозького, княгині Ільїни, князів Збаразьких) занедбаних, через неможливість визначити дійсний статус власника, Богдан і Гневош Лідихівські, Гаврило і Міхно Лосятинські, князь Дмитро Вишневецький, Іван Болбас, Санько Андрузький, Василь Нікітич, Боговітановичі, Івашко Бережецький, Гаврило Готський, Панько Мінкович, Сенюта, Федір Корницький, Василій Єрмолинський, Петро Денискович, Андрій Кунівський, Семен Цат, Войня, Іван Богушевич, князь Іван Массалький – всього цей обов’язок був покладений на власників 16 городень.

За самим змістом люстрації випливає, що під самим мостом знаходилися город які були призначені для зберігання дорогого ні, які були призначені для зберігання дорогого Довжина моста – 44 сажні (76м ), ширина 3 сажні ( до 7м ). Взагалі опис моста відповідно до люстрації 1545 року містить деякі суперечності. За змістом люстрації випливає, що городні , які були призначені для зберігання дорогого майна навколишніх землевласників. Одночасно виведення їх за межі укріплення виглядає взагалі нелогічним, адже вони могли стати легкою здобиччю ворогів. Відповідь напевно треба шукати у деяких моментах опису 1545 року, де вказується, що будівництво нового моста та відповідно городень під ними розпочалося за старостування князя-біскупа Януша в 1533-1536рр. одночасно із початком реалізації його плану по споруджені четвертої башти перед мостом на «шиї»,що створило б умови для захисту городень. Саме припинення робіт по спорудженні додаткового захисту і призвело до того, що стан моста був незадовільний через небажання багатьох землевласників брати участь у ремонтних роботах адже вони з того не мали жодної вигоди. Водночас люстратори 1545р. відмічають скаргу місцевої шляхти на незручний заїзд до замку по мосту, і тому були згідні, за наявності дозволу, скинутися на будівництво постійного кам’яного мосту до Червленої башти (як колись), або і на місці старого дерев’яного, який вів до Надбрамної башти. Спонукало до цього незручність захисту моста та відсутність міцного дерева для ремонту, так як за князя-єпископа Януша, дерево брали за 6-8 миль від замку. Зразу за в’їзним мостом на бастіоні розташовувалася велика городня для гарнізону, побудована біскупом Янушем.

Малий міст був на забезпеченні зі сторони кременецьких міщан.

Вхід у фортецю вів через Набрамну(Надворотну) вежу, яка являла собою двохярусну споруду з арочним готичним проїздом у формі гострого луку, що було традиційним для перших Ягелончиків. Вихід був на сторону гори Черча. За ст. Януша вежу надбудували з каменю, зробили горниці та погреба. Староста Дахно підняв її вище та вивів дах ковпаком. У вході в стіні зроблено нішу, де знаходився воротний.

Черлена башта розташовувалася виходом на греблю, первісно це був єдиний вхід у замок та напевно і єдина вежа. Після побудови Надбрамної вежі, ворота практично замурували, і залишили неширокий вхід. За старости Фальчевського було виведено дах, покритий гонтами(деревяною черепицею). На жаль, ця башта не збереглася, і детальнішої характеристики дати неможливо. Третя вежа Над новим домом, знаходиться на західному мисі гори, контролюючи три сторони та місто, була збудована за князя Януша, а до того на її місці була лише стіна. Сама башта мала три поверхи. Стіни та перекриття в основі були дерев’яні, обмуровані каменем. У підвальному приміщенні по обох сторонах знаходилися дві пивниці, посередині, у трьох коморах, зберігалися запаси пороху і селітри. На другому поверсі розташовувалася світлиця, сіни та чулан. У стінах третього поверху були бійниці для гармат. За того ж старости Януша розпочалися роботи на будівництві перед входом до замку четвертої вежі, щоб краще контролювати “замкову шию”: було закладено фундамент та роботи не була завершена.

Проміжок між вежами був сполучений стіною товщиною 2-2,3м та висотою 8м, збудованою, як і башти, з каменя-вапняку, очевидно, за традиційним для того часу тришаровим способом – закладалися дві лицьові сторони і середина забутовувалася камінням (7, ст.116). На оборонному мурі в перші часи були набудовані зубці – мерлони (бланки) із-за яких оборонці вели обстріл з метальної зброї(висота-2м, ширина-1,8-2,8м, глибина стіни 0,5м). В середині зубця робився отвір для стрільби в ріст людини. З розвитком вогнепальної зброї бланки замінив парапет - простір між зубцями замуровано. По внутрішній окружності стіни були дерев’яні обланки - критий поміст, справність яких була на відповідальності власників городень. За ст. Фальчевського вздовж обланків припасовані дерев’яні труби, покриті смолою для збору дощової води, яка зливалася у кам’яну цистерну.

За старостування Януша була зроблена спроба зміцнити стіну зі сторони гори Черча, як найбільш вразливого місця. Попід стінами викопано рів, а землю насипано під стіну на сторону гори Черча. З внутрішньої стіни, князь-біскуп сподівався зробити кам’яні підпори – контрскарпеми, які б укріпили її міць.

Зі сторони шиї згадуються два бастіони: один при в’їзді до Надбрамної вежі, інший – від Черлених воріт до повороту стіни на південний схил гори. Бастіони давали можливість кращого обстрілу ворогів на місцевості. Залишків їх не залишилося, та і відомості про них досить скупі(їх земні контури чітко видно по плану, зробленого в ХІХ ст..). Очевидно, що вони не мали традиційного характеру та схеми бастіонних споруд.

Вздовж усього внутрішнього обводу стіни стояли городні землевласників, які мали в околицях Кременця свої маєтки. Вони являли собою дерев’яні кліті , де зберігалося їх майно з огляду постійної небезпеки татарських нападів.

За Черленою баштою за Януша на кошти Кузьминської волості на кам’яній стіні на одному бастіоні були споруджені 4 городні, оброблені і покриті дошками, до яких зроблені драбини на землю. Дах городень використовувався як місце для гармат для оборони шиї та мосту.

Від “державних” городень далі простягалися приватні городні в .такому порядку:

- князя. Заславського з маєтків Двірця та Білогородки;

- дві городні княжни. Ільїни з маєтків Паньківець, Дідковець, Шельвава;

- спільна городня Грицька Сенюти з Ляховець, Семенова та ін., Василя та Юхна Єрмолинських з тих же маєтків;

- дві городні кн. Дмитра Вишневецького (Тараж, Комарин, Крутнів, Лопушне);

- дві городні Боговітіновичів (Шумбар та його присілки);

- дві городні Вайни та Івана Богушевичів з Шумська, Пигась та присілків.

Відмічається, що ці городні в занедбаному стані та відсутні обланки на стінах.

Далі:

- Сидора, Дашка, Нестора і Андрія Волкавських з Дедеркал;

- Грицька Толмачевича з Бірок, Павла Людвищенського з Людвищ, Івана Жабокрицького з Підлужиська і Лепесівки (також занедбана);

- дві городні Федора з братами з Андруги, Опанаса і Федора Лукаш з Андруги (іншої), Юхна Тороканівського із Стряклова, Міхна Лосятинського з Пашківець, Демяна, Левка з Мінкович;

- Яцка та Івашка Бережецьких з Бережець, Єрофія та Гаврила Гостських з Почаєва та Савчиць і Івана Хребтовича з Туриці;

- князя Матвія Четвертинського з Антоновець, Стіжка, Залісець, Угорська, Тилявки;

За баштою Над новим домом порядок городь такий:

- князя. Івана Массальського-Муньчи з Онишківець та присілків;

- князя Василя Константиновича Острозького;

- зем’ян Мокрецьких;

- князя Косьми Заславського (Білгородка, Двірець та ін.);

- дві городні князя Острозького (Птичі, Студенка, Білгородка);

- Грицька Сенюти, Василя Єрмолинського, Федора Корницького з Ляховець, Семенова та Корниць;

- князя Дмитра Вишневецького (Підгайці, Кушлин, Окнин);

- Івана Болбаса (Розтоки, Поріччя);

- Семена Цата (Радомль та Борщівка);

- Михайла Лосятинського з братами та Яська Лідихівського;

- Петра Денисковича та Андрія Куневського з Берега та Верби;

- Гневоша Єловицького з Кам’яниці, Туристовича та ін.

Остання городня примикає до башти над воротами (1545р.). Всього у замку було 33 городні: 25 добрих і 8 недокінчених (1542,1545р.), а у 1552р.-34 городні. Власники городень відмічають погані умови збереження через відсутність ставень у вікнах в стіні, що приводить до їх затікання.

За кн. Януша було збудовано 9 амбарів(сховищ) для зберігання продуктів для замку; при чому дахи зроблено так, щоб на них можна було поставити гармати. Станіслав Фальчевський вздовж дахів амбарів та бланків замкових зробив дерев’яні труби, вкриті смолою для збирання дощової води, яка зберігалася у мурованій з каміння цистерні, обшитій дошками та осмолені (1545р.). Взагалі проблема питної води в замку під час облоги стояла досить гостро. Староста Януш почав бити криницю, але прорубавши у скелі 18 сажнів (30м), він був змушений припинити роботу.

З ліва при вході у напрямку до Червленої башти попри стіну розташовувався будинок на підклітях з міцного дерева, збудований за старостування Януша, за Фальчевського накритий та Герцика оштукатурений. Внизу знаходилася велика світлиця довжиною 3 сажні(5,5 м), на п’ять вікон, та комірчина з виходом до башти, зверху світлиця мала на три вікна, над світличкою кімнатка без вікон та світличка з піччю та комином. З будинку до верху Надворотної башти вела драбина.

На території замку знаходилися і інші службові та адміністративні споруди: пекарня; в’язниця; кухня; сажна(курник) при мурі; будинок із світлицею з піччю, при ній кімната з виходом, ганок, коміркою сторожа, сіньми перед світлицею та двома підвалами і двома пивницями.

В люстрації 1552р. згадується церква св. Архистратига Михайла. За переказами збудована вона на початку XIII ст. старостою Гаврилом Петровичем Дениском - Мокосійом в пам’ять про рідного брата Михайла. Але очевидно, що з XIII ст. до середини XVI ст. ця церква простояти не могла, хіба що залишилася на стародавньому місці. Зруйновану, внаслідок подій 1648р., церкву намагалася відновити волинська шляхта, про що згадується в інструкції 29 серпня 1669р. по причині коронації Михайла III Корибута Вишневецького, але все залишилося на папері.За архітектурним стилем вона була споріднена із церквою в селі Зимне біля Володимир - Волинського. Ймовірно, церква знаходилася попри стіну, яка була зорієнтована на гору Черчу, тому що ще в 70-х роках XIX ст. тут був кам’яний хрест, а в 1920-39рр. був дерев’яний хрест. Хоча інші дані свідчать, що вона була посередині(різність даних розташування зумовлене недомовками – вона була попри стіну майже на середині між Надворотною вежею та Над новим домом. .

У зв’язку із прагненням кн. Януша укріпити стіну до гори Черчі у люстрації 1545р. згадуються скарги зем’ян, що в наслідок цих робіт були занедбані їх будинки, розташовані на території замку. Отже, очевидно, до 30-х рр. XVI ст. в замку були і жилі приміщення зем’ян.

Військова справа

Жодні укріплення не могли стримати натиск ворога без наявності потужного та добре озброєного гарнізону. На початках основу польського війська становило посполите рушення, та його збір був затяжним і замки потребували постійного війська. Тому ядро становили найманці, які були в залозі Кременецького замку. В переважній більшості це були вихідці з Німеччини – жовніри або жолдаки( з нім.– платний вояк). В повсякдені за ними закріпилася назва драбант – гоноровий солдат, який носить галябарду. Чисельність гарнізону визначити важко, але однозначно він був незначний: по – перше, у мирний час не було тримати значну кількість воїнів; по – друге королівська казна завжди відсувала проблеми з коштами. Відповідно до практики військової системи Великого князівства Литовсько, збройну службу виконували категорія путніх бояр, приписаних до замку(їх детальніша характеристика піде в наступному розділі).

Водночас участь у сторожовій службі брали участь і місцеві жителі. « В відсутність старости, у випадку відїзду його з замку, міщани давали сторожів від міста по 6 чоловік, або скільки наказував староста: ті охороняли замок до його приїзду, стояли на воротах і ходили по замку; а двох постійних сторожів зобов’язані були наймати щорічно три села: Сапанів, Жолоби і Підлісці»(1545). Але цю постанову у зв’язку із спустошенням Кременеччини на поч. XVI ст. староста Януш відмінив, найнявши чотирьох сторожів. Відповідно до люстрації 1552 року міщани «розписані по десятках для оборони в часі потреби замку і в місті. Десятків всіх 31».

Функціональне забезпечення замку здійснювалося адміністрацією та замковою прислугою. Повний перелік даних посад дає люстрація 1552 р., одночасно із зазначенням розміру оплати: староста – 100 литовських кіп, священник – 20 кіп, бурграбій – 17 кіп, два пушкарі – разом 24 копи 40 грошей( в іншому місці даної люстрації згадується три пушкарі – Ганусь(німець), Матуш(поляк), які отримують по 12 кіп і 20 грошей та третій місцевий, з оплатою в 5 кіп. Очевидно його оплата ішла не з королівської казни. Водночас люстрація 1545 року згадує трьох пушкарів: Матуся, Яна та Гануся, які отримували по 10 кіп та по сукну з Луцького мита.), тесля – 10 кіп, приватник – 3 копи, ключник – 3 копи, повар – 3 копи, два ключники – разом 6 кіп, два сторожі – 6 кіп, два візники – 6 кіп, коваль – 5 кіп. Ці дані підтверджені і люстрацією 1556 року. Водночас в замку перебувала замкова челядь невільнича числом в вісім чоловік.(1552)

Основні функції та повноваження старости будуть зазначені нище. Тут хотілося б зазначити, що і в самаму місті його позиції були міцними, так як під його юрисдикцією перебувала значна частина міщан(на 1552 рік по вулицях За поточній та Липовиці 55 будинків).

Бурграбій мав ключ від замку та заступав старосту в суді.

В обов’язки пушкарів входило доглядання пушок, лагодити їх, постачати кулі, виробляти стрільний порох.

Крім цього при Кременецькому замку згадуються: городничих – безпосередньо доглядав замкової будови та мовтовничий – пильнував замкових мостів. За роботу вони брали спеціальну плату від панів чи міщан, на утриманні яких певна частина будови замку належала.

Охоронна зброя мала такий вигляд: давньої ”броні”, виробленої з дрібних залізних кільців, уживали й далі під назвою кольчуги або панцирі. В різних часах панцирі мали різний вигляд, бували то довші, то коротші, то тісні, то просторіші, деколи з ногавицями, рукавами й накриттям на голову. З технічного боку їх перероблювали і вдосконалювали щораз більше. В XIV-XV віках поруч із кольчугою поширилася охоронна зброя іншого роду, що складалася з двох блях, одної на грудях, другої на плечах. Назва для такої зброї була – кирис. Пізніше робили панцирі з невеличких металевих плиток; були окремі наременники: нарукавиці, набедреники, наколінники, наголінники.

Також вживалися шоломи, що мали різні назви, як мисюрка - мілкий шолом, наче миска, шишак (угорська назва), з дашком, що отінював очі.

Щит зберігся як охоронна зброя піхоти. В XIV-XV віках вживали так званих павежів (італійська назва), щитів чотирикутних, високих на метр і більше. Їх виробляли з дерева, покривали шкірою і зверху вимальовували або посріблювали. Легка кіннота користувалася невеликими трикутними або чотирикутними щитами. Круглий, випуклий щит звався калкан.

Коп’я мали довжину понанад 3 метри, їх робили з ялини або сосни, деколи в середині видовбували в середині, щоб воякові не було важко. Наконечник коп’я був залізний із вістрям різної форми, на другому кінці прикріплювали невелику кулю, щоб легше було вдержати рівновагу. Міських і замкових сторожів озброювали галябардами – це є коп’я, получене зі сокирою й гаком.

Досить поширені були різні роди бойових сокирок. Їх назви – балта, бердиш – сокира із сильно закривленим вістрям і топорищем на півтора метра завдовжки; чекан – сокира з обухом, що має вигляд молотка з гострим, загнутим вістрям.

Корд або корделяс – це короткий меч, або шабля піхотинців. Тасак – теж коротка шабля. Рапір – рід меча з тонким, гострим лезом. Гончар або концер мав вигляд меча, але його лезо було трикутне або чотирикутне, з гострим кінцем – колоти; гончарів уживала піхота.

Поруч із давнім луком, в тих часах поширився покращений прилад стріляти - куша (французька назва). Це теж лук, але прикріплений до кольби, з корбою, що натягала тестеву. Під час стрільби використовували короткі стріли що звалися белти.

Становлення Кременецького замку як потужної фортифікаційної споруди співпало із поширенням вогнепальної зброї у Європі. З поч. XIV ст. із Західної Європи через Німеччину у Польщу нова зброя перейшла на українські землі. Спершу вогнепальну зброю репрезентували самі гармати, рушниці з’явилися пізніше. Артилерія постійно розвивалася, видозмінювалася.

Перші пушки у нас з’явилися у Львові 1394р. В 1468р. заснували у Львові міську ливарню, що постачала свої вироби для міст й замків. Інша велика ливарня була заснована у Вільно, звідки й забезпечував свої потреби Кременецький замок

.Інвентар 1479 року дає перелік вогнепальної зброї у замку: три фуклери, чотири пушки, шість малих пушок, один пищаль. Диспозиція – чотири великих гармати на городні(очевидно націлені на шию та міст). З припасів пороху пів бочки та шипів годних бочка.

На початку XVI ст.. внаслідок постійних та руйнівних татарських нападів вирішено було скріпити фортецю. Януш, староста Луцький, біскуп Віленський та Познанський поряд із фортифікаційними роботами завіз вогнепальну зброю. За старостування Дахна пушки були розміщені на даху дерев’яних амбарів, розташованих по середній окружності замку. Досить змінилася артилерія замку у період володіння ним королеви Бони 1536-56рр. За старостування Станіслава Фальчевського у збудованих сінях поставлено коловратну ступу в 6 толчіїв для виробництва пороху.

Детальний опис артилерії дає ревізія 1545р. На озброєнні у замку нараховувалося 29 пушок: 1 діло, 4 соколи, 2 мортири, 22 фальконети.

Гармати були розташовані так: 6-на обланках націлені на замкову шию та міст, 4-на Новому домі на місто, 1-при воротах, 1-на території, 2-мортири, 11-в сараї. Були великі запаси сірки, пороху, селітри, ядер. Люстрації 1545 та 1556 рр.. відзначають незадовільний стан обланків, для яких були необхідні нові коли та осі.

Гармати були різні за розмірами і калібром. Довжину означували на п’яді й пальці, ширину дула теж на п’яді або порівнювали з яйцями.

Фалькона – мала довге дуло калібр від 28 до 40 мм, стріляла пулями 6-9 фунтів. Зустрічається назва гармати сокіл, що є перекладом з латинської її назви.

Фуклер – вдосконалена пушка з рухомою коморою на порох.

Фальконет – середньовічна гармата, дуло посаджене у рогатину, яка була продовжена підпоркою, яку перед пострілом забивали у землю. Калібр від 28 до 40 мм, вага куль 5-9 фунтів.

Мортира – вид гармат, у яких не було віддачі. Сила віддачі під час пострілу зрівноважена реакцією ґрунту на опорну плиту гармати. Мортири складалася з дула, двоноги або підстави і прицільних приладів. Дула не нарізні. Заряджали мортири малих і середніх калібрів з дула, великі мортири які були у замках заряджали з тильної сторони. Мортири призначені для поразки живої сили і осередків вогневих як відкритих, так і в укриттях.

Кам’яні кулі обточувалися і деколи обковувалися навхрест залізними обручами. Залізні кулі виливалися у дерев’яних формах, деколи їх обливали оловом. Порох в XVII ст. Складався з таких складових: 2 фунти сірки, 1 фунт вугілля, 4 – 6 фунтів селітри. Порох виробляли мілкий пізніше більш зернистий, мілкий порох зволожували оцтом, місили й сушили, він служив для більших виправ.

Крім артилерії в замку були рушниці: 10 гаківниць з порохівницями та формами та 33 власне рушниці з порохівницями, формами та фітілями.

Рушниця – один із перших типів ручної вогнепальної зброї, яка спочатку мала гнітний, а потім круглий замок. Рушниця була вживана у Європі з половини XV ст. , аж до початку XVII ст. Інколи рушниця представляла собою варіант легкої гаківниці.

Гаківниця – довга ручна вогнепальна зброя вживана в XIV – XVI ст. Головне для оборони міст і замків. Назва походить від гака поміщеного під дулом, гак служив для зачеплення зброї за пасок; а в полі за підпорки для прицільної стрільби. Маса 10 кг., довжина 1,5-1,8 м. З неї стріляли залізними кулями, пізніше олов’яними калібру 20 мм. Підпалювання відбувалося вручну, спочатку за допомогою розжареного прута або вуглинки, пізніше гноту. На початку XVI ст. в зв’язку з удосконаленням вогнепальної зброї впроваджено круглий замок.

Аркебуз – мав гак, але був коротший за гаківницю(1,3 м) і тому зручніша, куля діаметром 16-18 мм. Інша назва – гаркабуз, пів гаківниця.

З ревізії 1552р. ми дізнаємося ,що: “бронь замковая: дел снижних (бронзових) на колах, добре окованих, под одною формою и одного лета справовани, року нарож. Бож. 1530, всих 14; куля в всих – як гусине яйцо. Под гербами литовскими обома. Куль до дел железних обливаних свинцом 6 коп. Гаковници 10, пороховниц 10, куль гаковничих 54; ручниц 33; пороховниц ручних – 29; куль до них 10,5 коп. Пороху п’ять полубарилков. Селитри 5 солянок. Сери 8 солянок. Свинцу 2 штуки. Угля на порох 2 бочки.”

Під ревізією 1556р. за старостування Петра Семашки згадуються 14 мідних гармат литих 1530р. калібром 15 п’ядей та 3 дюймами довжини. Ядро до них було розміром гусиного яйця. Решта пушок були залізними.

Крім казеної зброї « повинні мешканці міста Кременця всі і кожен під час небезпеки обороняти місто короля, його милості, всілякі стрільби, то їсть всілякі гаківниці, ручниці, сагайдаки і інші гармати, рогатини, для оборони належить мати в будинках своїх, а хто не може мати, тоді нехай рушницю і рогатину нехай має, а під час такої оборони не слід в будинку проживати(люстрація 1563 року).

Посилював вогневу силу замку постанова сейму 1620 року, за якою «… люди шляхетського роду, які до міста з жінками для оборони хочуть ходити, щоб були забезпечені їжею на пів року. Стрільбою і порохом, кулями, а тих хто цього з собою не має не пускати…»

Про наявність міської вогнепальної зброї свідчить люстрація 1552 року: дві гаківниці, 29 аркебуз, 17 ручниць, пороху півтори бочки, сірки пів бочки, свинцю бочка.

Із супутніх інструментів у замку були лопати залізні до вапна(49), три мотики для мішання вапна, два друки залізних для ламання каменю, одне свердло для гаківниці, копит залізний, для кидання спижу, залізний заступ, сто залізних шин.

Про потужність кременецького арсеналу свідчать факти ревізії по інших укріплених спорудах України: Луцьк 1545р.-10 пушок, Львів 1558р.-8, Київ 1552р.-29, Канів 1552р.-7, Черкаси 1552р.-7, у решти 5, а то й менше.

Господарські основи діяльності замку

Характерною рисою Кременецького замку була державна форма власності: тому в повній мірі на нього поширювалася загальнодержавна система управління. В середині XIV ст., в час переходу міста з рук в руки, управління здійснювалося воєводою під владою львівського старости .[5] З переходом системи управління від староруської схеми до литовської на поч. XV ст. основні важелі влади перейшли до старости, влада якого поширювалася на весь Кременецький повіт. Під його опікою були великокняжі двори з господарством та волості залюднені державними селянами. Він був зобов’язаний:

1.Слідкувати за розвитком великокнязівського господарства.

2.Творити нові джерела прибутків.

3.Збирати податки.

4.Нормувати селянські наділи.

5.Охороняти межі державних володінь від зазіхань панів-сусідів.

6.Здійснювати суд над всіма верствами, які не мали спеціальних судів .

7.Розглядати апеляції на рішення спеціальних судів .[5]

Але головну роль в мілітарно розвиненій державній організації грали військово-адміністративні повноваження. На догляді старости був центральний замок повіту, а саме Кременецький: при допомозі спеціальних урядників мав пильнувати, щоб замок був в доброму стані, забезпечений амуніцією й запасами, готовий до оборони. Він був безпосередньо начальником замку, наглядав за порядком, з замкових прибутків утримував персонал, укріпленя та гарнізон.

Основу фінансової та господарської забезпеченості замку становили перш за все державні маєтки та земельні угіддя. Значну роль відігравали згадана у люстраціях Кузьминська волость – великокняжі (пізніше королівські) володіння. За описом 1545р. до неї належали 73 села з млинами. Безпосередньо до Кременецького замку належали села Кузьмін, Кобила, Западинці, Яворівці, Росоловці, Голенки, Губинь, Чернятин та Черленівці (всього 9); окрім цього Кузьминський (на одне колесо) млин та стави на річці Случ в Кузьмино, Черленеві та Чернятині. 33 села відносилися до Красилівського замку та 16 пустих. Але за свідченням люстраторів 1545р. розмір прибутків визначити було неможливо, так як староста Семашко, правдоподібно, обертав їх на свою користь .[1] Очевидно, ця практика існувала і за його попередників. Напевно саме за рахунок надходжень з цієї волості і відбувалося будівництво окремих споруд замку за кошт старости(як, наприклад, князь Януш збудував городню при в’їзді у ворота), а все решта ними ж привласнювалося.

Та основу замкового господарства становили села та угіддя, приписані до замку безпосередньо в околицях. Віковічними замковими селами були Підгайці, Підлісці (з присілком мельниця Підлісецька) та Жолоби .[1] Значно збільшилися землеволодіння за держання замку королевою Боною (1536-1556рр.). Будучи представницею італійської династії Сфорца, вихована на засадах абсолютизму, вона із нерозумінням відносилася до політичної системи Польщі, де основну роль відігравали магнати та шляхта. Підставою зміцнення королівської влади вона вважала посилення та розширення державної власності. За короткий час вона викупила у місцевих землевласників низку сіл, довівши їх число до 18 (крім Кокорова).[1] Люстрації дають детальний перелік сіл, приписаних слуг до них та відповідних робіт. Вирізнялося три групи підданих: тяглі слуги, бояри путні та на оброці.

Тяглі слуги зобов’язувалися засівати, жати, складати та звозити з поля збіжжя, по три дні на весні та восени зобов’язувалися відбувати оранку; одночасно були звільнені від податку.

Путні бояри – категорія військо службових людей у 16 – пер. пол.. 17 ст. у Великому князівстві Литовському. Середньо- та малоземельні нащадки руського боярства, яке не змогло перейти до категорії зем’ян. Займали проміжне становище між державними селянами і дрібною шляхтою. Були зобов’язані охороняти державні кордони, коронні маєтності і замки, виконувати військові повинності. За це отримували у користування невеликі маєтки та були звільнені від податків. Люстрація 1552 р. згадує таких замкових бояр:

Федір, Павло, Іван, Климко, Степан Усатий, Скука Овсійович, Матей лях, Тневош, Ян Войт.

Н-д: За люстрацією 1552р. під Сеньком Воронко з села Двірець перебував став, на якому міг бути і млин.

Інвентаризація 1479 року засвідчила такі дані: ”Челяді в місті 3 парубки, 4 жінки, 2 дівки. В двірці королівському жінки з дітьми саме четверта, кляч троє, а волів 3, а жита пів четверті стирти, а в стирті по 20 кіп, а на полі жита скошеного досить. А в волості чоловік півчетвертаста, на місті дворів 30”.[27]

Завдяки старанням королеви Бони угіддя та маєтки, приписані до Кременецького замку значно збільшилися.

Ось перелік замкових сіл та людей при ньому (дані за люстраціями 1542, 1545, 1552рр):

- Підгайці (29 чоловік; 29 тяглових; - );

-Млинів Підлісецький (8 чоловік; 8 тяглових; 2 дворища, 2 дими, 6 пустих, за два роки розійшлися);

-Жолоби та Підлісі (12 тяглих, 2 данники, 6 путніх; те ж; 16 дворищ, димів 16, на волі 3 дима);

-Вілія (12 чоловік; - );

-Вілія –Двір (10 тяглих; 10 тяглих та на 2 на оброці; 6 чоловік челяді);

-Двірець (18 чоловік; 17 тяглових та боярин путній; 19 дворищ, 20 димів, 5 огородників, на волі 12);

-Колосова (8 тяглих, 4 путніх; те ж; );

-Шпиколоси (11 тяглих; 14 кінних; те ж;);

-Дунаїв (17 тяглих; те ж; 11 дворищ; 11 димів, городників 6, на волі 6 димів);

-Рудка (9 тяглих; 9 тяглих та один на оброці; 14 дворищ, 16 димів, 6 огородників, 6 димів на волі);

-Куликів ( 4 тяглих; те ж; дворищ 2, димів 2, огородників 4, на волі димів 7);

-Цеценівка (14 тяглих, те ж; дворищ 18, димів 26, городників 3 дима, на волі 6 димів);

-Демківці (-; 9 тяглих (разом із Цеценівкою два на оброці); - );

-Лепесівка ( Плесівка )(60 чоловік; 4 путніх; 31 дим на волі на два роки, один городник);

-Радошівка (3 кінних бояри; те ж; -);

-Воронівці (ново осілих 20; 12 чоловік на пільгах; 25 димів);

-Осники (2 на волі; 14 чоловік на пільгах; на волі 27 димів);

-Білозірки (2 на волі; те ж; на волі 33 дима);

-Підлісці (- ; - ; дворищ та димів 29);

За люстрацією 1552р. додатково згадуються:

-Сапанів (людей дворищ 21, димів 22, огородників 10);

-Сапанівка мала (на волі 9 димів);

-Титильківці (дворищ 9, димів 19, огородників 5);

-Ільківці (димів на волі 4);

-Горинка (на 30 димів, городників 2) - відказане війту Кременецькому Скуйбіді(1552р.)[1, 2, 8]

Загальне населення підданих по селах у 1545році 241 чоловік та 31 путніх.

Низка сіл, приналежних замку, була надана князям за заслуги: село Пташине – К.Острожському; Стіжок, Антонівці, Тилявка, Олешшя- Василію Четвертинському, Жолобки – Боговітину, Дрібове (Грибове) – Михайлові Денисковичу, Білокриниця – Богдану Білокриницькому (1545р.)[28]

Якщо обов’язки тяглих були визначені на загальних засадах, то з людьми, які сиділи за оброці, домовлялися індивідуально:

-Жолоби: одне відро меду, 2 сідла;

-Вілія – Двір : один-півкопи грошей, другий-копу;

-Рудка-півкопи грошей;

-Цеценівка, Демківці – двоє копу грошей, по дві гуски, дві курки.

Путні бояри з Колосови та Шпиколосів числом 22 чоловіки платили одну двадцяту з баранів та волів (на 1552р. 14 вепрів та 47 баранів).

За деякими селами були особливі обов’язки:

Лепесівка – 60 чол. Платили 11 кіп грошей, 19 мірок вівса, відбували дводенну косовицю (1545р.)

Підлісці – жителі постачають камінь на всі замкові млини (1552р.)

Всього із селян замок отримував в рік:

1542р. – 14 кіп грошей, відро меду, 2 сідла, 20 мірок вівса;

1545р. – те ж, але 19 мірок вівса.[1, 2]

У 1563р. було проведено помір кременецьких земель на основі “Уставу про волоки”.[6]

Окремо у всіх люстраціях стоїть Кокорів, де знаходився фільварок. У ньому знаходилося будови з двох світлиць з сіньми, кухня, пивниця, пекарня, казна; чотири стави; млин; 19 дворищ та стільки ж димів, огородники, 5 димів на свободі; невільна челядь числом 14 чоловік; худоба – 6 волів, 3 бики, 7 корів, 3 ялівки, озимки, 2 телят, 31 свиня, 26 гусей, 6 каплунів. Інший фільварок був у Вілія - Двірець де була будова у вигляді світлиці із коморою та сіньми, пекарня з коморою. Челядь, знову ж невільна числом 6 чоловік. Із худоби було 12 волів, 11 корів, 11 телят, 6 биків, 11 літніх телят, 16 гусей, 38 свиней, 17 поросят, 19 курей, 1 каплун[2]

Вигідною справою було тримання ставів, прибуток від якого швидко перекривав всі витрати на його придбання та утримання. Це було ніби привілеєм: були випадки, коли селяни став робили, але державець його забирав, вертаючи кошти за спорудження. Про вигідність свідчить факт на львівській королівщині: від спуску ставу в рік прибуток рахували на 1156 золотих .[6]

Замковими стави були у Вілія-Двірець, Двірець, Шпиколоси, Дунаїв, Цеценівка, Лепесівка, Рудка, Сапанів, Колосова, Тетильківці, Кокорів(чотири) (1545, 1552р.). Після спуску кращу рибу солили, а гіршу продавали на березі.[1, 2]

Прерогативою панського землеволодіння було млинарство. У повіті нараховувався 241 млин, з них 21 державний. Саме там мали молоти збіжжя кременецькі міщани та замкові селяни. “Міщани як і селяни кременецькі відповідно до свого старого обов’язку мають молотити всяке збіжжя своє й солод у млинах нижчих (королеви Бони, державиці кременецького староства) під карою 3 кіп грошей на Кременецький замок і утрати свого збіжжя).[6]

Замкові млини були:

-1545р.: Дунаїв (на три камені), Лепесівка, мельниця Підлісецька, Кокорів(на два камені);[1]

-1552р.: Кокорів (на два камені), Дунаїв (три менших, одне ступне), Підлісці (очевидно мельниця Підлісецька)-три, Сапанів (три).[2]

Значний прибуток замок отримував із паління горілки та броварництва. У 1558-1561 рр. були закладені державні солодовні, броварні, гуральні(у повіті нараховувалося 23 горілчаних казани) які були віддані в аренду.[6] Від кожного вару вилучалася сьома мірка солоду та від ситечі один гріш. Від корчми в Дунаєві надходило триста кіп грошей в рік(1552).[2] З корчми горілчаної ішла горілка на замок: за рік продавалося на 80 кіп грошей.

Окремо ішла митна стаття від купецького возу по два гроші, а із сіллю по три гроші.[8]

Своєрідним акцизом була плата за продаж мяса на торгах м’ясниками у натуральній оплаті «по лопатці».[6]

Крім цього на користь замку ішло «повєжноє» - спеціальні штрафи та податки: із сильного злочину – 12 грошей, з меншого злочину – 3 гроша; весільна куниця – від дівчини 12 грошей, від вдови пів копи; плата з кожного міщанина по шість грошей, а хто тримає лан по 12(всього з міщан збиралося 34 копи 27 грошей).(1552)[2]

Незважаючи на досить на досить солідні фінансові потуги, якими володів Кременецький замок, йому не вдавалося повністю забезпечувати свої потреби в розбудові, але все-таки створили передумови для перетворення його в одну із найпотужніших укріплень Речі Посполитої.

Занепад замку

Перше і останнє падіння замку відбулося в буремні дні національно-визвольної війни українського народу проти польського панування 1648-1657 рр. Після переможної битви під Пилявцями війська повстанців рушили на Львів. Відповідно до рішення військової ради, основні козацькі сили здобували замки лише з ходу, а при активному опорі поляків облогу залишали на селянські загони, Наприкінці вересня 1648р. від війська М.Кривоноса відокремився загін під проводом полковника Дзевалава та Сотника Васильєва і Петра Костенка в кількості семи тисяч чоловік, який взяв фортецю в облогу.[18, 27]. Кількості оточення поляків не встановлено, але враховуючи їх паніку та навальний наступ козаків, слід припустити, що їх було не мало, причому всіх статей та віку. Тактику штурму замків козаками нам дає І.Крип’янкевич:”Про облозі фортець велике значення мала артилерія… Але головні оперативні завдання здійснювала піхота у взаємодії з саперними частинами. Довкола ворожих позицій з усіх сторін будувались шанці, вали, редути та інші укріплення. Для штурму стін застосовували великі дерев’яні щити, довгі драбини, і особливо “гуляй городи”…” Та очевидно, більшість цих засобів повстанці використати не могли, перш за все через особливості розташування замку на рельєфі. На допомогу козацтву прибув тритисячний селянський загін отамана Колодки, який за переказами був із села Підлісці. Діючи в околицях Луцька, він розгромив кілька менших замків та полишений поляками Луцьк[18], після чого підійшов до Кременця.

Існує кілька гіпотез щодо здобуття замку. За однією з них, міщани Кременця розповіли козакам про місце знаходження запасів пороху і селітри, Вночі зробили підкоп під стіною, де були розміщені ці склади, і висадили в повітря. Пролом у фортечному мурі дав змогу захопити замок. За іншою, залога, яка складалася з українців, домовилась з повстанцями, і вночі відкрила ворота(ця версія підживлюється місцевою легендою про кобзаря з Підлісець Данила, який пробравшись у замок, зумів переконати воїнів – українців перейти до своїх). Відсутність достовірних писемних свідчень змушує до певного аналізу даних гіпотез. Перша гіпотеза викликає певні сумніви: по - перше, на картинах та замальовках краєвидів Кременця 70-80рр. XlX ст. чітко видно, що теперішніх великих розломів у стінах немає, вони з’явилися на люстраціях 20-тих рр. XX ст., коли були наміри розібрати стародавні споруди на будівельний матеріал. Єдина сторона замку, яка слабо проглядається на замальовках знаходиться зі сторони гори Черчі. Можливо саме там і було здійснено козаками підкоп, враховуючи з того, що це було в дійсності найслабше місце у фортечних мурах. Стосовно здачі фортеці частиною української залоги, це здається малоймовірно з огляду на повне недовір’я до українців зі сторони поляків, що могло потягнути за собою відсутність воїнів українців у замку як таких або швидше всього строгий контроль за ними. Більш ймовірним виглядає співпраця замкової челяді із повстанцями, які в дійсності за попередньою домовленістю могли відкрити ворота або лаз(про їх існування свідчать дотепер збережені сліди замурованих ходів в стінах). Як би там не було, після шеститижневих облог замок здобули, шляхетську залогу вирізали, городні пограбували і зруйнували, а акти городські і обивательські до замкового колодязя викинули. Сотники Василів і Петро Костенко гостювали в Кременці 10 тижнів, зайняті були грабунком міста, причому усі сусідні села в попіл обернули.”[27]. З фортеці забрали гармати, запаси пороху і продовольства. Частково були зруйновані укріплення.

Наприкінці 1648р. Києво-Бельським шляхом поверталося через Кременець з Замостя до Києва козацьке військо. 1651р. через місто двічі проходили ворогуючі війська: спочатку з Тернополя на Берестечко козацькі, а 14 липня прибув король Ян Казимир з посполитим рушенням[72].

Постійні військові дії привели замок до повної руїни. Про результати знищення козаками міста і замку в актах францисканців від 8 червня 1649р. і 22 лютого 1650р., а також місцевих регентів Еусташего Газеля 8 березня 1650р. і Яна Непомуценя від 19 липня 1728р.

Після 1648р. ніхто не хотів з навколишньої шляхти надати допомоги по відновленню замку, а староста міст не піклувалися про відбудову замку і лише наймали кілька сторожів до замку. В пізніших люстраціях немає свідчень про спроби відновити замок.

Про масштаби руйнування свідчить люстрація 1664р.:… у с. Жолоби немає ні одного підданого, які б робили день на фільварках; гайдуків три, сидять на волоці повинність їх в замку відмінити і до обозу пахолків відправити, боярів троє, яких повинність є двірська послуга, за суди … зібрано 15флоринів.”.

Матеріали інвентаря 13 травня 1780р. згадує замок як сиву давнину:”…замок над Кременцем, на скалистій горі, муром навколо обтесаний, у давні часи спустошений і місцями обвалений. В ньому за муром знаходяться замкові будівлі, покриті деревом, закриті вони добре. Вежа мурована покрита гонтами, недавно відремонтована. При цій вежі мурований будинок для керуючого замком, потребує ремонту. Під замком були два дерев’яні мости, яких зараз нема, але їхні сліди залишилися”[15].

Люстрація 1789р. говорить: “Старе замчисько займає високу гору, має тільки обвідні стіни, в яких зроблені великі проломи в двох місцях, в стінах є ворота, на яких розташована верхня повітова вежа, а внизу коморка, на боці муру – будинок з дахом, одне вікно з решіткою: в цьому будинку дуже невдало поміщений міський архів. Під тим будинком зроблена нижня вежа: в цьому будинку дві кімнатки пусті.”

Підземелля, скарби та ще дещо

Як і будь-який замок, Кременецький також оповитий багатьма таємницями. Найпоширенішою та такою, що дає постійну поживу є таємниця підземних замкових ходів. На цю думку наводять періодичні провали у міській частині, які являють собою ходи, а то і цілі кімнати.

- 1887р.,- на площі між собором та ліцеєм. По боках від цього ходу знаходилися великі кімнати;[28]

- 60-ті рр. XX ст. Навпроти приміщення РВ УМВС в ході будівельних робіт було виявлено великий льох /хід/ із склепінням, в якому знаходилися трупи;[29]

- 70-ті рр. XX ст. – при будівництві ресторану “Кременець”/там зараз знаходиться Лютеранська церква/, екскаватор провалився вверх льоху, який мав два поверхи. У ньому знайдено швейні машини та залишки шкіри.[29]

- 1991р. на горі біля замку, в районі стоянки туристичних автобусів під час оранки провалився кінь. Один із свідків події, спустившись вниз, пройшов 20 метрів ходом, 5 метрів ширини, підлога якого була вимощена бруківкою, склепіння зроблено із вапняку. Хід вів в сторону Шумська, до замку він був завалений.

- 1999р. – під час прокладання газової труби в районі вул. Базарна знайдено хід, який вів в напрямку Ощадбанку. Хід вимурований із каменю та мав по боках галереї.

Невже під Кременцем знаходиться галерея підземних ходів, пов’язаних із замком? Слід згадати традицію будівництва українських торгово-ремісничих міст XVI-XVII ст. В умовах постійних грабіжницьких нападів татар, жителі міст змушені були будувати підземні схови для збереження майна. Кременець, як місто із розвинутим цеховим устроєм та правом складу солі, був порізаний такими кам’яними сховами. Практично вони використовувалися і на поч. XX ст. місцевими крамарями. Швидше всього численні факти про підземні ходи стосуються саме цих складів та підвалів.

На поч. 70-х рр. XX ст. в ході археологічних пошуків було вивчено підземний хід з гори Бона, вихід якого знаходився біля в’їзної брами з правої сторони на відстані 70-ти метрів. Він вів до приміщення лікарні на вул. Шумській. Старожили свідчать, що цей хід використовували пожежники в XIX-XX ст. для швидкого спуску з гори. У 1939р.(за іншими відомостями в період радянсько-німецької війни) під час німецького бомбардування цей хід було завалено.

Інший хід на гору, ймовірно, ішов із підвалу магазину “Все для дому” по вул. Шевченка. Дослідники пройшли у напрямку гори близько 80-ти метрів, пройшовши під потоком Ірва.

Цілком очевидно, що із замку вели підземні ходи, як обов’язкова складова будь-якого укріплення: один вів на північний схил гори до сьогоднішньої вул. Шумської, а два ймовірних інших до центру міста та вздовж замкової греблі.

Періодично мусується тема замкових скарбів. Після здобуття укріплень козацько-селянськими загонами восени 1648р., з замку було вивезено велику здобич, але про скарби не згадується. Очевидно, що захисники зуміли їх попередньо сховати в надійному місці. Місцева традиція прив’язує цей схов до замкової криниці, з чим і пов’язана легенда. Бажаючий здобути скарби повинен з’явитися на гору до криниці в пасхальну ніч. Як тільки в північ залунає перший дзвін до пасхальної ранішньої, постане образ прекрасної жінки в білому одязі,з розпущеним волоссям та ключем в зубах. Сміливець повинен взяти цей ключ зубами і спуститися в колодязь. На дні він повинен відкрити почергово 12 дверей, після чого він опиниться в кімнатах, наповнених скарбами. Все це він повинен зробити за час пасхальної нічної служби, інакше він загине.[28]

Жінку – привида пов’язують із володаркою замку Боною Сфорца д’Арагони, яку місцева традиція пов’язує із надзвичайною жорстокістю. За однією із легенд королева прагнула вічної молодості – тому й купалась у людській крові. В одній із башт замку замість перекриття була решітка з гострими голками. Бона стояла під цим “ситом”, а зверху на голки кидали дівчину, обов’язково цнотливу. Правителька приймала “душ”… Так вона знищила понад 300 дівчат.

Говорили, що вона влаштувала для себе своєрідний гарем із красенів-охоронців, і саме за це її старший син Сигізмунд II Август випровадив матір /після підписання дарчих паперів/ на батьківщину до родового князівства Барі в Італію.[11] В дійсності королева була жінкою самовладною і їй приписують провідну роль в отруєнні дружини свого сина Сигізмунда.

І ще є одна легенда про гору Бону й замок.

Одного разу, пізньою порою, ішов через місто чоловік-музикант з скрипкою. От підходить до нього якийсь панок і просить, щоб той прийшов до них на весілля. Музикант не хотів іти, але не міг відмовитися і таки пішов. Довго вони ішли, аж нарешті дійшли.

В хаті гарненько прибрано, звичайно як на весілля. Тут просять його сісти за стіл. Вмить на столі з’явилось їсти й пити, але він був ситий з попереднього весілля, тому нічого не їв, окрім великих прохань…

Десь всі поділися, в хаті лишився він один. От почав він роздивлятися весь дім і заглядати в усі куточки. Зайшов він в алькір, а там велика піч і в ній палиться, а перед полум’ям в челюстях стоїть великий котел, а в ньому щось кипить.

Як тільки він встиг оглянути все, як в хату почали входити паничі. Всі вони ішли в алькір до печі, вмочивши руку в цей котел, що кипів і цією рукою промивали собі очі, й десь дівалися в комині.

Коли вже пройшли всі ці паничі, то музикант підійшов до цього котла й промив собі одне око, так як це робили всі ці паничі. І ось перед ним все різко міняється. З гарної хати й сліду нема, а він сидить на замковій горі. Коло нього де був стіл, лежить кам’яна плита, а на ній стоїть бутила з смолою й кінський кал, то це все, що перед тим здавалося йому вином і різними добрими закусками, а замість люльки, що були йому запропонували, лежить кістка з копитом, передньої, кінської ноги.

Страшно стало йому, але він не подавав вигляду.

Ось іде вже той панич, і просить його грати бо іде вже молода. Був це молодий чорт, з невеликими ріжками, чорний як смола, весь оброслий шерстю і з маленьким хвостом.

Коли він почав грати, в хату входять такі ж чорти і ведуть молоду попадівну, що дві дні перед тим повісилася. Вона його впізнала й дуже плакала. Але він грав незважаючи нінащо, аж струни порвалися. В той час, як він грав всі чорти по черзі танцювали знею і коли вже всі перетанцювали та налюбувалися нею, взяли її за руки та вкинули в розпалену піч. Після цього заплатили йому гроші, але це були не гроші, а черепки й один чорт вивів його на дорогу, подякувавши, попрощався з ним.

І так цей чоловік довго бачив різні дива, чого звичайним оком не міг бачити.

Одного разу, цей музикант ішов через місто й зустрівся з цим чортом, що просив його грати. Грати. Цей чорт, пустив туман і здавалося багато води, аж вище пояса. Майже всі жінки ідучи цією “водою”, підіймали свої убрання, щоб не забруднитися. В цей час чорт любувався цією картиною і музикант також бачив це. Це помітив чорт і видер йому око, яким він це все бачив. З того часу гору “Бону” й замок названо: “чортячим замком” і багато людей боялися ввечері йти на цю гору. Але тепер, коли настала нова Польща, то на тій горі кожний рік 3-го травня в річницю ухвалення Конституції, відправляється там “msza polowa” й цим напевно вигнано з замку всіх чортів і тепер сміло відбуваються там ранки закоханих, без жадної перешкоди чортів.

Кременецький замок давно перестав бути лише зразком фортифікаційної архітектури та історичним місцем. Це своєрідна візитка міста, його символ, зображений на гербі.

Список використаної літератури та джерела

1. “Архив Юго – Западной Росии” часть 3, том IV, Киев 1876.

2. “Архив Юго – Западной Росии” том II, Киев, типография Г. Корчак-Новицкого, 1890 год.

3. Грушевський М “Історія України-Руси” Т III Наукова Думка 1993

4. Грушевський М “Історія України-Руси” Т IV Наукова Думка 1993

5. Грушевський М “Історія України-Руси” Т V Наукова Думка 1994

6. Грушевський М “Історія України-Руси” Т VI Наукова Думка 1995

7. Довідник з історії України. За заг. ред.. І. Підкови, Р. Шуста. -К.:Ґенеза, 2001.

8. Encyklopedyja powszechna t 16. Warsawa 1864

9. Історія української архітектури. За ред.. Тимофієнка В. -К.,Техніка, 2003.

10. Клименко В. Хаварівський Б. “Міська геральдика Тернопільщини”, Тернопіль, 2003р.

11. “Кременецька королева Бона купалася у крові незайманих дівчат ?”/”Нова Тернопільська газета” №13, 2006/.

12. Крем’янеччина: літературне та історичне краєзнавство. За ред. Ю.Т.Редько. – Крем’янець,1992.

13. Крип’якевич П. “Богдан Хмельницький”-Київ 1954.

14. Krzemieniec Ateny Juliusza Slowackiego. Pod redakcia Stanislawa Mnkowskiego. Warszawa 2004.

15. Логвин Г.Н. “По Україні”-Київ, 1968.

16. Логвин Г. “Таємниці Кременецьких гір” / “Прапор перемога”,№92. 1973/.

17. Маслов Л. “Замок у Кременці”/ часопис ”Наша Батьківщина”. №1, 1938. Львів.

18. Матвіюк М., Оболончик Н. “Козацька міць, козацька честь” / “Діалог”, 3 жовтня, 1998р.

19. Монографія гміни м. Кременець за 1933р.(на польській мові) машинописний текст. Кременецький краєзнавчий музей.

20. Мудреців О. “Розвиток ручної вогнепальної зброї в Україні в XV-XVII ст.”/”Археологія Тернопільнищини”-Тернопіль: Джура, 2002.

21. Прищепа Б., Ткач В. “Слов’янсько-руські городища IX-XIV ст. в басейні Ікви”/ ”Археологія Тернопільщини”-Тернопіль: Джура.2002./

22. Przejazdzki po Wotyniu obrazki 2 przesztosci; terazniejszosci napisat X. Lwow 1893.

23. Рафальський П. “Путешесвие по Кременецькому уезду в 1863 .” Почоев, 1876.

24. РЕІ. Україна, Київ 1971.

25. Сендульський “Город Кременец”, часопис. “Волинские епархіальние ведомости”№11, 1874, Кременец-Почаев.

26. Steckiego T. Wotyn, seria 2, Житомир 1871.

27. Теодорович Н. И “История города Кременца Волинской губернии”, здана в г. Седлец, 1904.

28. Чорнобай М. свідчення.

Вигляд на замок зі сторони «шиї»

Залишки Червленої вежі

Надбрамна вежа

Готичний проїзд під Надбрамною вежею

Вежа Над новим домом

Залишки фортечних мурів

Фрагмент стіни із залишками фундаменту приміщення

Контраскемпи стіни з північної сторони

Стіни із фрагментами слідів від «городень»

Напрямок пролягання великого моста