Домашня Дослідницькі праці Під владою Російської імперії Єпископ Никон - крах чорносотенських ілюзій
16 | 10 | 2019
Єпископ Никон - крах чорносотенських ілюзій PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Середа, 21 грудня 2011, 19:19

Єпископ Никон(Бессонов Микола Миколайович) народився в Могильовській губернії 10 липня 1868 року в сім’ї спадкових дворян. 1891 року закінчив Московський Константинівський межевий інститут та Московську духовну академію із званням кандидат богослов’я. В грудні 1892 року, будучи студентом академії, прийняв чернечий постриг, який здійснив її ректор архімандрит Антоній(Храповицький), і майже зразу ж був рукопокладений в ієродиякони. З грудня 1895 року ієромонах. Викладач гомілетики, літургіки та пастирського практичного керівництва Новгородської духовної семінарії, з 1897 – викладач філософії, психології, логіки та дидактики в Могильовській духовній семінарії. З жовтня 1897 року завідуючий Бійським місіонерським катехізаторським училищем на Алтаї. З 1899 – архимандрит. Займав посади ректора Благовіщенської(1899) та Іркутської(1901) духовних семінарій. В 1901-1903 займав посаду цензора проповідей міста Іркутськ. У січні 1905 року працював редактором «Іркутських єпархіальних відомостей».[9,17]

В період революції 1905-1907 років проявив себе неоднозначно: з однієї сторони сприяв наведенню порядку та припинення анти царських виступів, з іншої – звернув на себе увагу своїми екстравагантними заявами. Зокрема він писав: «Я сам, якщо хочете, соціал-демократ, але в благородному розумінні цього слова. … Я прекрасно розумію, що будь-яке суспільство, всякий народ росте і розвивається, а звідси, цілком природно, міняються форми народного управління.»[17]

У лютому 1906 року був хіротонізований на єпископа Балтського, вікарія Подільської єпархії. З лютого 1909 – єпископ Кременецький, перший вікарій Волинської єпархії.[9,17] «Заслуга» у його переведенні на Волинь належить владиці Серафиму, з яким у Никона розгорівся конфлікт. При призначенні на останню посаду отримав таку характеристику: «людина різка, але непорушно стійка в питанні православної віри та російських національних інтересів».[17] Його призначення на Волинь було, очевидно, зумовлено необхідністю подальшого проведення традиційної російської державної політики на окраїнах Російської імперії – русифікації через православ’я та тим, що тодішній архієпископ Волинський Антоній знав Никона студентом ще будучи ректором Московської духовної академії.[17]

Передовим загоном русифікації була чорносотенська організація «Союз руського народу». Ця організація, створена у жовтні 1905 року, в умовах революції та при загрозі скинення самодержавства, у своїх програмних положеннях передбачала збереження єдиної та неподільної Росії, самодержавства, єднання його з народом через Земський собор, войовниче православ’я та релігійна нетерпимість, російський шовінізм та антисемітизм. Разом з тим чорносотенці виступали за збереження общинного землеволодіння, зрівняння всіх станів у правах, надання деяких соціальних прав. Діяльність ця організація проводила через зібрання, мітинги, лекції, масові богослужіння, маніфестації. У багатьох районах Росії діяльність «Союзу…» призвела до масових єврейських погромів. Сам російський імператор Микола ІІ був покровителем «Союзу руського народу».[26]

Чорносотенська ідеологія швидко знайшла своїх прихильників і провідників у лоні Почаївської Лаври. До них приєдналися і склали кістяк найповажніших діячів «Союзу» сумнівні особи з числа далеко не російського походження. Серед оприлюднених газетою «Радою»(практично єдиний офіційний друкований орган українців, який виходив у 1910-1914 роках) діячів читаємо: «Грінгмут, Булацель, Доррер, Берг, Енгельгард, Храпель, Піхно, Юзефович, Крушеван... все перевертні з німців, молдованів і наших-таки українців, що відцурались свого рідного і пошились у «русские люди».

Згідно резолюції єпископа Антонія і Волинської духовної консисторії в кожному благочинному окрузі керівниками місцевих відділень «Союза...» обиралися священики, «здібні розвивати серед народу здорові ідеї «цієї чорносотенної організації» Варто зазначити, що більшість волинського духовенства брала участь в діяльності «Союзу...» не через політичні переконання, а через старання декотрих звернути на себе увагу та прислужитися перед можливими репресіями, які легко було викликати за бездіяльність у чорносотенному русі. Цей страх висів над сумлінням багатьох священиків у формі «секретного предписания благочинным» сприяти утворенню і діяльності «союзних» осередків. Тому священики вимушені були проводити політичну лінію вищого церковного керівництва.

Чорносотенний рух ширився так швидко, що за два роки покрив Волинь густою сіткою своїх організацій. За повідомленням архиєпископа Антонія на початок 1907 р. у Волинській губернії діяло вже понад 1000 «союзних» осередків, 300 із яких очолювали священики. Центром чорносотенного руху на Волині стала Почаївська Лавра, архімандрит якої Віталій (Марченко) був лідером місцевих чорносотенців .

У 1906 р. до Почаївської Лаври приїхав ієромонах Іліодор (Сергій Труфанов) – самий запеклий представник тієї частини чорносотенного духовенства, яка у своїй діяльності виходила далеко застановлену зверху межу і не визнавала над собою ніякого контролю. У тогочасному житті церкви Іліодор відігравав таку роль, яка зовсім не відповідала його скромному чину в церковній ієрархії. Маючи впливових заступників, він дозволяв собі ганьбити навіть високо поставлених осіб, чим зажив скандальної слави. Іліодор їздив від міста до міста, проголошував антиреволюційні та антисемітські погромні промови, організовував процесії, під час яких особисто брав участь у вуличних побиттях. Але для волинського архієпископа Антонія цей чорносотенець був лише «натхнений та хворобливий юнак 26 років, абсолютно простий та щирий ..., має самі благі наміри по відношенню до церкви та вітчизни...».

В Почаївській Лаврі Іліодор став редактором щоденної газети «Почаеские известия», яка почала виходити з 1 вересня 1906 p. Вже заголовок цієї газети дає зрозуміти, що то був за друкований орган: «Працювати ми будемо для того, щоб простий народ, селянський люд православний знав правду та умів відстояти свої святині: віру святу православну, царя білого самодержавного та Росію руську, а не польсько – єврейсько - вірменську».

Головним ворогом в розуміння редакції «Почаївського листка» були євреї, які були головними винуватцями бід населення Російської імперії, перш за все селянства, та прагнули повністю підкорити своїй владі «православний руський народ».

Шовіністичною була офіційна політика редакції «Почаївського листка» не тільки по відношенню до євреїв, а і стосовно українців, існування яких, як окремого народу, не говорячи про самостійну Українську державу, заперечувалося взагалі, саме існування етноніму «українець» приписувалося підступам ворогів Росії та освячувалася політика русифікації. «… Що таке «українець»? Будь-який народ, руський, німецький, французький, польський, та будь-який інший може бути українцем, якщо він живе на краю якої не будь землі. Так наприклад, у нас на півночі лопарі можуть бути названі українцями, тому що вони живуть на північній окраїні руської держави, але все ж вони залишаються лопарями по походженню. Та руськими, за приналежністю до руської держави. Але українським народом вони бути не можуть. Але українським народом вони бути не можуть. Так і руські галичани не можуть бути українцями, хоча і живуть на краю Австрійської держави; але разом з ними живуть і поляки, і жиди, а в Буковині і румуни. Відповідно і їх треба називати українцями, як проживаючих на окраїні держави. Але ні, тільки руським наказують називатись нечуваним ім’ям «українців».

Для чого ж це роблять? Для того, щоб посіяти ворожнечу серед руського народу, щоб легше було німцям заволодіти руською землею, а через німців і жидам заволодіти всім, як вони уже заволоділи усім у Галичині та Буковині. Поляки та «українці» працюють на німця, а німці працюють на жида, і всі вони думають, що працюють на себе. Вже всі так отупіли, що нічого не бачать. Нічого не розуміють. «Українці» хочуть створити незалежну «Україну», тобто державу, яке має бути саме собі краєм, окраїною, а народ повинен називатися дураком «українцем». …

… З’явилися і у нас на Волині такі «визволителі», вовки у овечій шкурі, проникають у земства, хочуть викупити за гроші волинський народ, переконує його, що він українець. Стережись, волинський народ! Ти руський волинець, і ніколи не станеш «українцем». Ти розмовляєш дома на своєму прадідівському діалекті, правда, спорченому польським та жидівським говором(але це можна справити), а коли хочеш розмовляти по освіченому, то для цього є у тебе прекрасна руська мова, на якому писав малорос Гоголь. …» [19]

Заперечували священики-чорносотенці і право українців на проповіді на українській(«малоросійській») мові. Свою позицію вони пояснювали тим, що лише споріднена слов’янській російська літературна мова своєю мелодійністю, співучістю та величавістю може відповідати характеру богослужіння. Крім цього, вони наголошували на наступних моментах: «малоросійська» мова поширена лише в побуті, і не здобула визнання як мова державних установ, навіть у волості(цинізм вищого розряду, якщо пригадати повну заборону використання української мови відповідно до царських указів та циркулярів); не сприйняття проповідей українською мовою українськими селянами як мови побутової; абсурдність перекладів на українську мову – «Була собі дівка дуже гарна і богата. Нікого вона не любила, тільки Едного небесного Жениха»(цей чорносотенський приклад, який в дійсності ніколи не вживався, використовується нащадками російських шовіністів до теперішнього часу), причому російське духовенство цинічно виділяє літературну російську мову від «кацапської»(тобто побутової), не згадуючи про існування літературної української; на протязі майже трьох століть перебування «Малоросії» у складі Росії населення через суди, військову службу і головне школу звиклося до російської мови. І верх цинізму – у зв’язку із викладанням у школі російською мовою селяни українською навіть читати не вміють – куди їм до проповідей українською!

Разом з тим існувала значна частка національно свідомого православного духовенства. Уже в період революції 1905-1907 років вони розпочали проголошувати проповіді українською мовою та змушені були припинити їх через тиск вищого керівництва.[18]

Подібного змісту почаївські ченці в лаврській друкарні друкували десятки тисяч брошур і різних прокламацій. Так, наприкінці 1906 р. почаївський «Союз руського народу» заготовив 36 тис. брошур та 30 тис. листків, і вся ця сила погромної літератури була розповсюджена по селах . Грошей для чорносотенної діяльності не бракувало . «Союзники» мали свій власний банк - «Волино - Почаївський народний кредит», відкритий архімандрітом Віталієм в місті Почаєві.(детальніше далі – прим. авт.) Кошти надходили як від приватних пожертвувань, так і від громадських установ і організацій.

31 січня 1909 р. в Олександріївському палаці Царського Села цар Микола II зустрічав делегацію від Волинської губернії. Делегацію у складі 28 чол. очолював архієпископ Антоній, який виступив з привітальною промовою. На церемонії були присутні лідери Почаївського і Житомирського «Союза русского народа», архімандрит Віталій та відставний генерал Красільніков, праві депутати Державної думи Березовський, Шульгін, протоієрей Кирилович, священик Ганжулевич а також селяни. За свідченням монархіста В.Шульгіна - усі вони на рясах, фраках та свитах мали маленькі срібні значки «Союза русского народа», що говорить саме за себе. Генерал Красільніков ніби від усіх жителів губернії прочитав «Адрес-петицію за самодержавство», і на підтримку престолу делегація вручила царю аркуші із сотнями тисяч підписів, переплетених у дванадцять книг. Кожна книга від кожного повіту Волині. Отже, ця чорносотенна делегація на магалася подавати свої політичні переконання як настрій усіx жителів краю, хоч в дійсності ситуація була іншою.

Під час збору підписів «за самодержавство» люди часто не розуміли чого від них вимагають і підписуватись відмовлялися. Нерідко селяни ста вили свої підписи під тиском духовенства, представників місцевої адміністрації або з надією, що це допоможе їм вирішити земельне питання. Останнє й штовхало довірливих селян до «Союзу руського народу». Але вони скоро втрачали цю довіру, коли їхні сподівання виявлялися марними. Показовим прикладом може бути подія, що сталося в с. Шилі Вербовецької волості під час виборчої кампанії 1907 р. На прохання священика підписатися за підтримку правого депутата селяни зреагували негативно, вчинивши у церкві галас, бо у відозві нічого не говорилося про землю. Шилівський «союзний» осередок, обурений за таку агітацію почаївських ченців, вирішив тоді вийти зовсім із «Союзу руського народу» і вимагати повернення членських внесків.

Очевидно, щоб якось затримати вихід селян із «Союза...», архімандрит Віталій через «Почаївский листок» в категоричній формі наказу повчав священиків, як їм чинити з відступниками. Зокрема, в одному із чисел «Почаївского листка» пропонувалося під час богослужіння у селянина, який вийшов із «Союза...», відібрати союзний значок, повернути членський внесок й урочисто в при сутності усіх парафіян оголосити про його виключення з організації за те, мовляв, що він «заразившись бреднею жидівською протидіяв союзній діяльності». У такий спосіб чорносотенні лідери намагалися показати, що не самі селяни покидають їхню організацію, а власне вони із соромом проганяють її недостойних членів.[2]

До такої «чорносотенної істерії» долучився і єпископ Никон, який дає вказівку священикам про обов’язкове інформування жандармерії та поліції про настрої населення та «крамольні думки» окремих віруючих, які стануть відомі під час сповіді.[4]

Розуміючи, що одними репресивно-каральними заходами поширити свій вплив буде проблематично, російська влада, використовуючи і церковну структуру, намагалася стати «ближчою» до «низів» через діяльність кооперативних організацій, підпорядкованих все тому ж «Союзу…».

Підтримуючи з 1906 р. ідеї кооперації, провідники Почаївської Лаври розгорнули серед селянства значну пропагандистську роботу щодо створення споживчих, ощаднопозичкових та кредитних товариств.

На відміну від політичної боротьби у 1905–1907 роках, ситуація в економічній сфері країни схилялася на користь розвитку кооперативних установ. Засновники «Союзу» добре розуміли, що перемога на політичних теренах формується через вдале вирішення економічного добробуту населення. Тому у програму своєї діяльності вони заклали надзвичайно привабливий для простих людей розділ про економічну діяльність, який повністю дублював функції кооперативних установ і відверто зазіхав на вже існуючі та майбутні товариства, засновані на принципах самоорганізації без національних, релігійних та соціальних обмежень.

Без сумніву, почаївські «патріоти» зрозуміли, що опанування значними фінансовими можливостями кооперативних установ – найкращий засіб підтримати сам рух і його учасників у потрібному руслі політичних торів. Для досягнення таких цілей вище духовенство Волині задіяло один із найефективніших видів зброї – друковане і пастирське слово. Для цього були залучені можливості друкарні при Почаївській лаврі.

Особливого розмаху набули агітаційні та організаційні заходи з появою на теренах Волині вікарного єпископа Никона. Обійнявши посаду єпископа Кременецького, преподобний Никон розпочав масові акції з організації «союзних лавок» у підпорядкованих йому парафіях. Використовуючи унікальну можливість верховенства «союзників» у суспільних відносинах в єпархії та беззаперечну підтримку владики Антонія, преосвященний Никон з величезним завзяттям розпочав працю з організаційних питань та підпорядкування кооперативного руху під омофор особистого керівництва.

Завдячуючи зусиллям єпископа Никона і його прихильників, «союзникам» в 1908 – 1910 рр. вдалося дещо зробити. При Лаврі вони заснували союзну крамницю, яка за півроку діяльності у 1909 році спромоглася при торгівлі борошном, крупами і сіллю отримати 3000 крб. збитків. Такі значні на ті часи кошти були покриті за рахунок зібраних народних «піврублів і рублів». Союзники започаткували чайну і читальню та заснували три артілі з виробництва медальйонів, рамок і торгівлі іконами. Згодом відкрили свою майстерню для виробництва рамок, знаків, хрестів, образів, петель, ґудзиків та інших речей з деревини і металів. Зрозуміло, що усі ці заклади про потреби споживачів піклуватися не збиралися, а обслуговували, в основному, меркантильні інтереси засновників і провідників «Союзу».

Наступним кроком єпископа Никона стала спроба створити Почаївський союз споживчих товариств, ідея організації якого виникла і обговорювалася на губернському з’їзді «союзних» старост у Почаєві 5 – 7 жовтня 1909 року. Квінтесенцією зібрання стали «пророчі» слова преосвященного Никона, що «Союз» «повинен вносити християнські початки правди і милосердя, замість пануючих тепер початків талмуда – обману і жорстокості».

Незважаючи на всі спроби розвинути кооперативний рух під проводом «Союзу…», очікуваного результату отримати не вдалося. Це було зумовлено грубим відхиленням від основних принципів кооперування: торгівля в борг, нерівність пайових внесків(так поміщик Уваров вклав у «Ємельчинську лавку руського народного споживчого товариства 1000 крб, тоді як сотні інших членів 1659), нехтування бухгалтерським обліком(завідування лавками відбувалися на громадських засадах та за формулою «сам торгую, сам підраховую і сам здаю касу»).

8 червня 1910 р. в Почаєві відбувся з’їзд уповноважених російських споживчих товариств. Зібрання виробило статут Почаєво-Волинського союзу споживчих товариств, узявши за основу статут Московського союзу споживчих товариств (створений 1898 р.). На форумі уповноважені обрали організаційне Бюро під назвою «Бюро Почаево-Волынского Союза русских потребительных обществ», яке очолив єпископ Никон, заступником став архімандрит Віталій. Бюро взялося влаштовувати загальні справи товариств з постачання товарів гуртовими партіями (солі, гасу і тощо), виступати від імені товариств замовником товарних партій, надавати практичну допомогу в організації товариств і тощо. Фактично Почаївське бюро в економічному плані мало характер посередницької контори, а в організаційних питаннях виступило бюрократичною надбудовою над незначною кількістю кооперативних крамниць, які ввійшли до об’єднання і користувалися послугами новоствореного Бюро. Сподівання засновників і провідників «Союзу» на масовий вступ існуючих і створення нових товариств отримали повне фіаско. З діючих на той час близько 100 товариств разом з новоствореними набули членства і погодилися співпрацювати з Бюро лише 16 товариств.

Заклики почаївських «союзників», за висловом Никона, стали «голосом волаючого в пустелі» і з цього приводу його «дуже сумно, сумно», але він точно визначив, що така «повільність та індиферентність» є ніщо інше, як підступи «страшних ворогів, жидів».

Ще декілька років єпископ Никон разом з командою очолював «нещадну боротьбу», Але відчутних результатів псевдокооператорам досягти не вдалося. Станом на кінець 1913 р. Почаївське бюро об’єднувало лише 24 із 204 волинських споживчих товариств, тобто менше восьмої частини кооперативних формувань Волині. При цьому більшість «союзних» крамниць знаходилися у катастрофічній фінансовій скруті і виживала завдяки відчутній фінансовій підтримці почаївського «Союзу …».[3]

У фінансовій сфері 22 березня 1911 року в Почаєві було відкрито банк «Союзу…» під назвою «Почаєво – Волинський народний кредит»(«Союз …» вклав в уставний фонд 12 тисяч карбованців). Зборами головою ради банку було обрано єпископа Никона(крім нього до складу ради входило ще три священика разом з архімандритом Віталієм). Діяльність цього банку була спрямована на вирішення земельної проблеми селянства – видача кредиту для купівлі землі. Відповідно до інструкції про отримання кредиту, право на нього мали лише члени Почаєво – Волинського народного кредиту за умови внесення в банк 10% від отриманої суми, наявності поручників та укладення із представником «Союзу…» договору про оренду землі.[20] Про те, наскільки «ефективною» виявилася діяльність Почаєво – Волинського народного кредиту свідчить факт агресивного відношення місцевого селянства до Почаївської Лаври у 1917-1919 роках саме у зв’язку із втратою ними своїх заощаджень у цьому банку,

Новим етапом в діяльності єпископа Кременецького Никона стали вибори до складу ІУ Російської Державної Думи.

Розраховуючи на підтримку православного духовенства реакційної політики, царський уряд надав йому широких виборчих прав до Державної думи. Згідно нових положень про вибори від 3 червня 1907 р. право висувати свої кандидатури отримало практично все міське духовенство. Сільські священики, які мали у приватній власності відповідний земельний ценз, брали участь у повітових з’їздах землевласників. Земля церковного причету надавала право тим настоятелям церков, котрі не володіли не обхідним земельним цензом, брати участь у попередніх з’їздах дрібних землевласників, які обирали уповноважених на повітовий з’їзд Таким чином, якщо до 1-ої Думи було обрано 6 представників духовенства, а до ІІ-ої - 13, то внаслідок нових виборчих прав серед депутатів ІІІ-ої і IV-ої Дум було вже відповідно 48 і 45 осіб православного духовенства. Волинську губернію в IV-й Думі представляли 12 депутатів, в тому числі священик с.Милятина Острозького повіту Ананій Лотоцький та вікарний Кременецький єпископ Никон.[2] Стосовно Никона, пізніший архієпископ Волинський Євлогій відмічав у своїх спогадах про нечесний шлях здобуття перемоги єпископом, хоча це більше відголосок подальшого відношення духовенства до Никона.[16] А перемогу він здобув за явної переваги: так у Житомирі за нього віддали голоси 93 виборці з 157.[5]

В складі Думи він приєднався до фракції правих та був обраний почесним членом ради фракції. Лідери останньої розраховували, що єпископ Никон зуміє об’єднати думське духовенство та значну частину селянства, інтереси яких він з запалом відстоював, тим самим посиливши праве крило. Але надії правих не увінчалися успіхом, практично з перших днів роботи Державної Думи Никон повів власну політику, направлену на виділення духовенства в окрему «попівську» фракцію. Никон критикував діяльність уряду по селянському питанні, вважаючи, що сучасна йому політика веде лише до селянських бунтів, за якими настануть «розстріли недоїдаючих, голодних, нещасних селян.» Він закликав дворянство відмовитися від землеволодінь на користь селян, а не обмежуватися в даному питанні дрібницями, «хоча б і добрими». Виступи подібного змісту, які звучали не тільки в стінах Державної Думи, а і на Руському Зібрані та в будинку обер-прокурора Синода Саблера, принесли йому репутацію есера, який має намір забрати землю у поміщиків. Дана позиція не отримала розуміння ні як зі сторони правих, так і зі сторони лівих. «Енисейская мысль» писала: «Його фігура була помічена всією Думою та зацікавила її, але залишалася якоюсь загадковою і для жодної партії в Думі не підходящою. В той час як праві злякалися радикалізму, народництва та ухилу в сторону соціалістичних поглядів єпископа Никона, ліві побачили в ньому фанатика, реакціонера, «правого народника», «поліцейського соціаліста», самодержавного конституціаліста».[9,17]

Особа єпископа Никона зацікавила і лідера більшовиків Леніна, який у статті «Про чорносотенство» у газеті «Правда Труда» за 1913 рік зауважує його позицію. «Наприклад, єпископ Никон, крайній правий, змушений був відійти від думської роботи. Чому? На це дає чітку відповідь лист самого єпископа Никона в газеті «Енисейская мысль». Зрозуміло, прямо говорити про причини свого відходу єп. Никон не наважується. Але, наводячи лист якогось селянина, єп. Никон пише: «земельне, хлібне та інші важливі питання нашої російської дійсності та краю якось не доходять до рук і серця ні керівництва, ні Думи. Ці питання, їх вирішення вважають «утопічними», «рисковими», несвоєчасними. Чому ж самі мовчать і чого чекають? Не складностей, бунтів, за якими будуть розстріли тих же недоїдаючих, голодних, нещасних селян?! У нас бояться великих справ та реформ, обмежуються дрібницями, хоча б і добрими.» … Так пише єп. Никон. … По суті справи, єп. Никон виражає свій чорносотенний демократизм в судженні досить і досить неправильному. … «Посильне» рішення цих питань і «керівництво» і Дума дають, - тільки саме посильне рішення, відповідно до інтересів та силі поміщиків. Єпископ Никон відчуває, що його чорносотенні погляди розбиває саме життя; їх розбиває те, що йому доводиться спостерігати і в Думі, і у відношенні «начальства» і т.д.[23]

Таким чином єпископ Кременецький, депутат ІУ Державної Думи Никон першочерговою проблемою Росії того часу бачив земельну, реалізація якої могла значною мірою вгамувати той соціальний конфлікт, який розгорався в країні. Розуміння того, що російська влада не бажає йти на радикальні кроки у вирішенні аграрного питання, розчарувало Никона та зумовило зміну його політичної платформи.

Оригінальну позицію зайняв Никон і в українському питанні. До ІУ Державної Думи було внесено законопроект, що увійшов в історію як законопроект єпископа Никона. Об’єктивно його законопроект міг би відіграти позитивну роль у становленні української національної освіти, але реакційність деяких пунктів зводила нанівець пропозиції на користь рідної мови у школах України. Результативна частина законопроекту складалася з чотирьох параграфів: «1) Дозволити вести викладання в українських навчальних школах всіх відомств(принаймі два роки навчання) рідною мовою; 2) Призначити викладати в ці школи переважно українців, які знають місцеву мову; 3) Ввести викладання в українських навчальних школах української мови та історії нарівні з мовою російською і російською історією; 4) Не переслідувати та знаходити провини товариств «Просвіта», як відомств виключно освітніх, розповсюджувати знання, дозволені брошури й книжки українською рідною мовою; закриття цих товариств проводити надалі тільки за дозволом належно до законного суду, а не в порядку адміністративного розсуду, - часто голого свавілля. Ми впевнені, що справедливе ставлення до прекрасного племені поведе єдину Росію не до руйнування і ослаблення, а до сили й піднесення. Мазепинський рух слід оголосити державно-злочинним і придушувати його всіляко. Ватажки цього руху мають виловлюватися і виганятися з Росії назавжди.»

Незважаючи на такий досить низький рівень задоволення культурно-освітніх потреб українського народу, який передбачав даний єпископський законопроект, він сигналізував про певні зрушення у свідомості правий кіл Росії та Никона зокрема. В українській пресі того часу законопроект Никона охарактеризували висловом «камни возопили». С.Єфремов, один із тодішніх чільників українського руху, назвав виступ Никона зі своїм законопроектом «першою ознакою розкладу самої гнобительської ідеології і першим проломом у твердинях істинно російського націоналізму».[14]

Але російський уряд не міг піти на віть на такі поступки для українців в освітньому плані. На обговорення цей проект в Думу не потрапив. Разом з тим із Никоном питання статусу української школи піднімали кадет П.Мілюков, есер О.Керенський, більшовик Г.Петровський. Обурливу позицію в цьому питання зайняли українські поміщики – «нащадок гетьмана» П.Скоропадський(майбутній гетьман Української держави – прим.) та «нащадок запорозького козака» М.Родзянко. Останній у своїй промові заявив, що викладання українською мовою в школах неможливе, оскільки такої мови взагалі не існує.

Чим же пояснити таку зміну в позиції чорносотенця єпископа Никона в українському питанні? У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноблені Росією народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».[6] Незважаючи на досить жорстку політику щодо українців та інших неросійських народів у складі імперії, цей циркуляр мав і позитивний для українців момент: вперше російська влада офіційно визнавала українців за окремий народ, а не малоросів – частину російського народу. Це автоматично перетворювало українців на суб’єкт у складі Російської імперії, який має право на самовизначення. Таку ситуацію помітило багато представників російської влади, які вважали, що пригноблюючи культурно-освітні права українців, російський уряд сам їх штовхає до сепаратизму. Серед цих осіб виявився і єпископ Никон.

Певною мірою він сам дає відповідь на це питання. «Український народ не шукає якоїсь пресловутої автономії, відновлення Запорозької Січі, українці – не сепаратисти… Українці не інородці, вони – свої, наші рідні брати, а тому їх і не можна обмежувати в мові та національному культурному розвитку, інакше ми самі прирівняємо їх, своїх братів, до євреїв, поляків, грузинів та ін., в дійсності інородців.»[9] Отже Никон вважав, що політика «закручування гайок» щодо українців може мати зворотній ефект та загрожувати цілісності Російської імперії.

Політика загравання з українцями була характерна для нього ще в «додепутатський» період на Кременеччині. У 1910 році він дозволив вживати українську мову на учительському з’їзді в Почаєві, за що його «чорносотенці» і докоряли. Цього ж року на з’їзді союзних старост у Почаєві піднімалося питання про видання газети на «малоросійській» мові, ця пропозиція, хоча і була відхилена, мала чимало прихильників,.

Взагалі, як згадували кременецькі старожили, єпископ Никон любив українські пісні та по можливості вживав у спілкуванні українську мову. Та і в особистих стосунках він з людей не вимагав, а намагався їм допомогти. Згадують той факт, що у нього збереглися тісні зв’язки із його батьком, який був людиною досить таки заможною, і допомагав своєму синові на єпископській кафедрі матеріально. Священик Комарницький Петро, який у післявоєнний(друга світова – прим.) період часу був настоятелем храму у Житомирі, згадував, що Никон не дружив з багатіями, а завжди намагався допомогти комусь в біді.

Єпископ опікувався школярами-сиротами, допомагаючи здобути їм освіту. Серед кременчан - осіб, яким допомагав досягти успіху згадують і відомого композитора М.І. Вериківського.

Та і проживаючи досить незначний час у Кременці єпископ Никон зумів залишити про себе пам’ять у тих будинках, які стоять у місті до теперішнього часу.

Значну увагу він приділив розбудові Кременецького Богоявленського монастиря: прибудував Миколаївську церкву[22], розпорядився зробити огорожу та заклав дзвіницю із церквою Преподобного Іова Почаївського[24](причому проект дзвіниці було складено ним самостійно, так як цивільна професія у нього була межовий інженер).

Ще з ініціативи Никона по другій стороні монастиря, що пов’язана муром, була побудована лікарня, тобто «лазарет», для 42-го піхотного Якутського і 11-го драгунського полків, які на той час в Кременці стояли. Тепер у цих будинках міститься міська лікарня.

Турбуючись про господарське становище монастиря заложив першорядний фруктовий сад і огорожу. Поза містом, за селищем Березиною, на полях заложив монастирський фільварок. Там були найкращі фруктові дерева і квіти. Була й забудівля, де знаходився садовод, який був і наглядачем фільварку. Там був і невеликий рибний ставок, де монахи займалися ловлею риби.

При монастирі організував «богодільню» - тобто притулок для старців і сиріт та запровадив традицію на різдвяні свята, в церкві, після Богослужіння всією церквою, загальним хором колядувати, що й досі цю традицію продовжують.

З ініціативи єпископа була побудована церква на Перелісках та каплиця Святої Анни на Дубенській рогатці.

Навіть у просвітницькій діяльності Кременецький єпископ показав себе людиною передових поглядів. На той час у Кременці було лише одне кіно, що називали «Лезійон», там висвітлювали беззвучні картини, тай не кожен мав змогу купити квитка, щоб до нього зайти. Єпископ Никон дав розпорядження при монастирі збудувати великий зал, так званий «Братський Дім», де відбувалося «Воскресне чтение», тобто у святкові дні, після Богослужіння слухали виступи священників, істориків чи вчених інших галузів наук, а позаду за читачами на ті теми викидали картинки(так званий «чарівний ліхтар»), що для кременчан було велике зацікавлення. Пізніше в цьому будинку містилась духовна семінарія та консисторія, а тепер там краєзнавчий музей.[22]

Долучився Никон і до подій, пов’язаних із відновленням козацької слави у Берестечку. 28 травня 1909 року він освятив Троїцьку каплицю на Журавлисі, куди були знесен залишки козаків для тимчасового зберігання.[21]

Об’єктивну позицію зайняв єпископ Никон і під час проведення «справи Бейліса» у Києві у 1913 році.[9] Вона була пов’язана із спробою російської влади роздути в країни антисемітизм через судову справу над євреєм М.Бейлісом, звинуваченого у ритуальному вбивстві православного хлопчика А.Ющинського.[22] Никон опинився в числі тих, хто виступав проти фальсифікованої справи та зумів долучитися до виправдання Бейліса.

Разом з тим отака непередбачувана поведінка депутата-єпископа викликала невдоволення Никоном як у правій фракції так і Синодом. Ситуація загострилася до межі, коли до вищого священного керівництва дійшли чутки про скандальну історію в Кременецькому жіночому духовному училищі, в якій прямим чином був задіяний єпископ Никон[4,16,17]: він завів стосунки особистого характеру ученицею цього закладу Євгенією(Женею) Соборовською[7](де хто саме їй приписує формування прихильної поведінки Никона до українства). Це було використано для усунення єпископа з депутатської посади. Обер-прокурор Святого Синоду В.К. Саблер перевів Никона у 1913 році з Кременецької на Єнісейську кафедру. Відповідно до синодської постанови архієрей, керуючий єпархією, не міг бути одночасно членом Державної Думи. Але Никону вдалося добитися збереження за собою депутатських повноважень, але не пізніше як до 1915 року він перейшов до фракції безпартійних.[4,17]

Незважаючи на те, що в період 1913 – 1917 роки Никон займав посаду єпископа Єнісейського та Красноярського, йому не було байдужим «українське питання». Так у 1915 році у своєму виступі в Державній Думі засуджував політику російської влади на окупованій території Галичини, особливо критикуючи релігійне питання, яке полягало у насильницькому насадженні православ’я на місцеве греко-католицьке населення.[15] Активно співпрацює із українською газетою «Рада»(до її закриття царським урядом влітку 1914 року). Не полишав він і зв’язки із діячами українського громадсько-політичного руху(серед них був і М.Грушевський), з якими він листувався.[7,15]

Революцію лютого 1917 року єпископ Никон зустрів із захопленням. 3 березня 1917 року він відправив телеграму голові Тимчасового Уряду В.Н. Львову та його членам А.І. Гучкову і М.В. Родзянко наступного змісту: « Христос Воскрес! Від душі радий зміні уряду, відповідальному міністерству. Довго терпіли. Зміна вимушена надзвичайно важким становищем улюбленої Батьківщини, якому загрожувала загибель. Інакше вчинити було неможливо. Дай Бог вам успіху, внутрішнього спокою та сил нашій країні. Нехай благословить вас Господь.» пасхальне привітання, яке прозвучало від красноярського архіпастиря в середині Великого посту, напередодні Хрестопоклонної неділі, свідчило про його піднесено-емоційний стан, з яким він зустрів звістку про події лютого 1917 року.

Таку погляди в російському православному єпископаті були непоодинокі. Подібні погляди виражали архієпископ Симбірський та Сизранський Веніамін, Донський та Новочеркаський Митрофан, Омський та Павлодарський Сильвестр, єпископ Вольський Досіфей, та інші. Разом з тим з тим офіційного рішення Священого Синоду стосовно питання майбутнього устрою Росії винесено не було, що свідчило про його невизначеність в цьому питанні. Лише Красноярський єпископ Никон 10 березня відкрито заявив про свої погляди: «Я вважаю, що в Росії повинна бути РЕСПУБЛІКА(виділено Никоном)». Виступаючи на зібрані кадетської партії 12 березня і пізніше, проводячи молебні про революцію, він говорив, що «тішиться з перевороту, що відбувся», що «про монарха, навіть конституційного, у нас і мови бути не може.» В Красноярську, а також у Архангельську. Орлі, Іркутську, Омську, Костромі, Баку, Вірному та Владивостоці архієрейські молебні в «дні свободи» закінчувалися проголошенням вічної пам’яті борцям, за свободу поклавши життя своє».

Чим же можна пояснити такий «революційний» настрій тогочасного духовенства? По-перше, незадоволення архієреїв своїм «рабським» становищем в царській Росії: духовенство з початку ХХ століття поступово ставало в опозицію до царської влади, намагаючись звільнитися від державного нагляду та опіки, намагаючись отримати самоуправління та само устрій. Це звільнення пов’язувалося з скиненням царської влади, про що весною та літом 1917 року признавалося духовенство як в усних проповідях, так і в церковній періодичній літературі. Наприклад стверджувалося, що демократична форма державного устрою, на відміну від самодержавної, створює більш сприятливі умови розвитку церковного життя.) По-друге – бажання духовенства вгодити широким народним масам та підкреслити свою єдність з паствою, з метою отримати в майбутній політичній системі Росії достойне собі місце. По-третє, це сердечне відчуття радості у зв’язку з приходом довгоочікуваних громадянських прав і свобод, декларованих Тимчасовим урядом. І останнє – це страх перед революційними подіями, коли при вияві самодержавної позиції архієрея могли змістити з кафедри.

Революційні ілюзії російського духовенства стали розвіюватися з настанням загальнонародного розчарування громадян Росії в політиці Тимчасового уряду. Але якимось чином впливати на події церква уже не могла.[1]

В свою чергу більш яскраво проявляється громадянська позиція єпископа Никона. Саме за його настійливим наполяганням до Тимчасового уряду було звільнено із заслання митрополита Української греко-католицької церкви А. Шептицького.[8] А в липні 1917 року Никон знімає із себе єпископський сан та монашество, мотивуючи свій вчинок тим, що єпископський сан не задовольняє його релігійним ідеалам та заважає бути щирим християнином(у своїх спогадах М.Грушевський зазначає, що цей намір, а то і подання до Синоду, Никон здійснив ще наприкінці 1916 року). 12 серпня Святий Синод офіційно знімає з Никона духовний сан, вернувши його в мирське становище. У зв’язку із цим колишній єпископ Никон за підписом М.М. Бессонова відправляє голові державної Думи М.В. Родзянко телеграму такого змісту: «Я зняв з себе єпископський сан та монашество. Відмовившись від духовного відомства, я зможу завжди бути самим акуратним членом Державної Думи та учасником її роботи.» Але скористатися депутатськими повноваженнями колишньому єпископу не вдалося – Державна Дума, як така вже припинила своє існування.[9]

Восени 1917 року М. Бессонов з’являється на українських землях, де, за свідченням низки осіб займав посаду міністра віросповідання при Українській Центральній Раді.[12,16] Насправді в тодішньому українському уряді такої посади навіть не було, а Бессонов очолював лише відділ у справах Церкви при міністерстві внутрішніх справ.[10] Це викликало значне обурення зі сторони вищої церковної ієрархії Російської православної церкви, які не могли змиритися із тим, що їм доведеться мати справу у питаннях релігії в Україні із «розстригою». Але незважаючи на їх офіційні протести на захист свого підлеглого став голова уряду Голубович, який сперся на те, що Бессонов компетентний у церковних справах.[9,13,16]

За відсутністю матеріалів важко визначити, чим займався М. Бессонов на своїй посаді. Тому доцільним буде дати характеристику становища православ’я на українських землях в цей час.

Православна церква в Україні у 1917 році перебувала у складному становищі. На початку 1917 року єпископат Російської православної церкви в Україні складався з 27 осіб(одна кафедра була вакантною). Із загального числа єпископів українців за походженням було троє: єпископ Канівський Василій, Уманський Димитрій та Катеринославський Аганіт. Останньому за влаштування урочистої зустрічі С. Петлюрі в Києві заборонили служити, а митрополит Мануїл назвав його «фанатиком-українцем». В релігійних навчальних закладах, що діяли в Україні, професорсько-викладацький склад та співробітники були переважно росіянами.

На єпархіальних з’їздах, що проходили у квітні-травні 1917 року, зародилась думка про необхідність Всеукраїнського Собору. Це було характерно для частини православного духовенства, яке прихильно ставилося до національно-визвольного руху і підтримували ідею українізації школи, відродження національних звичаїв, вживання рідної мови в державних установах тощо. При цьому йому доводилося долати жорсткий опір церковних служителів, загал яких становили «московські шовіністи», котрі не бажали ніяких змін у своєму житті. На єпархіальних з’їздах, на зібраннях церковних громад висувалися пропозиції розірвати зі зверхністю Москви, утворити в Україні автокефальну церкву.

Проте Центральна Рада не змогла позитивно оцінити такої патріотичної активності православних священиків. Вона схвалила націоналізацію церковного і монастирського майна без винагороди і викупу, а відсутність у їх складі «консервативного елементу» «позбавило рідну державу щирої підтримки з боку патріотичного духовенства, що найкраще знало душу народу…»

Верховне керівництво Центральної Ради мало свою власну точку зору на місце православної церкви в українському суспільстві. Український уряд з Винниченком на чолі дотримувався «системи невтручання в справи церковно-релігійні, як справу приватну, як справу людської совісті, що не підлягає компетенції урядових державних чинників.»

Лише на початку грудня 1917 року Організаційний Комітет по скликанню Всеросійського Церковного Собору перейменував себе на Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну раду, яка стала своєрідним «тимчасовим урядом української православної церкви». Вона мала у своєму складі представників низового духовенства і мирян та «ставила своїм завданням перетворити церковне життя на Україні на основі старих релігійно-національних традицій на відповідно новим, сучасним вимогам життя.»

Офіційного статусу Церковній Раді Генеральний Секретаріат не надав, лише від Секретаріату внутрішніх справ було введено свого представника. На одному із засідань Церковної Ради виникла думка про доцільність створення щось на зразок Генерального секретаріату церковних справ. Але зустрічі із лідерами УНР закінчилися провалом. Голова Генерального Секретаріату В.Винниченко заявив, що він як соціаліст церкви не визнає, а Голова Центральної ради М.Грушевський відповів просто: «Обійдемося і без попів.» Наприкінці грудня 1917 року на засіданні Малої Ради офіційне ставлення влади до релігії було висловлено таким формулюванням: «Державним нашим ідеалом є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення яких-будь адміністративних установ для тої справи було б віддаленням від ідеалу.»

Таким чином без будь-якої підтримки зі сторони держави 7 січня 1918 року розпочав роботу Всеукраїнський Церковний Собор. Серед складу Собору зразу ж виділилося три групи: прихильники збереження в складі Російської Церкви, автокефалісти на чолі з архієпископом Алексієм та священиком Маричовим та прихильники компромісу, які вважали можливим широку автокефалію та збереження зв’язку із Російською православною церквою через участь у Всеросійських Соборах. 18 січня 1918 року робота Собору була призупинена у зв’язку із наближенням до Києва більшовицьких військ. В останній момент було поставлене питання про автокефалію, за яке проголосувало 60 учасників Собору проти 150. Питання майбутнього Української церкви знову було відкладено на невизначене майбутнє.[10]

Важко визначити роль В.М. Бессонова у всіх цих подіях, як по суті єдиного представника влади у церковних справах. Та й останні події проходили уже очевидно без нього, так як він перебував на посаді директора департаменту середнього шкільництва при міністерстві освіти Генерального Секретаріату. [11]

Приїзд М.Бессонова на Україну та залучення його до діяльності у Генеральному Секретаріаті пояснюється політичною програмою та складом Української Центральної Ради. Практично до своєї поразки під час російсько-української війни взимку 1917-1918 років, та в принципі і в подальшому, Центральна Рада стояла на засадах автономії України у складі єдиної федеративної Російської республіки та заперечувала її повну самостійність. Тому в колі «автономістів», які становили основу тодішньої української влади, бувший єпископ Никон був знаний, завдяки думській роботі, як захисник культурно – освітніх та релігійних прав українців. Позиція автономістів була близька М.Бессонову, а тому, у зв’язку із припиненням діяльності Державної Думи Росії, він отримав, на запрошення Центральної Ради, можливість реалізувати свої політичні ідеї.

В Києві його очікувала і особиста трагедія. Після зречення духовного сану він одружився на своїй коханці, але наприкінці 1917 року вона, при невияснених обставинах закінчила життя самогубством. Як відзначають сучасники, похоронивши покійну дружину на кладовищі Покровського жіночого монастиря, Бессонов їй на груди поклав свою панагію, в ноги – клобук; на стрічці був надрукований наглий, непристойний надпис.[9,16]

В подальшому Микола Бессонов, в умовах калейдоскопічних змін влади та режимів на українських землях, відійшов від громадсько-політичної діяльності, співробітничав із газетами в якості театрального рецензента та підписував свої статті «бувший єпископ Никон – Микола Бессонов».[9,16] У 1919 році захворів та помер. Так у забутті закінчила свій шлях людина, яка пройшла шлях від апологетика самодержавства та єдиної і неподільної Росії до демократа та українофіла.

Джерела та література

  1. Бабкин M. Иерархи Русской Православной Церкви и свержение самодержавия. - www.lebed.com/2005/art4243.htm
  2. Бойко Б. Православне духовенство у політичному житті Волинської губернії на початку ХХ ст. – Релігія та соціум. №17, 2008.
  3. Боротьба Д.В. Марковича проти втручання політичного «Союзу руського народу» у розвиток кооперативного руху на Волині у 1905-1913 рр. - www/ n buv.gov.ua/portal/soc-gum/Nzvdpu/…13/…/bolotba.pdj
  4. Вітренко В. Революційні події в Новоград-Волинську та на Звягильщині на поч. ХХ ст. - www.zvygel.com.ua/2007_24/24_histori.shtml
  5. Волынские епархиальные ведомости. – Житомир, 1912.
  6. Грицак Я. Нариси з історії України …
  7. Грушевський М. Спогади. Ч. ІІ., Київ. - №1, 1989.
  8. Гук В. Отець Леонід Фьодоров, його діяльність та внесок у розвиток Російської Греко-Католицької Церкви. - www.livingrosary.org.ua/.../o-leonid-fodorov -...
  9. Депутаты Государственной Думы. - www.hrono.ru/…d/deputaty.html
  10. Діяльність Івана Огієнка(1917-1947)/ дипломна робота. Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Чернівецького університету Білецький Б.Ф. - uareferat.com/ukr/details/3959/
  11. Енциклопедія українознавства. 1 т.- Львів, 1993.
  12. Евлогий. Самосвятский раскол в Украине. Православная Сумщина. - www.pravoslavie.sumy.ua/…/articles_so/
  13. История русской Церкви. Т. 9. - www.st_nikolas.orhodoxy.ru/.../chureh_history_9_2.html
  14. Коваленко Л. Законодавче вирішення українських питань у Державних Думах Російської імперії на сторінках російськомовної української преси кінця ХІХ – початку ХХ ст. - www.justinian.com.ua/artikle.php?...
  15. Мельниченко В.Е. Я оснувався в Москві, Арбат 55. - books.google.com.ua/books?isbn=522404 9660
  16. Митрополит Евлогий. Путь моей жизни. - pravaya.ru/faith/471/1440
  17. Николай Николаевич Бессонов: Биогафия. - www.peoples.ru/.../nikolay-bessonov/
  18. Почаевский листок. - №6, 1911.
  19. Почаевский листок. - №10, 1911.
  20. Почаевский листок. - №11-12, 1911.
  21. Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могилах. - uk.wikipedia.org/…/Свято- Георгіївський_чоловічий_монастир_на_Козацьких_ Могилах
  22. Скакальський M. Спогади/рукопис – копія. - Приватний архів Медвєдєва С.О.
  23. Скурлатов В.И. Епископ Диомид и епископ Никон: одна из исторических параллелей. - subscribe.ru/…/15141439.htm/
  24. Собчук В. Богоявленський монастир. - kremenets.com/blog/…/10.html
  25. Советская историческая энциклопедия, т.2. – Москва, «Советская Энциклопедия», 1962.
  26. Советская историческая энциклопедия, т.12. – Москва, «Советская Энциклопедия», 1971.

 
Випадкове фото
k9.jpg
Лічильник відвідувань
mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні78
mod_vvisit_counterВчора149
mod_vvisit_counterЦей тиджень388
mod_vvisit_counterПопердній тиждень493
mod_vvisit_counterЦей місяць1200
mod_vvisit_counterПопередній місяць2824
mod_vvisit_counterРазом відвідувань144598

Онлайн (20 хв): 6
Ваш IP: 18.208.159.25
,
Дата: 16 жовт. 2019