Домашня Дослідницькі праці Під владою Російської імперії
21 | 07 | 2017
Під владою Російської імперії
42-й Якутський піхотний полк PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Четвер, 19 квітня 2012, 19:59

Історія полку

Початок ХХ століття виявився важким для Російської імперії та Європи загалом. Франція під керівництвом геніального та вдалого полководця Наполеона Бонапарта рвалася до світового панування. Союзи європейських держав, відомі під назвою антифранцузьких, зазнавали поразку за поразкою. І лише англійський флот та російська армія протистояли непереможній армії Наполеона. Саме в ці неспокійні часи і було засновано Якутський піхотний полк. Причиною його появи стала потреба збільшити російську армію в умовах постійних війн з наполеонівською Францією.

16 серпня 1806 року* проголошено указ імператора Олександра І про формування одинадцяти мушкетерських полків, серед яких був і Якутський. Основу цього полку становили два мушкетерських батальйони у складі яких була гренадерська рота зі складу 1-го Селенгінського полку 11 піхотної дивізії, які були перекинуті з Усть-Каменогорської фортеці. До цих батальйонів добавлено рекрутів чергового набору. Таким чином Якутський полк складався з трьох батальйонів по чотири роти в кожній.

16 березня 1807 року полку дали по два прапори на кожний батальйон – один білий і пять кольорових.

У зв’язку з військовими діями російських військ проти Франції у Прусії, полк ввели до складу резервної армії під командуванням князя Лобанова-Ростовського і розташували на території німецької держави. Безпосередньої участі в битвах полк не брав і після укладення Тільзитського миру між Росією та Францією 25 липня 1807 року повернувся в Росію.

У звязку з загрозою війни з Австрійською імперією в 1809 році Якутський мушкетерський полк було введено до складу 18-ї піхотної дивізії під командуванням князя А. І. Горчакова.

В цей самий час тривала російсько-турецька війна 1806-1812 років. Якутський мушкетерський полк у 1810 році був переведений на південь і уже в травні того ж року брав участь в облозі та взятті турецької фортеці Сілістрія. Подальшу кампанію 1810 року полк провів штурмуючи в червні фортецю Шумла, взяв участь у битві по дорозі на Рущук та на підступах до самого міста в липні. Після цього військові дії припинилися практично до квітня 1811 року.

Військові дії для «якутців» відновилися в серпні, коли біля Рущука російськими військами був розбитий тридцятитисячний турецький корпус та захоплений ворожий табір. Це і визначило підсумок війни. Після закінчення військових дій Якутський полк було переведено до Дніпра на зимові квартири. Тут у назві полку сталися зміни: згідно з наказом від 22 лютого 1812 року усі мушкетерські полки стали називатися піхотними.

З початком вторгнення шестисоттисячної армії Наполеона в Росію у червні 1812 року Якутський піхотний полк, який розташовувався на українських землях, був зарахований до складу 3-ї запасної армії під командуванням генерала Тормасова, а пізніше - до складу армії адмірала Чичигова, яка вирушила на північ. Згодом Якутський полк(командир – майор П.А. Угрюмов) було введено до складу 9-ї піхотної дивізії 2-ї армії під командуванням генерала від інфантерії князя П. І. Багратіона. Під час Бородінської битви позиції полку розташовувалися у вирі подій – на «багратіонових флешах». Полк простояв до самого вечора. Особливо відзначилися чини Якутського полку штабс-капітан Абраменко, поручики Широбоков, Андрієвский, прапорщик Чарніков, рядові Микола Слєпцов, Влас Кривошапкін, Іван Сівцев, Василь Бєрьозкін, Семен Разниченко, Микола Курочкін, Петро Бабкін, Петро Вензель, Іван Врока, які були відзначені нагородами. Полк отримав особисту вдячність від імператора Росії Олександра І.

16 листопада 1812 року полк взяв участь у битві між селами Стахів і Брилі та переслідував французів до самого кордону. У той час, коли основна частина російської армії переслідувала французів, Якутський полк, який перебував у корпусі генерала Ланжерона, деякий час простояв у Польщі, а потім був переведений в Сілезію під командування німецького генерала Блюхера. Розпочався закордонний похід. У 1813 році полк «якутців» взяв участь у битві під Кенігсварте та Вейсіге(7-19 травня), Геннерсдорформ(14 серпня), Лейпцігом(4-7 жовтня), облозі Майнца(11-19 грудня).

Не дивлячись на явну перевагу сил антифранцузької коаліції, опір Наполеона був могутнім. У звязку з прийняттям союзним командуванням рішення про похід на Париж, Якутський полк у складі армії Блюхера вирушив на столицю Франції. Полк взяв участь у битвах біля замку Брієнні(19 січня), Ларотьєр(20 січня), Шамнобьєр(29 січня), Суансон(21 лютого), Ліон(25-26 лютого) та під Парижем, куди 19 березня ввійшли созницькі війська. Після укладення мирного договору полк було переведено у Польщу. Але уже в квітні Якутський полк був знову переведений у Францію, де у складі сорокатисячного корпусу Воронцова простояв під Нансі до жовтня 1818 року. І тільки 22 квітня 1819 року полк повернувся в Росію.

Як відзнака за активну участь у Вітчизняній війні 1812 року, назву полку було написано золотими літерами на плиті Георгіївського залу в Московському Кремлі.

26 червня 1828 року Якутський полк у складі російської армії переправився через Дунай та, вступивши в межі Туреччини, взяв участь у російсько-турецькій війні 1828-1829 років.

З червня по вересень полк брав участь в облозі фортеці Сілістрія. Військові дії відновилися навесні 1829 року. Перші два місяці пройшли у невеликих боях, а 30 травня полк взяв участь у битві при селищі Кулевги, де булла розгромлена сорокатисячна турецька армія. Наступного дня полк відбив ворожу вилазку з фортеці Шумли. Перейшовши в червні Балканські гори, полк у серпні вступив в Андріанополь, після чого військові дії припинилися у звязку з укладенням мирного договору.

За героїзм у цій війні Якутський полк був нагороджений особливим знаком на головному уборі з надписом «За відзнаку».

Не дивлячись на закінчення війни, полк простояв у Туреччині до квітня 1830 року, повернувшись у Росію лише в жовтні. З цього часу Якутський полк квартирував то в Подільській, то в Волинській губерніях.

У 30-40-х роках полк пережив кілька переформувань. У 1833 році полк був переведений на 6-ти батальйоний склад: чотири батальйони діючих, два інших призначалися для військового часу, а в мирний період складали звідний резервний батальйон. У 1834 році 6-ий батальйон був ліквідований, а 4-ий був відрахований у склад окремого Кавказького корпусу: на замін нього зформований батальйон з решти людей полку.

У 1838 році на відзначення того, що основу для формування Якутського мушкетерського полку булио надано Селенгінським мушкетерським полком, відповідно до наказу, на скобах прапорів 1-го та 2-го батальйонів полку зроблені вензелі Катерини ІІ та надписи «3 і 4 сибірські польові батальйони».

У січні 1842 року у полку був ліквідований пятий резервний батальйон.

У 1849 році Якутський піхотний полк брав участь у придушені угорської революції на території Австрійської імперії. Корпус генерала від інфантілії Чеодаєва, у склад якого входили «якутці», 2 травня перейшов кордон біля містечка Волочиськ, у червні – Карпати та направився до фортеці Коморонь, де брав участь у сутичках з повсталими угорцями. Після капітуляції угорців у серпні, у вересні повернувся в Росію.

Нова російсько-турецька війна не передбачала особливих проблем для Росії. 25 червня 1853 року Якутський полк у складі 4-го армійського корпусу перейшов кордон біля містечка Скулянь та вступив на територію Молдавії та Валахії. У районі дислокації полку турки захопили Ольтеніцький карантин на лівому березі Дунаю. Якутський та Селенгінський полки отримали наказ вибити турків з захопленого плацдарму, що і було успішно зроблено. У ході «ольтеніцької справи» відзначилися і чини Якутського полку: командир 1-го батальйонау підполковник Скюдері, командир 4-го батальйону майор Сологуб, командир 2-ї мушкетерської роти капітан Скородумов, прапорщик Попандопуло, фельдфебель 8-ї мушкетерської роти Щепановський, рядові 1-ї мушкетерської роти Харламов, Алєксєєв, Іванов, Сідоров, хоча і втрати були значні: загинуло 106 чоловік(з них два офіцери) та поранено 170(9 офіцерів).

Після «ольтеницької справи» полк розташувався на околицях румунської столиці Бухаресті. У травні 1854 року 3-ій та 4-ий батальйони брали участь в облозі фортеці Сілістрія, а 2-ий ніс сторожову охорону в околицях Туртукая. Та напередодні висадки союзницьких військ Англії, Франції, Туреччини та Сардинії в Криму Якутський полк було переведено для оборони Севастополя. 4 вересня полк перейшов кордон, а 20 жовтня рушив з Одеси на Севастополь.

Якутський полк був зарахований до складу 11-ї дивізії під командуванням генерал-лейтенанта Павлова П. Я. Перша битва відбулася 24 жовтня на Інкерманській позиції на підступах до Севастополя(за 4-и версти від міста). Якутський та Селенгніські полки в розпал бою о 9-тій годині ранку, підтримавши наступ Охотського полку, захопив позиції батареї №1 на англійських позиціях. Англійська дивізія генерала Каткарта, необачно підійшовши до своїх попередніх позицій коло батареї, була атакована вищеназваними полками та зазнала відчутних втрат. На допомогу союзникам підійшли передові частини французів генерала Бурбаки. Але і вони були розсіяні. Залишалося лише підтримати успішний наступ полків енергійними діями на інших ділянках фронту. Але вилазка з Севастополя була здійснена незначними силами, а двадцятитисячний Чоргунський загін під командуванням князя Горчакова протягом усієї битви залишався в ролі глядача. Успішний наступ провалився, і російські війська відійшли на попередні позиції. Вагому роль у поразці російської армії відіграла технічна перевага військ союзників та втома росіян після форсованого маршу. За день Якутський полк втратив 6 офіцерів та 466 рядових, пораненими були 11 офіцерів та 761 рядовий. Під час цього бою відзначилися «якутці» фельдфебель 1-ї мушкетерської роти Михайлов, рядовий тієї ж роти Сухороченко, унтер-офіцер 1-ї гренадерської роти Петров, прапороносець Фєдотов. Незважаючи на значні втрати, Якутський полк взяв участь в обороні Севастополя.

6 листопада полк ввійшов у Севастополь і залишався там до останнього дня оборони. Разом з Волинським полком побудували Волинський та Селенгінський редути на Кілен-балці біля Малахового кургана. 5 березня командир полку з 2-им батальйоном відбив французів біля Камчатського редуту(втрати: 7 загиблих та 29 поранених). Наступ французької бригади Мейрана почався за годину до світанку, що дало їм можливість підійти до самого рову 1-го та 2-го бастіонів. Тут вони були відкинуті з великими втратами. У ході штикової атаки воїни Суздальського та Якутського полків відкинули ворожі частини бригади Мейрана біля бруствера оборонної стіни, яка зєднувала 2-ий бастіон з Малаховим курганом. Французи вирішили пробиватися саме через цю стіну. Але вони наштовхнулися на три батальйони Суздальського, Селенгінського і Якутського полків. Особливо відзначилися батальйони двох останніх полків – «застрільничі батальйони». Кожен такий батальйон складався приблизно з 90-а воїнів, озброєних бельгійськими(«лютіховськими») штуцерами, і з такої ж кількості кращих стрільців полку з з «простими»(гладкоствольними) гвинтівками. Крім них в батальйоні було ще дві сотні: одна з нарізними гвинтівками, а інша - з простими. Ці запасні сотні брали штуцера та нарізні гвинтівки в своїх убитих товаришів. Таким чином, французи, які штурмували 2-ий бастіон та оборонну стіну, наштовхнулися на відбірних стрільців. Французи билися хоробро, але швидко виявилася явна перевага росіян. Коли французи залягли на дні рова, майор Якутського полку Степанов, командуючий «застрільничими батальйонами», наказав закидати ворогів камінням, з яких була складена оборонна стіна. Наприкінці березня полк був переведений на корабельну сторону, а в травні на північну. У ніч першого загального штурму Севастополя, 6 червня, французька дивізія генерала Мейрана пішла на штурм 2-го бастіону. Разом з Суздальським полком «якутці» до 7-ї години ранку відбили шість атак ворога. У хід йшло все, що потрапляло під руку. За жорстокість битви у цей день захисники бастіону назвали цей бій «пеклом». Втрати «якутців» становили: загиблими - 2 офіцера та 9 рядових, пораненими - 2 офіцера та 57 рядових. З 27 липня по 28 серпня полк обороняв 3-ій бастіон і пробув тут до останнього штурму 27 серпня. Штурм 3-го бастіону розпочався після захоплення французами Малахова кургана. Незважаючи на значні втрати, англічани зуміли захопити позиції бастіону, але зупинилися. Цим скористалися російські загони, які в складі Камчатського, Суздальського, Якутського та Селенгінського полків під командуванням підполковника Артємєва та капітана Коршуна вдарили по ворогу і зуміли відбити бастіон. Відбиваючи атаки ворога в день штурму, Якутьський полк втратив убитими 52 чоловіки(3 офіцери), 150 пораненими(4 офіцери) та 32 рядових пропали безвісти. У звязку з падінням Малахова кургана подальша оборона Севастополя виявилася безперспективною. О 18.00 було віддано наказ про відведення російських військ на Північну сторону міста. «Якутці» залишили свої позиції. За весь час Кримської кампанії полк втратив 1887 чоловік.

30 серпня 1856 року Якутському полку в нагороду за мужність, виявлену в ході війни 1853-1856 років, всім трьом батальйонам були надані георгіївські прапори із надписом «За Севастополь в 1854 та 1855 г.г.», а прапор 3-го батальйону був прикрашений олексадрівською стрічкою в память про те, що цей батальйон був утворений у 1833 році з 2-го батальйону 35 єгерського полку, якому належала за бойові заслуги ця стрічка. Командир полку Л.О. Бялий був нагороджений золотою шпагою з надписом «За хоробрість». Одна з вулиць Севастополя дотепер носить назву Якутської.

У період 1856-1860 років полк стояв на постійних квартирах у місті Єфремов Тульської губернії. 23 серпня 1856 року він був переформований: 4-й батальйон відрахований у резерв, а полк переведений на трьохбатальйонний склад.

У звязку з польським повстанням 1860-1861 років полк перевели в склад Київського військового округу та розквартирували в різних містах Волинської губернії, а з 1868 року постійно у місті Кременці, де він і перебував до початку першої світової війни.

13 жовтня 1863 року на основі 4-го резервного батальйону та безстроково-відпускних 5-го та 6-го батальйонів Якутського полку було сформовано 142 Звенигородський піхотний полк.

25 березня 1864 року Якутський піхотний полк отримав свій порядковий номер – 42.

Після оголошення Росією війни Туреччині 1877 року, 15 квітня 14-та піхотна дивізія 11-го армійського корпусу, в складі якої був 42-ий Якутський піхотний полк(командир Красовський), переправилася через Прут та розташувалася в околицях Браілова, прикриваючи залізну дорогу на Бухарест, звідки робила вилазки в околиці Гечеть і Мачина. У ніч з 29 на 30 червня полк переправився через Дунай і, знаходячись в авангарді 11-ої дивізії, мав сутичку під Демеркіо, де втратив 3-ьох чоловік. 13 липня відбулася битва біля Кесарева, у ході якої втрати становили: 8 убитих та 30 поранених. У серпні полк підійшов до Тирново, а весь вересень охороняв місцевість біля поселень Джулуна, Новее Село та Злотариця. В умовах вирішальних боїв за збереження російськими військами Шипкинського перевалу Якутський полк прикривав проміжок між Рущукським загоном та армією Радецького на Шипці. У серпні Якутський полк спільно з болгарськими ополченцями зірвали спробу турків прорвати російську лінію оборони. 22 листопада полк здійснив марш на Єлєнь. 23 та 24 листопада полк захищав Мінденську позицію, ведучи бій за висоту. У ході бою «якутці» відкинули турків на правий берег річки біля села Злотариця, розгромили армію Керім-паші, втративши 7 убитих(2 офіцери) та 61-го раненого(1 офіцера). Щоб полегшити перехід армії генерала Радецького через Балканські гори, командуючий 11-го армійського корпусу генерал-майор Деллінсгаузен наніс відволікаючий удар по позиціях турків в районі Бебровської долини, яка була укріплена ворогом трьома лініями траншей та ложементів. 25 грудня корпус, до складу якого входив Якутський полк, вдарив по ворожих позиціях та зразу захопив перші дві лінії оборони. Підтримана обхідним ударом, атака призвела до відступу турецької армії.

Після укладення в січні 1879 року перемиря, полк стояв в Османській імперії до 19 березня, терплячи проблеми через відсутність продовольства, тому що забеспечував провіантом себе сам. Тільки 7 вересня полк прибув на постійні квартири в Кременець. За цю війну полку були надані георгіївські срібні труби всім трьом батальйонам з надписом «За отличие в турецкую войну 1877 и 1878 г.г.». Особистий склад нагороджений бронзовими медалями з надписами в чотири ряди словами з Біблії: «Не нам – Не нам – А имени Твоему» і датами – 1877-1878.

Слід відмітити, що після того, як Якутський полк розквартирувався в Кременці, основу особового рядового складу формували через рекруччину, або, пізніше, військовозобовязаними з числа населення, перш за все Волинської губернії. Значну частину складали жителі Кременця та одноіменного повіту. Про це свідчить замітка в «Волинських єпархіальних новостях»: «…убиты в сражении против неприятеля в июле 1877 г. уродженци Волынской губернии, служившие в 42-м Якутском пехотном полку: рядовые: Е.Ф. Мартынюк, И.М. Семенюк, О.С. Карпинский, С.А. Музычук, В.А. Маринин…; умер от ран в госпитале №68 унтер-офицер П. Ковальчук, рядовой О.А. Прокопчук; убиты в декабре 1877 г. рядовые: П.С. Стасюк, М.Н. Бабич, Е.И. Матвейчук, Осип Иванович Марченко г. Кременец, Г. Вербицкий».

23 квітня полк переформували в чотирьохбатальйонний склад: по чотири роти в кожній – у такому складі він перебував до першої світової війни.

У звязку з відсутністю казарм у місті Кременець рядовий склад та нижні чини проживали на приватних квартирах, а також ними були зайняті приміщення, які раніше належали монахам-василіанам(зараз Богоявленський монастир). Командування квартирувало в місті Луцьк. Похідна церква розташовувалася в приміщенні колишнього ліцею, а на той час - Волинської духовної семінарії у якій знаходилася церква Трьох Святителів Христових – Василя Великого, Георгія Богослова та Іоана Златоустого. Для військовослужбовців була відведена частина храму, де правив службу священик 42-го Якутського піхотного полку. Лише в 1890 році полк через Якутське православне братство Святого Іннокентія Якутського взяли в оренду землю у жителів села Підлісці для будівництва казарм, господарських приміщень та храму. У 1900 році оренда була продовжена на 14 років, а 1911-го земля булла викуплена. На території полку знаходилася пекарня та порохові погреби. При полку діяв духовий оркестр(капельмейстер Микола Іванович Кужелко) та фотолабораторія. За казармами розташовувався стрілецький тир.

У 1906 році була побудована «полкова» церква Святого Іннокентія Якутського. Будівництво та оздоблення проводилося як за кошти військослужбовців, так і за пожертвування. Цегла випалювалася на цеглярні у селі Фещуки, поблизу полігону, і солдати, повертаючись із навчання, несли в котомці по дві цеглини.

Під час селянських виступів у Галичині в 1901-1902 роках на прохання настоятеля Свято-Успенської Почаївської Лаври 5-та рота «якутців» розташовувалася на території монастиря для запобігання хвилювання серед місцевого селянства.

Під час російсько-японської війни 1904-1905 років у військових діях на Далекому Сході брали участь окремі солдати та офіцери. Відбували вони службу у складі 11-го Східно-Сибірського стрілкового полку та брали участь у битві під Тюренчем 17-18 квітня 1904 року. Відвагою та мужністю відзначилися колишні «якутці» командир 3-го батальйону підполковник Роієвський та командир 3-ї роти капітан Терпіловський.

Перша світова війна для 42-го Якутського полку(командир В.І. Любарський), який входив до складу 11-ої піхотної дивізії 11-го армійського корпусу, почалася з початком військових дій. Австрійські війська, завдавши потужного артилерійського удару, захопили Радивилів. «Якутців» кинули закрити прорив у російській обороні. Перший млинець виявився гливким. На марші солдати були обстріляні австрійцями – почалася паніка, і лише рішучі дії командира полка зуміли повернути втікаючих солдат. Сам Радивилів був захоплений практично без опору.

Після успішних дій при Підкамені на кордоні Росії та Австро-Угорщини, полк рушив на Броди, де наштовхнувся на сильний ворожий удар. Тільки з підходом допомоги вдалося виправити ситуацію. У подальшому полк брав участь у Галицькій битві, яка закінчилася захопленням Галичини російськими військами та виходом на Карпатські перевали.

В умовах широкомасштабного наступу австро-німецьких військ влітку 1915 року Якутський полк на початку вересня закріпився на лінії Струсів – Буданів по ріці Серет на Тернопільщині.

На цій же ділянці фронту полк брав участь під час Брусиловського прориву російських військ 1916 року, в ході якого австрійські війська були відкинуті на 150-200 кілометрів вглиб своїх позицій. Але в результаті невдалого входження у війну нового союзника Антанти – Румунії, Росія перекинула частину своїх військ на Румунський фронт, серед яких опинилися і «якутці».

27 травня 1917 року полк прибув на доукомплектування та відпочинок у Кременець. Тут він застав розгромлені казарми та службові приміщення. Напередодні Червневого наступу російських військ на Тернопільщині полк направили на фронт. Але в ньому, як і в більшості військових частин Росії, поширилися революційні настрої – полк заявив про страйк. І тільки особистий авторитет командира полку полковника Антоновича зуміла переконати підопічних вийти на позиції. 25 липня полк навальною атакою прорвав укріплену лінію противника, відбив дві контратаки та сам перейшов в контратаку. Після бою командир полку прохав комісара 8-ї армії про нагородження всіх чинів полку георгіївськими хрестами та медалями на особливій стрічці. Сам полк вирішив рахувати себе ударним і запровадити відмітний знак: червоно-чорні шеврони у вигляді кута на рукавах.

В умовах розвалу російської лінії фронту та наступу австро-німецьких військ , а також у звязку з укладенням Брест-Литовського мирного договору в січні 1918 року між державами Центрального союзу та Українською Народною Республікою, полк повернувся в Кременець. Влітку 1918 року частина офіцерів полку мала плани створення власної роти в складі Південної або Донської армії білогвардійців для боротьби проти більшовиків та збереження цілісності Російської імперії. Але новий український уряд в особі гетьмана Павла Скоропадського, який прийшов до влади в результаті державного перевороту, скинувши Центральну Раду за підтримки німецьких окупаційних військ, будував плани створення української армії, основу яких мали становити досвідчені частини колишньої російської армії. Слід відмітити, що гетьманський уряд українським був за формою, а не по суті.

Всі державні посади займали колишні російські чиновники, офіцерський склад становили росіяни, а Україна того часу перетворилася на центр російської «білої» еміграції. Таким чином на основі 42-го Якутського піхотного полку був створений 2-й Волинський кадровий полк у складі 1-го Волинського кадрового корпусу, командиром якого став генерал-майор Ф.П. Берніс. У листопаді-грудні 1918 року полк базувався в Рівному, де в результаті якогось конфлікту відступаючою німецькою окупаційною адміністрацією 16 грудня 1918 рокубуло арештовано кілька офіцерів полку та згодом звільнені(значкові Шокун та Єремієв, хорунжі Бублик, Мандзюк, Якобчук, Задорожний, Бутак, ранговий Іллін) про що значилося в . У період антигетьманського повстання наприкінці 1918 року полк(чи його частини) перейшов на сторону Директорії і отримав назву 5-й піхотний Кременецький полк. Взимку 1919 року він брав участь у військових діях проти поляків на Волині, зокрема в наступі на Володимир-Волинськ.

У лютому 1919 року полк базується у Староконстантинові. Тут він розділився на дві частини: кадрова з прапором відправилася на Дон в «білу гвардію», а офіцери з колишніх нижніх чинів та більшість рядових залишилась. Їх доля склалася по різному. «Місцеві» військові(у яких в Кременці були сімї або вони були з цього краю) 29 квітня були атаковані в Староконстантинові більшовицькими частинами Таращанського полку, які вирубали практично всіх офіцерів. Після цього хотіли розстріляти кожного третього солдата, але на прохання місцевих жителів їх відпустили. Залишки повернулися в Кременець.

У середині червня 1919 року Кременець захопили більшовицькі війська. Не маючи можливості його втримати, вони взяли десять заручників з числа колишніх офіцерів російської армії, серед яких був і колишній «якутець» полковник Шпігельман Павло Петрович, та розстріляли 30 липня під Дубном(біля дзвіниці Богоявленського монастиря була братська могила розстріляних заручників, яка не збереглася). В умовах постійної зміни влади, діяльності різноманітних банд солдати та офіцери з колишніх «якутців» та військових інших частин у липні 1919 року сформували Кременецький повстанський загін під командуванням «якутця» підполковника Олександра Сергійовича Висоцького, основним завданням якого був захист міста від набігів банд та захист Кременця від захоплення якоюсь військовою силою. До його складу моли мобілізовані всі чоловіки – кремен чани віком до сорока років. 2 серпня 1919 року загін піднявся на повстання, та при підтримці повстанських загонів великих навколишніх сіл вигнав більшовиків з міста. Очевидно, що безпосереднім приводом до повстання став розстріл заручників – офіцерів – ті, що залишилися в живих, вирішили не чекати чергової хвилі червоного терору, та організували виступ. Станом на 11 серпня 1919 року повстанський полк під командуванням Висоцького згадується на мапі розташування Армії УНР та Української Галицької армії напередодні наступу на Київ під Ізяславом.

Про те, що повстанський полк являв собою значну силу, свідчить той факт, що коли у вересні 1919 року до Кременця підійшли польські військові частини, вони були вимушені почати переговори про можливість вступу в місто. Переговори з кременецької сторони проводив підполковник Висоцький, «уповноважений по управлінню та ліквідації інституцій та організацій військового часу в м. Кременець та повіті», у селі Великі Бережці, після чого 18 вересня польські війська ввійшли в місто як визволителі від більшовиків. Головною причиною, яка спонукала Кременецький повстанський загін піти на угоду із поляками був страх перед черговою більшовицькою окупацією.

3 серпня 1920 року більшовики знову вступили в Кременець та почали розправу над інтелігенцією. Це призвело до повстання та нової польської окупації 28 вересня, яка тривала до 1939 року. Після цього діяльність учасників полку була зосереджена на Якутському православному братству.

Кадровий склад полку брав діяльну участь у подіях громадянської війни 1918-1920 років на стороні «білих». Полк направився на Дон, але в лютому опинився в Одесі, де на правах 42-го Якутського піхотного полку ввійшов до складу Окремої Одеської стрілецької бригади під командуванням Н.Т. Тімаковського. Частина полку в березні була введена до складу Саратовської окремої бригади. В умовах безперервних атак на місто повстанських загонів під командуванням отамана Григорєва, який в цей час взяв сторону більшовиків, у березні полк був висунутий на лінію фронту. Але у звязку із моральним розладом військ Антанти, які контролювали чорноморське узбережжя, доля Одеси була вирішена. 7 квітня союзна армія евакуювала свої війська, залишивши росіян напризволяще. Повстанці захопили Одесу, а полк із боями пробивався до Румунії. Підійшовши до Дністровського лиману, вони, за однією версією, були підібрані французькими суднами біля села Бугаз, а за другою перейшли по переправі в Румунію.

У червні 1919 року полк перебуває в складі 7-ї піхотної дивізії 2-го корпусу генерал-майора Бредова Добровольчої армії під командуванням Денікіна(18 травня 1919 року полк отримав свій офіційний статус у складі армії та складався з двох батальйонів), брали участь в штурмі Царицина – «Червонного Вердена», в ході якого завязли у боях під станцією Воропаново. 31 серпня полк у складі Добровольчої армії входить у Київ одночасно з Українською Галицькою Армією. Галичани, не розбираючись у політичних відносинах на українських землях, порахували «білогвардійців» за союзників у боротьбі проти більшовиків та відступили з міста. Тут до складу полку з числа військовополонених було сформовано 3-ій батальйон. Події в Києві наочно показали загальне падіння моралі російської армій: в Києві розпочалися убивства на основі зведення особистих рахунків та патологічної підозрюваності, а також масові нічні грабежі та єврейські погроми: вдень воїни полків охороняли порядок на вулицях, по яких були розквартировані, а вночі грабували, гвалтували та вбивали. За Якутським полком була закріплена вулиця Тарасівська де цей полк і проводив грабіж.

У вересні корпус Бредова, до складу якого входив Якутський полк, тримав фронт проти більшовиків в районі Ірпінь-Фастів, а в жовтні під натиском перейшов на лівий берег Дніпра. На 10 січня 1920 року корпус тримав оборону по лінії Жмеринка – Умань – Єлизаветград – Кривий Ріг. У лютому корпус відійшов до румунського кордону, ле румунська влада його не впустила. Корпус Бредова з боями пройшов до польського кордону, де були розброєні та інтерновані в табори для військовополонених. В ході Бредовського походу введений до складу 4-ої стрілецької дивізії. У серпні 1920 року корпус Бредова з Польщі через Румунію по Чорному морю був доставлений в Крим на допомогу Руській армії Врангеля. В цей час частина полку була введена в 49-ий Брестський полк, а одна рота – в 3-ій Маяковський полк Руської армії. Після її поразки в листопаді 1920 року, залишки полку були евакуйовані в Сербію в еміграцію. Так 42-й Якутський піхотний полк припинив своє існування.

Командний склад 42 Якутського піхотного полку на 1890 рік

Командир полку: П. А. Коцебу. Командири батальйонів: 1 – підполковник Я. А. Соломаха; 2 – підполковник Л. С. Чайковський; 3 – підполковник В. Н. Шейн; 4 – підполковник П. А. Одинець. Завідуючий господарством підполковник І. В. Колосовський. Командири рот: 1 – капітан М. О. Бєліцкій; 2 - штабс - капітан А. К. Роіевский; 3 - капітан Г. М. Хрістофоров; 4 – капітан Н. А. Мошенскій; 5 – поручик Ф. А. Пєнскій; 6 – штабс - капітан А. М. Гончаров; 7 – штабс - капітан С. М. Бардєцкій; 8 – штабс – капітан С. П. Висоцкій; 9 – штабс – капітан Ю. Н. Карєшєвіч; 10 – штабс – капітан З. Н. Нєстєров; 11 – штабс – капитан В. О. Квятковский; 12 – поручик В. Я. Гуріненко; 13 – штабс – капітан А. О. Чепуркєвский; 14 – штабс – капітан А. О. Чепурковский; 15 – капітан В. А. Ходаковскій; 16 – капітан М. Г. Черняк. Командир нестроєвої роти поручик В. Я. Лєбєдінєц. Полковий казначей поручик М. П. Біньковскій. Завідуючий полковою навчальною командою штабс – капітан В. О. Кушевскій. Заведуючий зводним лазаретом штабс – капітан І. І. Кендзерский. Завідуючий зброєю в полку поручик А. О. Тєрпіловский. Полковий адьютант поручик Г. А. Пєвловскій. Адьютант батальйонов: 1 – поручик Н. П. Біньковскій; 2 – поручик М. З. Лісовскій; 3 – поручик Г. М. Рафальскій; 4 – поручик А. І. Дураков. Полковий священник В. В. Селінін. Старший лікар колежский радник П. Д. Шиманскій. Молодші лікарі: надворный радникВ. О. Гродецкій, надворный радник Х. Я. Ранц, надвірный радник П. Ф. Забелло, надворный радник Н. А. Кісілєв.

Командний склад 42 Якутського піхотного полку на 1909 рік

Командир полку: полковник А.И. Святіцкій. Командири батальйонів: 1 – підполковник Н.Р. Кромов; 2 – підполковник А.К. Роієвскій; 3 – підполковник Г.В. Любінскій; 4 – підполковник С.Р. Фольк. Завідуючий господарством підполковник В.И. Петраш. Командири рот: 1 – капітан Ф.С. Павловский; 2 - капітан В.Я. Лєбєдінєц; 3 - капітан Н.К. Скородінскій; 4 – капітан П.В. Лєвіцкій; 5 – капітан Е.Д. Скорятін; 6 –капітан И.И. Гонсєвскій; 7 –капітан А.К. Мєщєрскій; 8 –капітан В.А. Васільєв; 9 –капітан И.И. Одінцов; 10 –капітан И.М. Колонєй; 11 –капітан Р.Ф. Дзевалтовскій; 12 – капітан П.П. Шпігельман; 13 –капітан П.Н.Харченко; 14 –капітан Н.И. Бєлявскій; 15 – капітан В.Н. Лєонов; 16 – капітан Н.П. Біньковскій. Командир нестроєвої роти штабс – капітан В.Ф. Алтабаєв. Ділосправник полкового суду поручик И.А. Лошаков. Начальник кулеметної роти штабс – капітан Д.И. Чижов, помічник підпоручик Е.Є. Рупперт. Завідуючий зброєю в полку поручик М.Н. Свєтлінскій. Полковий казначей підпоручик М.Ф. Ястрєбцов. Адьютант поручик Ф.Е. Пуценко. Молодші офіцери: капітани: В.Г. Футєков(Чугуєв), А.А. Торопов(С.-Петербург); штабс – капітани: А.В. Зайцев, С.А. Ходаковскій, Ф.В. Лєснєвскій, В.Д. Рожинскій, Д.К. Осташкєвіч, А.В. Кононовіч; поручики: С.Р. Турскій, М.А. Рейнгольд, Д.И. Величай, Н.А. Ярошко, И.В. Винниченко, В.А. Бриних, М.П. Борняков. Підпоручики: В.П. Строганов, В.Л. Хлюстов, В.С. Бурмістров, В.Н. Моторков, Н.М. Князєв, Б.-Ф.Р. Кржижановскій, І.Н. Бажанов. Адьютанты батальйонів: 1 – підпоручик Т.Ф. Лавриненко; 2 – підпоручик В.А. Сковронскій; 3 – підпоручик С.А. Покровскій; 4 – підпоручик Л.Н. Почекаєв. Начальник команд розвідки підпоручик Н.В. Філатов. Молодші офіцери прапорщики: М.М. Суходольский, В.С. Жиленко, Н.Д. Бродскій, С.Н. Лучінскій. Старший лікар колежский радник Келлер и Х.Я. Ранц. Молодші лікарі: колежский радник Я.В. Іванов, надворний радник В.І. Крєчмань, колежский ассесор А.І. Кірста. Классні фельдшера колежські секретарі Ф.і. Алєксандров и А.П. Андрєєв. Діловод по господарській частині колежский секретар С.П. Точило. Полковий священик П.Я. Голубятніков. Збройний майстер губернський секретар М.Д. Кісєльов. Вільнонайманий капельмейстер Б.Д. Когоушек.

Командири полку*

Полковник** Вишневький – 24.04.1807-28.11.1807рр.***

Підполковник(з 30.08.1811 полковник) Демянов – 21.07.1808-18.10.1811рр.

Майор(з 5.12.1813 підполковник, а з 30.08.1816-полковник) Угрюмов Петро Олексійович – 16.04.1812-21.04.1825рр.

Бялий Л.О. – 1855-1856рр.

Полковник Краковський – 1877-1878рр.

Коцебу П.А. – 1889р.

Полковник Кольке Олексій Платонович – 1891-1892 рр.

Полковник Айгустов Микола Олексійович – 30.07.1890-15.10.1895рр., згодом генерал-лейтенант, Єнісейський губернатор.

Дубенський Олександр Миколайович – 1895р., згодом генерал-майор.

Полковник Еверт Антон Миколайович – 1896-1897рр., в 1898 генерал-майор, проживав у Кременці.

Полковник Борщов Митрофан Іванович – 1898 1903рр., згодом генерал-майор.

Полковник Путілов – 1.07.1903р.

Шишкевіч Михайло Іванович – 6.03.-5.04.1905р.

Галле – 1906р.

Полковник Афанасьєв Федір Іванович – 12.07.1907-після 1.11.1907рр.

Полковник Святицький Олександр Іванович – 1909р.

Полковник Любарський Вадим Іванович – 6.07.1912-після 31.01.1913рр.

Полковник Антоновіч – 06.1917р.

Левицький Петро Владиславович – 1918р.

Генерал-майор Ф.П. Берніс – друга половина 1918р.****

Підполковник Олександр Сергійович Висоцький*****- 1919-1920рр. Пізніше староста Білокриницької гміни.

· - список неповний.

** - подані звання на час перебування командиром полку. У разі відсутності відсутні точні дані.

*** - подані роки, під якими згадується.

**** - командир 2-го Волинського кадрового полку.

***** - командир Кременецького повстанського загону, основу якого становили військовослужбовці 42-го Якутського піхотного полку.

Могили військослужбовців 42 Якутського піхотного полку на Кременецькому кладовищі «калантир» станом на 2006 рік

«Владимир Вас. Ланге – умер 1894 г. – товарищи якутцы»*

«подпоручик 42-го якут. Полка Петр Мих. Бронковський 1871 – 1890»

«капитан Федоров. 42-го якут. полка.»

«подполковник 42-го якут. полка Николай Ромуальдович Кромовз. 1861 – 1910»

«капитан 42-го якут полка Николай Петрович Беньовский ум. 1910 г. на 50 году»

«фельдфебель 12-й роты 42-го якут. полка Михаил Ник. Некрасов прослуживший в полку 25 лет, участвовал в войне с турками 1877г. Имеет знак отличия военного ордена; 2 сереб., 2 бронз, и 1 золотую мкдаль за усердие в службе. 1817г. Орел – 1896г.»

«Здесь покоится Р.Б. Петр Болотников старший писарь 42 пехотного полка, погибший 27 декабря 1897 года от руки злодея»

«А.И. Святицкий. Генерал-майор(1 сент. 1856 – январь 1910)»

«Селинин Василий – полковой священник(1889-1901)»

Могили військослужбовців 42 Якутського піхотного полку на Кременецькому Монастирському кладовищі станом на 2006 рік

Залєскій С. 1857-1889.

Доронін Ів. Фєд., 1858-1889, штабс – капітан.

Папавулос І. Н.,помер в 1868, підпоручик.

Кіров І. Н., 1840-1891, фельдфебель в відставці.

Алєксін П. І., 1865-1912, підполковник.

* - написи подані згідно підписів на могилах

Про них писала преса

У подіях російсько-японської війни 1904-1905 років 42-гий Якутський піхотний полк участі не приймав. Але в січні 1904 року ряд рядових та офіцерів були переведені в 11-й Східно-Сибірський стрілецький полк та взяли участь у військових діях. Названий полк був введений у хід бойових дій уже на її початку, прийнявши участь 17-18 квітня 1904 року у битві під Тюренченом на р. Ялу, що на кордоні Китаю та Кореї. Незважаючи на поразку, російські солдати проявили героїзм, але ряд з них потрапили в японський полон. Серед них були і два офіцери Якутського полку – Олександр Осипович Терпіловській та Антон Казіміровіч Роієвській. Доля російських військовополонених широко обговорювалася у російській пресі і імена вищеназваних осіб досить часто згадувалися. Коротко про них. Олександр Осипович Терпіловській народився в Волинській губернії 11 листопада 1911 року. В 1878 році добровільно вступив до 42-го Якутського піхотного полку. Закінчив юнкерську та офіцерську стрілецьку школи. У полку завідував зброєю, а з 1894 року командир роти. Помер у полоні від ран.

Багатограний життєвий шлях Антона Казіміровіча Роієвського. У полку він зробив військову кар’єру: 1889-командир роти, штабс-капітан, 1909 – підполковник, 1914 – полковник у відставці. З початком першої світової війни 1914 року завідував майном Якутського православного братства. У 1913 та 1915-1916 роках - голова міської управи міста Кременця.

З ПЕРШОГО БОЮ

(з оповідання бувшого московського солдата)

Наша 11-та піхотна дивізія була заражена на перший вогонь, бо мусіла затримувати перші вдари австрійців. Тож не диво, що за яких 15 хвилин після виповідження війни, наш 42 Якутський полк, що стояв у Кремянці, швидко пішов під границю.

Ішли швидко, майже без відпочинку, з поспіхом, бо був наказ, що бодай пізним вечером маємо мтати на границі. Але заміри не вдалися. Правда, що ми вечером підійшли під Радивилів, але наші передні стежі донесли, що містечко вже зайняте австрійцями. Це була якась частина, що стояла поблизу границі, а тому вона скоріше могла вступити на чужу територію. Опору вони не мали майже ніякого, бо хоч спротив і робили «погранічниє роти», але мусіли уступити.

На який кільометер перед місточком нас зустріли густим вогнем австрійці, що вже вспіли окопатися в полі. Ми до сього зовсім не були приготовані, бо сказати по правді, таки не дописала наша розвідка. Але ми враз пішли в «разсипной строй» і відкрили шалену пальбу, котрою мабуть тільки ворога налякали. Австрійці були вже добре окопані, а ми тулилися до придорожніх ровів, борознів, тощо.

Стрілянина тривала з годину і від неї в нас полягли два салдати, а п’ять було ранених. Вістка про вбитих розсердила цілий полк, що складався переважно з самих москалів. Це завважив і полковий провід, бо зараз видав наказ про «наступлєніє с перебежкой».

Прикриваючися густою стріляниною, перебігаючи салдати прямо рвалися до ворога. Колиж оба ворожі табори відділяла вже не дуже велика віддаль, з криком «Ура!» ми кинулися в атаку…

Але до штикової розправи не дійшло. Зразу, як тільки ми кинулися в штики, частина австрійців дала «драла», а около тридцять «ворогів» миттю поставили в козли кріси і з криком «Пан! Я ваш!» підняли до гори руки.

Ми досягли здаючихся в полон, окружили їх, обтрусили… Розуміється, що при отім «трусінні» в деяких австріяків пропали годинники, а навіть і гроші. Полонених погнано назад, а ми, заохочені першою вдачею і переконанням, що перед нами мала сила ворогів, рушили вперід.

Супротиву не було. Лише наші розвідчі стежі трошки мали перестрілок з австрійськими затримковими частинами і ми без перешкод вступили в Радивилів.

Нічого особливого по собі тут не залишив. Не виконав він ніяких грабежів і тільки Мадяри повісили двох Жидів, котрі нібито робили якийсь спротив.

Ми зїли вечерю і вже біля 11-тої години вечером пішли під Бродию Але ноги відмовляли. Зрозуміло, що коли ми за пару годин пройшли яких 40 клм. І то «з полной викладкой», були до краю зморені. Тому зараз за Радивиловом ми спинилися і поставили стійки. Відпочивали яких три години.

Ледве сіріло і ми вже знову рушили. Коли ж уже почав перевагу брати день, ми були під Бродами.

І тут зав’язалася півгодинна перестрілка зі слабим австрійським військом, після котрої салдати з шаленим криком «Ура!» кинулися вперід і вскочили в місто.

Броди взяті! Салдати раділи. Чуже, вороже місто взяте, а значить воно належить до завойовників і це треба використати!... Російське «христолюбиве воїнство» кинулося на крамниці, склади, доми… Один гурт навіть розбив двері аптики. Салдати кинулися на полиці, відкривали ріжні баньки, нюхали ліки, брали на язик… Може тут і справді були вартісні річі, але хто може прочитати латину? В мить були розібрані глистогінні цукерки, мід, цукровий порошок. Все інше скидалося на одну купу, на долівку…

На вулиці також була метешня. Один салдат ніс на плечах ручну машину до шиття, а на запитання відповідав:

- Жонє подарок з войни прінєсу!

Бідолаха мабуть думав, що війна скінчиться за два дні…

Не довго нам був такий бешкет. Рівночасно з трьох сторін нас почали обстрілювати. Це підійшла більша сила австрійського війська і ми почали відступати. Зупинилися аж за містом і трохи поховалися за півкопи, що ще стояли на полі, а трохи окопалися. Тепер то вже таки добре почали «гатити» артилерія і косили скорострілом. І в наступ іти була не сила і відступати неможливо… Салдати почали падати. Я бачив смерть того солдата, що ніс на плечах машину до шиття. З нею він не розлучався до самої смерти…

Коло полудня ми повеселішали. З Кремінця надходив 11-тий драгунський Рижський полк, а з Дубна 41-ий Чугуївський і 43 –ий Камчатський полки… Почалася перша російська офензива в Галичину…

С. Даушків

журнал «Золотий колос» 1934 рік

Пісні солдатів 42-го Якутського полку

В ногу ребята идите точно, не вешать ружья,

Труд вы со мной проводите, в отпуск бессрочный меня.

Грудью подайся, с плечь равняйся, в ногу, в ногу, в но-гу ребята раз-два, раз-два.

Я был отцом вам ребята, вся в сединах голова,

Вот она служба солдата, в ногу ребята раз-два.

Мы скорбим офицеры, молодых им оскорблять.

Старый солдат для примера, должен меня расстрелять.

Вышел я – кровь заиграла, слышу я дерзки слова,

Тень императора стала, в ногу ребята раз-два.

Ты земляче по скорне, к нашим стадам воротись,

Нивы у нас зелены, легко дышать в зеленях.

Храмам селенья родного, поклонись Боже старушки живи,

Не говори ей ни слова, в ногу ребята раз-два.

Трубка никак догорает, ну затянусь еще раз.

Берись как ребята за дело, прочь не завязывай глаз.

И плесь варите – не гнуться, слушай команды слова.

Дай Бог домою вернуться, стреляй ребята раз-два.

 

На взлете надежды и силы

Угас его царственный свет.

И долго его поджидая

Стоит император один.

Стоит он и тяжко вздыхает

Пока озарится восток.

И капают горькие слезы

Из глаз на холодный песок.

Потом на корабль волшебный

Главу опустивши на грудь.

Идет и махнувши рукою

В обратный пускается путь

З записів підпрапорщика 4-ої роти 42-го Якутського піхотного полку Тихона Пузея

Базаревский А. История русской армии - Москва, 2006.

Василюк А., Медвєдєв С. За свободу Болгарії - Кременецький вісник, 29 липня 2005

Василюк А., Медвєдєв С. Кримська війна і кременчани - Кременецький вісник, 29 жовтня, 2004

Василюк А., МедвєдєвС. Святиня і пам’ятник благочестя та господарності «якутців» - Діалог, 18 лютого 2006

Волынские епархиальные ведомости. - 1877, Кременец.

Волынские епархиальные ведомости. - 1878, Кременец.

Волков С.В. Трагедия руского офицерства. – Москва, 2002.

Воспоминания Полетика Николая. - http: //rerihi.viv. ru/cont/wospomi/59.html

Герои Бородинского сражения, Крымской войны и 1-ой мировой. Якутский пехотный полк.

Гудима А. Почаївський монастир в історичній долі українства. - Тернопіль, 2003.

Даушків С. З першого бою - Золотий колос, 1934 рік

Ельгерт Б. Кременець. - Львів, 1969

Энциклопедия военных и морских наук под редакцией ген.-лейт. Леера. - т. III, С-Петербург, 1888.

Иллюстрованная летопись русско-японской войны. - С-Петербург, 1904, выпуск IV

История города Севастополь. - Киев, 1960

Керсновский А.А. История русской армии. т. II - Москва, 1993.

Крушинский, Оссовский. Труды Волынского губернского статистического комитета(выпуск первый). -Житомир, 1867

Леонов О., Ульянов И. Регулярная пехота 1855-1918. - Москва, 1998.

Матеріали ОДАТО, фонд 242.

Памятка нижним чинам якутцам о том, как якутский полк жил и служил с августа 1806 года по 16 августа 1906 года. - Кременец, тип. Б.А. Горинштейна, 1906.

Памятная книга Волынской губернии на 1890 год. - Житомир, 1889.

Памятная книга Волынской губернии на 1910 год. - Житомир, 1909, I часть.

Проявляя во всем доблесть русского офицера - Кадетская перекличка, № 64-66, 1998г.

Радчук Х. Бої за місто Володимир. Літопис Волині», рік ІІ. - 1955. Число 2. Нью-Йорк, Буенос Айрес, Вінніпег.

Савченко В.А. Двенадцать войн за Украину. - Харьков, 2006.

Служебно-административные акты Якутского церковного братства при св. Инокентиевской, а с 25. III. 1919 г. Покровской церкви г. Кременец. Часть II, повоенного времени и за время председателя П.С. Ильина с 26. XI. 1918 г. по 9 февраля 1939 г. Шнуровой реестр с 28. IV. 1917 по 9. 1939.

Спогади Олександра Мазура, жителя села Залісці, Кременецького р-ну, Тернопільскої обл, сина військовослужбовця 42 Якутського піхотного полку під час першої світової війни

Уведомление Кременецкому городскому совету временно исполняющего обязанности командира полка от 17 декабря 1918 года»

Чернопыский. 42-й Якутский пехотный полк в Гражданской войне. - Военная быль, № 126.

 
Єпископ Никон - крах чорносотенських ілюзій PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Середа, 21 грудня 2011, 19:19

Єпископ Никон(Бессонов Микола Миколайович) народився в Могильовській губернії 10 липня 1868 року в сім’ї спадкових дворян. 1891 року закінчив Московський Константинівський межевий інститут та Московську духовну академію із званням кандидат богослов’я. В грудні 1892 року, будучи студентом академії, прийняв чернечий постриг, який здійснив її ректор архімандрит Антоній(Храповицький), і майже зразу ж був рукопокладений в ієродиякони. З грудня 1895 року ієромонах. Викладач гомілетики, літургіки та пастирського практичного керівництва Новгородської духовної семінарії, з 1897 – викладач філософії, психології, логіки та дидактики в Могильовській духовній семінарії. З жовтня 1897 року завідуючий Бійським місіонерським катехізаторським училищем на Алтаї. З 1899 – архимандрит. Займав посади ректора Благовіщенської(1899) та Іркутської(1901) духовних семінарій. В 1901-1903 займав посаду цензора проповідей міста Іркутськ. У січні 1905 року працював редактором «Іркутських єпархіальних відомостей».[9,17]

В період революції 1905-1907 років проявив себе неоднозначно: з однієї сторони сприяв наведенню порядку та припинення анти царських виступів, з іншої – звернув на себе увагу своїми екстравагантними заявами. Зокрема він писав: «Я сам, якщо хочете, соціал-демократ, але в благородному розумінні цього слова. … Я прекрасно розумію, що будь-яке суспільство, всякий народ росте і розвивається, а звідси, цілком природно, міняються форми народного управління.»[17]

У лютому 1906 року був хіротонізований на єпископа Балтського, вікарія Подільської єпархії. З лютого 1909 – єпископ Кременецький, перший вікарій Волинської єпархії.[9,17] «Заслуга» у його переведенні на Волинь належить владиці Серафиму, з яким у Никона розгорівся конфлікт. При призначенні на останню посаду отримав таку характеристику: «людина різка, але непорушно стійка в питанні православної віри та російських національних інтересів».[17] Його призначення на Волинь було, очевидно, зумовлено необхідністю подальшого проведення традиційної російської державної політики на окраїнах Російської імперії – русифікації через православ’я та тим, що тодішній архієпископ Волинський Антоній знав Никона студентом ще будучи ректором Московської духовної академії.[17]

Передовим загоном русифікації була чорносотенська організація «Союз руського народу». Ця організація, створена у жовтні 1905 року, в умовах революції та при загрозі скинення самодержавства, у своїх програмних положеннях передбачала збереження єдиної та неподільної Росії, самодержавства, єднання його з народом через Земський собор, войовниче православ’я та релігійна нетерпимість, російський шовінізм та антисемітизм. Разом з тим чорносотенці виступали за збереження общинного землеволодіння, зрівняння всіх станів у правах, надання деяких соціальних прав. Діяльність ця організація проводила через зібрання, мітинги, лекції, масові богослужіння, маніфестації. У багатьох районах Росії діяльність «Союзу…» призвела до масових єврейських погромів. Сам російський імператор Микола ІІ був покровителем «Союзу руського народу».[26]

Чорносотенська ідеологія швидко знайшла своїх прихильників і провідників у лоні Почаївської Лаври. До них приєдналися і склали кістяк найповажніших діячів «Союзу» сумнівні особи з числа далеко не російського походження. Серед оприлюднених газетою «Радою»(практично єдиний офіційний друкований орган українців, який виходив у 1910-1914 роках) діячів читаємо: «Грінгмут, Булацель, Доррер, Берг, Енгельгард, Храпель, Піхно, Юзефович, Крушеван... все перевертні з німців, молдованів і наших-таки українців, що відцурались свого рідного і пошились у «русские люди».

Згідно резолюції єпископа Антонія і Волинської духовної консисторії в кожному благочинному окрузі керівниками місцевих відділень «Союза...» обиралися священики, «здібні розвивати серед народу здорові ідеї «цієї чорносотенної організації» Варто зазначити, що більшість волинського духовенства брала участь в діяльності «Союзу...» не через політичні переконання, а через старання декотрих звернути на себе увагу та прислужитися перед можливими репресіями, які легко було викликати за бездіяльність у чорносотенному русі. Цей страх висів над сумлінням багатьох священиків у формі «секретного предписания благочинным» сприяти утворенню і діяльності «союзних» осередків. Тому священики вимушені були проводити політичну лінію вищого церковного керівництва.

Чорносотенний рух ширився так швидко, що за два роки покрив Волинь густою сіткою своїх організацій. За повідомленням архиєпископа Антонія на початок 1907 р. у Волинській губернії діяло вже понад 1000 «союзних» осередків, 300 із яких очолювали священики. Центром чорносотенного руху на Волині стала Почаївська Лавра, архімандрит якої Віталій (Марченко) був лідером місцевих чорносотенців .

У 1906 р. до Почаївської Лаври приїхав ієромонах Іліодор (Сергій Труфанов) – самий запеклий представник тієї частини чорносотенного духовенства, яка у своїй діяльності виходила далеко застановлену зверху межу і не визнавала над собою ніякого контролю. У тогочасному житті церкви Іліодор відігравав таку роль, яка зовсім не відповідала його скромному чину в церковній ієрархії. Маючи впливових заступників, він дозволяв собі ганьбити навіть високо поставлених осіб, чим зажив скандальної слави. Іліодор їздив від міста до міста, проголошував антиреволюційні та антисемітські погромні промови, організовував процесії, під час яких особисто брав участь у вуличних побиттях. Але для волинського архієпископа Антонія цей чорносотенець був лише «натхнений та хворобливий юнак 26 років, абсолютно простий та щирий ..., має самі благі наміри по відношенню до церкви та вітчизни...».

В Почаївській Лаврі Іліодор став редактором щоденної газети «Почаеские известия», яка почала виходити з 1 вересня 1906 p. Вже заголовок цієї газети дає зрозуміти, що то був за друкований орган: «Працювати ми будемо для того, щоб простий народ, селянський люд православний знав правду та умів відстояти свої святині: віру святу православну, царя білого самодержавного та Росію руську, а не польсько – єврейсько - вірменську».

Головним ворогом в розуміння редакції «Почаївського листка» були євреї, які були головними винуватцями бід населення Російської імперії, перш за все селянства, та прагнули повністю підкорити своїй владі «православний руський народ».

Шовіністичною була офіційна політика редакції «Почаївського листка» не тільки по відношенню до євреїв, а і стосовно українців, існування яких, як окремого народу, не говорячи про самостійну Українську державу, заперечувалося взагалі, саме існування етноніму «українець» приписувалося підступам ворогів Росії та освячувалася політика русифікації. «… Що таке «українець»? Будь-який народ, руський, німецький, французький, польський, та будь-який інший може бути українцем, якщо він живе на краю якої не будь землі. Так наприклад, у нас на півночі лопарі можуть бути названі українцями, тому що вони живуть на північній окраїні руської держави, але все ж вони залишаються лопарями по походженню. Та руськими, за приналежністю до руської держави. Але українським народом вони бути не можуть. Але українським народом вони бути не можуть. Так і руські галичани не можуть бути українцями, хоча і живуть на краю Австрійської держави; але разом з ними живуть і поляки, і жиди, а в Буковині і румуни. Відповідно і їх треба називати українцями, як проживаючих на окраїні держави. Але ні, тільки руським наказують називатись нечуваним ім’ям «українців».

Для чого ж це роблять? Для того, щоб посіяти ворожнечу серед руського народу, щоб легше було німцям заволодіти руською землею, а через німців і жидам заволодіти всім, як вони уже заволоділи усім у Галичині та Буковині. Поляки та «українці» працюють на німця, а німці працюють на жида, і всі вони думають, що працюють на себе. Вже всі так отупіли, що нічого не бачать. Нічого не розуміють. «Українці» хочуть створити незалежну «Україну», тобто державу, яке має бути саме собі краєм, окраїною, а народ повинен називатися дураком «українцем». …

… З’явилися і у нас на Волині такі «визволителі», вовки у овечій шкурі, проникають у земства, хочуть викупити за гроші волинський народ, переконує його, що він українець. Стережись, волинський народ! Ти руський волинець, і ніколи не станеш «українцем». Ти розмовляєш дома на своєму прадідівському діалекті, правда, спорченому польським та жидівським говором(але це можна справити), а коли хочеш розмовляти по освіченому, то для цього є у тебе прекрасна руська мова, на якому писав малорос Гоголь. …» [19]

Заперечували священики-чорносотенці і право українців на проповіді на українській(«малоросійській») мові. Свою позицію вони пояснювали тим, що лише споріднена слов’янській російська літературна мова своєю мелодійністю, співучістю та величавістю може відповідати характеру богослужіння. Крім цього, вони наголошували на наступних моментах: «малоросійська» мова поширена лише в побуті, і не здобула визнання як мова державних установ, навіть у волості(цинізм вищого розряду, якщо пригадати повну заборону використання української мови відповідно до царських указів та циркулярів); не сприйняття проповідей українською мовою українськими селянами як мови побутової; абсурдність перекладів на українську мову – «Була собі дівка дуже гарна і богата. Нікого вона не любила, тільки Едного небесного Жениха»(цей чорносотенський приклад, який в дійсності ніколи не вживався, використовується нащадками російських шовіністів до теперішнього часу), причому російське духовенство цинічно виділяє літературну російську мову від «кацапської»(тобто побутової), не згадуючи про існування літературної української; на протязі майже трьох століть перебування «Малоросії» у складі Росії населення через суди, військову службу і головне школу звиклося до російської мови. І верх цинізму – у зв’язку із викладанням у школі російською мовою селяни українською навіть читати не вміють – куди їм до проповідей українською!

Разом з тим існувала значна частка національно свідомого православного духовенства. Уже в період революції 1905-1907 років вони розпочали проголошувати проповіді українською мовою та змушені були припинити їх через тиск вищого керівництва.[18]

Подібного змісту почаївські ченці в лаврській друкарні друкували десятки тисяч брошур і різних прокламацій. Так, наприкінці 1906 р. почаївський «Союз руського народу» заготовив 36 тис. брошур та 30 тис. листків, і вся ця сила погромної літератури була розповсюджена по селах . Грошей для чорносотенної діяльності не бракувало . «Союзники» мали свій власний банк - «Волино - Почаївський народний кредит», відкритий архімандрітом Віталієм в місті Почаєві.(детальніше далі – прим. авт.) Кошти надходили як від приватних пожертвувань, так і від громадських установ і організацій.

31 січня 1909 р. в Олександріївському палаці Царського Села цар Микола II зустрічав делегацію від Волинської губернії. Делегацію у складі 28 чол. очолював архієпископ Антоній, який виступив з привітальною промовою. На церемонії були присутні лідери Почаївського і Житомирського «Союза русского народа», архімандрит Віталій та відставний генерал Красільніков, праві депутати Державної думи Березовський, Шульгін, протоієрей Кирилович, священик Ганжулевич а також селяни. За свідченням монархіста В.Шульгіна - усі вони на рясах, фраках та свитах мали маленькі срібні значки «Союза русского народа», що говорить саме за себе. Генерал Красільніков ніби від усіх жителів губернії прочитав «Адрес-петицію за самодержавство», і на підтримку престолу делегація вручила царю аркуші із сотнями тисяч підписів, переплетених у дванадцять книг. Кожна книга від кожного повіту Волині. Отже, ця чорносотенна делегація на магалася подавати свої політичні переконання як настрій усіx жителів краю, хоч в дійсності ситуація була іншою.

Під час збору підписів «за самодержавство» люди часто не розуміли чого від них вимагають і підписуватись відмовлялися. Нерідко селяни ста вили свої підписи під тиском духовенства, представників місцевої адміністрації або з надією, що це допоможе їм вирішити земельне питання. Останнє й штовхало довірливих селян до «Союзу руського народу». Але вони скоро втрачали цю довіру, коли їхні сподівання виявлялися марними. Показовим прикладом може бути подія, що сталося в с. Шилі Вербовецької волості під час виборчої кампанії 1907 р. На прохання священика підписатися за підтримку правого депутата селяни зреагували негативно, вчинивши у церкві галас, бо у відозві нічого не говорилося про землю. Шилівський «союзний» осередок, обурений за таку агітацію почаївських ченців, вирішив тоді вийти зовсім із «Союзу руського народу» і вимагати повернення членських внесків.

Очевидно, щоб якось затримати вихід селян із «Союза...», архімандрит Віталій через «Почаївский листок» в категоричній формі наказу повчав священиків, як їм чинити з відступниками. Зокрема, в одному із чисел «Почаївского листка» пропонувалося під час богослужіння у селянина, який вийшов із «Союза...», відібрати союзний значок, повернути членський внесок й урочисто в при сутності усіх парафіян оголосити про його виключення з організації за те, мовляв, що він «заразившись бреднею жидівською протидіяв союзній діяльності». У такий спосіб чорносотенні лідери намагалися показати, що не самі селяни покидають їхню організацію, а власне вони із соромом проганяють її недостойних членів.[2]

До такої «чорносотенної істерії» долучився і єпископ Никон, який дає вказівку священикам про обов’язкове інформування жандармерії та поліції про настрої населення та «крамольні думки» окремих віруючих, які стануть відомі під час сповіді.[4]

Розуміючи, що одними репресивно-каральними заходами поширити свій вплив буде проблематично, російська влада, використовуючи і церковну структуру, намагалася стати «ближчою» до «низів» через діяльність кооперативних організацій, підпорядкованих все тому ж «Союзу…».

Підтримуючи з 1906 р. ідеї кооперації, провідники Почаївської Лаври розгорнули серед селянства значну пропагандистську роботу щодо створення споживчих, ощаднопозичкових та кредитних товариств.

На відміну від політичної боротьби у 1905–1907 роках, ситуація в економічній сфері країни схилялася на користь розвитку кооперативних установ. Засновники «Союзу» добре розуміли, що перемога на політичних теренах формується через вдале вирішення економічного добробуту населення. Тому у програму своєї діяльності вони заклали надзвичайно привабливий для простих людей розділ про економічну діяльність, який повністю дублював функції кооперативних установ і відверто зазіхав на вже існуючі та майбутні товариства, засновані на принципах самоорганізації без національних, релігійних та соціальних обмежень.

Без сумніву, почаївські «патріоти» зрозуміли, що опанування значними фінансовими можливостями кооперативних установ – найкращий засіб підтримати сам рух і його учасників у потрібному руслі політичних торів. Для досягнення таких цілей вище духовенство Волині задіяло один із найефективніших видів зброї – друковане і пастирське слово. Для цього були залучені можливості друкарні при Почаївській лаврі.

Особливого розмаху набули агітаційні та організаційні заходи з появою на теренах Волині вікарного єпископа Никона. Обійнявши посаду єпископа Кременецького, преподобний Никон розпочав масові акції з організації «союзних лавок» у підпорядкованих йому парафіях. Використовуючи унікальну можливість верховенства «союзників» у суспільних відносинах в єпархії та беззаперечну підтримку владики Антонія, преосвященний Никон з величезним завзяттям розпочав працю з організаційних питань та підпорядкування кооперативного руху під омофор особистого керівництва.

Завдячуючи зусиллям єпископа Никона і його прихильників, «союзникам» в 1908 – 1910 рр. вдалося дещо зробити. При Лаврі вони заснували союзну крамницю, яка за півроку діяльності у 1909 році спромоглася при торгівлі борошном, крупами і сіллю отримати 3000 крб. збитків. Такі значні на ті часи кошти були покриті за рахунок зібраних народних «піврублів і рублів». Союзники започаткували чайну і читальню та заснували три артілі з виробництва медальйонів, рамок і торгівлі іконами. Згодом відкрили свою майстерню для виробництва рамок, знаків, хрестів, образів, петель, ґудзиків та інших речей з деревини і металів. Зрозуміло, що усі ці заклади про потреби споживачів піклуватися не збиралися, а обслуговували, в основному, меркантильні інтереси засновників і провідників «Союзу».

Наступним кроком єпископа Никона стала спроба створити Почаївський союз споживчих товариств, ідея організації якого виникла і обговорювалася на губернському з’їзді «союзних» старост у Почаєві 5 – 7 жовтня 1909 року. Квінтесенцією зібрання стали «пророчі» слова преосвященного Никона, що «Союз» «повинен вносити християнські початки правди і милосердя, замість пануючих тепер початків талмуда – обману і жорстокості».

Незважаючи на всі спроби розвинути кооперативний рух під проводом «Союзу…», очікуваного результату отримати не вдалося. Це було зумовлено грубим відхиленням від основних принципів кооперування: торгівля в борг, нерівність пайових внесків(так поміщик Уваров вклав у «Ємельчинську лавку руського народного споживчого товариства 1000 крб, тоді як сотні інших членів 1659), нехтування бухгалтерським обліком(завідування лавками відбувалися на громадських засадах та за формулою «сам торгую, сам підраховую і сам здаю касу»).

8 червня 1910 р. в Почаєві відбувся з’їзд уповноважених російських споживчих товариств. Зібрання виробило статут Почаєво-Волинського союзу споживчих товариств, узявши за основу статут Московського союзу споживчих товариств (створений 1898 р.). На форумі уповноважені обрали організаційне Бюро під назвою «Бюро Почаево-Волынского Союза русских потребительных обществ», яке очолив єпископ Никон, заступником став архімандрит Віталій. Бюро взялося влаштовувати загальні справи товариств з постачання товарів гуртовими партіями (солі, гасу і тощо), виступати від імені товариств замовником товарних партій, надавати практичну допомогу в організації товариств і тощо. Фактично Почаївське бюро в економічному плані мало характер посередницької контори, а в організаційних питаннях виступило бюрократичною надбудовою над незначною кількістю кооперативних крамниць, які ввійшли до об’єднання і користувалися послугами новоствореного Бюро. Сподівання засновників і провідників «Союзу» на масовий вступ існуючих і створення нових товариств отримали повне фіаско. З діючих на той час близько 100 товариств разом з новоствореними набули членства і погодилися співпрацювати з Бюро лише 16 товариств.

Заклики почаївських «союзників», за висловом Никона, стали «голосом волаючого в пустелі» і з цього приводу його «дуже сумно, сумно», але він точно визначив, що така «повільність та індиферентність» є ніщо інше, як підступи «страшних ворогів, жидів».

Ще декілька років єпископ Никон разом з командою очолював «нещадну боротьбу», Але відчутних результатів псевдокооператорам досягти не вдалося. Станом на кінець 1913 р. Почаївське бюро об’єднувало лише 24 із 204 волинських споживчих товариств, тобто менше восьмої частини кооперативних формувань Волині. При цьому більшість «союзних» крамниць знаходилися у катастрофічній фінансовій скруті і виживала завдяки відчутній фінансовій підтримці почаївського «Союзу …».[3]

У фінансовій сфері 22 березня 1911 року в Почаєві було відкрито банк «Союзу…» під назвою «Почаєво – Волинський народний кредит»(«Союз …» вклав в уставний фонд 12 тисяч карбованців). Зборами головою ради банку було обрано єпископа Никона(крім нього до складу ради входило ще три священика разом з архімандритом Віталієм). Діяльність цього банку була спрямована на вирішення земельної проблеми селянства – видача кредиту для купівлі землі. Відповідно до інструкції про отримання кредиту, право на нього мали лише члени Почаєво – Волинського народного кредиту за умови внесення в банк 10% від отриманої суми, наявності поручників та укладення із представником «Союзу…» договору про оренду землі.[20] Про те, наскільки «ефективною» виявилася діяльність Почаєво – Волинського народного кредиту свідчить факт агресивного відношення місцевого селянства до Почаївської Лаври у 1917-1919 роках саме у зв’язку із втратою ними своїх заощаджень у цьому банку,

Новим етапом в діяльності єпископа Кременецького Никона стали вибори до складу ІУ Російської Державної Думи.

Розраховуючи на підтримку православного духовенства реакційної політики, царський уряд надав йому широких виборчих прав до Державної думи. Згідно нових положень про вибори від 3 червня 1907 р. право висувати свої кандидатури отримало практично все міське духовенство. Сільські священики, які мали у приватній власності відповідний земельний ценз, брали участь у повітових з’їздах землевласників. Земля церковного причету надавала право тим настоятелям церков, котрі не володіли не обхідним земельним цензом, брати участь у попередніх з’їздах дрібних землевласників, які обирали уповноважених на повітовий з’їзд Таким чином, якщо до 1-ої Думи було обрано 6 представників духовенства, а до ІІ-ої - 13, то внаслідок нових виборчих прав серед депутатів ІІІ-ої і IV-ої Дум було вже відповідно 48 і 45 осіб православного духовенства. Волинську губернію в IV-й Думі представляли 12 депутатів, в тому числі священик с.Милятина Острозького повіту Ананій Лотоцький та вікарний Кременецький єпископ Никон.[2] Стосовно Никона, пізніший архієпископ Волинський Євлогій відмічав у своїх спогадах про нечесний шлях здобуття перемоги єпископом, хоча це більше відголосок подальшого відношення духовенства до Никона.[16] А перемогу він здобув за явної переваги: так у Житомирі за нього віддали голоси 93 виборці з 157.[5]

В складі Думи він приєднався до фракції правих та був обраний почесним членом ради фракції. Лідери останньої розраховували, що єпископ Никон зуміє об’єднати думське духовенство та значну частину селянства, інтереси яких він з запалом відстоював, тим самим посиливши праве крило. Але надії правих не увінчалися успіхом, практично з перших днів роботи Державної Думи Никон повів власну політику, направлену на виділення духовенства в окрему «попівську» фракцію. Никон критикував діяльність уряду по селянському питанні, вважаючи, що сучасна йому політика веде лише до селянських бунтів, за якими настануть «розстріли недоїдаючих, голодних, нещасних селян.» Він закликав дворянство відмовитися від землеволодінь на користь селян, а не обмежуватися в даному питанні дрібницями, «хоча б і добрими». Виступи подібного змісту, які звучали не тільки в стінах Державної Думи, а і на Руському Зібрані та в будинку обер-прокурора Синода Саблера, принесли йому репутацію есера, який має намір забрати землю у поміщиків. Дана позиція не отримала розуміння ні як зі сторони правих, так і зі сторони лівих. «Енисейская мысль» писала: «Його фігура була помічена всією Думою та зацікавила її, але залишалася якоюсь загадковою і для жодної партії в Думі не підходящою. В той час як праві злякалися радикалізму, народництва та ухилу в сторону соціалістичних поглядів єпископа Никона, ліві побачили в ньому фанатика, реакціонера, «правого народника», «поліцейського соціаліста», самодержавного конституціаліста».[9,17]

Особа єпископа Никона зацікавила і лідера більшовиків Леніна, який у статті «Про чорносотенство» у газеті «Правда Труда» за 1913 рік зауважує його позицію. «Наприклад, єпископ Никон, крайній правий, змушений був відійти від думської роботи. Чому? На це дає чітку відповідь лист самого єпископа Никона в газеті «Енисейская мысль». Зрозуміло, прямо говорити про причини свого відходу єп. Никон не наважується. Але, наводячи лист якогось селянина, єп. Никон пише: «земельне, хлібне та інші важливі питання нашої російської дійсності та краю якось не доходять до рук і серця ні керівництва, ні Думи. Ці питання, їх вирішення вважають «утопічними», «рисковими», несвоєчасними. Чому ж самі мовчать і чого чекають? Не складностей, бунтів, за якими будуть розстріли тих же недоїдаючих, голодних, нещасних селян?! У нас бояться великих справ та реформ, обмежуються дрібницями, хоча б і добрими.» … Так пише єп. Никон. … По суті справи, єп. Никон виражає свій чорносотенний демократизм в судженні досить і досить неправильному. … «Посильне» рішення цих питань і «керівництво» і Дума дають, - тільки саме посильне рішення, відповідно до інтересів та силі поміщиків. Єпископ Никон відчуває, що його чорносотенні погляди розбиває саме життя; їх розбиває те, що йому доводиться спостерігати і в Думі, і у відношенні «начальства» і т.д.[23]

Таким чином єпископ Кременецький, депутат ІУ Державної Думи Никон першочерговою проблемою Росії того часу бачив земельну, реалізація якої могла значною мірою вгамувати той соціальний конфлікт, який розгорався в країні. Розуміння того, що російська влада не бажає йти на радикальні кроки у вирішенні аграрного питання, розчарувало Никона та зумовило зміну його політичної платформи.

Оригінальну позицію зайняв Никон і в українському питанні. До ІУ Державної Думи було внесено законопроект, що увійшов в історію як законопроект єпископа Никона. Об’єктивно його законопроект міг би відіграти позитивну роль у становленні української національної освіти, але реакційність деяких пунктів зводила нанівець пропозиції на користь рідної мови у школах України. Результативна частина законопроекту складалася з чотирьох параграфів: «1) Дозволити вести викладання в українських навчальних школах всіх відомств(принаймі два роки навчання) рідною мовою; 2) Призначити викладати в ці школи переважно українців, які знають місцеву мову; 3) Ввести викладання в українських навчальних школах української мови та історії нарівні з мовою російською і російською історією; 4) Не переслідувати та знаходити провини товариств «Просвіта», як відомств виключно освітніх, розповсюджувати знання, дозволені брошури й книжки українською рідною мовою; закриття цих товариств проводити надалі тільки за дозволом належно до законного суду, а не в порядку адміністративного розсуду, - часто голого свавілля. Ми впевнені, що справедливе ставлення до прекрасного племені поведе єдину Росію не до руйнування і ослаблення, а до сили й піднесення. Мазепинський рух слід оголосити державно-злочинним і придушувати його всіляко. Ватажки цього руху мають виловлюватися і виганятися з Росії назавжди.»

Незважаючи на такий досить низький рівень задоволення культурно-освітніх потреб українського народу, який передбачав даний єпископський законопроект, він сигналізував про певні зрушення у свідомості правий кіл Росії та Никона зокрема. В українській пресі того часу законопроект Никона охарактеризували висловом «камни возопили». С.Єфремов, один із тодішніх чільників українського руху, назвав виступ Никона зі своїм законопроектом «першою ознакою розкладу самої гнобительської ідеології і першим проломом у твердинях істинно російського націоналізму».[14]

Але російський уряд не міг піти на віть на такі поступки для українців в освітньому плані. На обговорення цей проект в Думу не потрапив. Разом з тим із Никоном питання статусу української школи піднімали кадет П.Мілюков, есер О.Керенський, більшовик Г.Петровський. Обурливу позицію в цьому питання зайняли українські поміщики – «нащадок гетьмана» П.Скоропадський(майбутній гетьман Української держави – прим.) та «нащадок запорозького козака» М.Родзянко. Останній у своїй промові заявив, що викладання українською мовою в школах неможливе, оскільки такої мови взагалі не існує.

Чим же пояснити таку зміну в позиції чорносотенця єпископа Никона в українському питанні? У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноблені Росією народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».[6] Незважаючи на досить жорстку політику щодо українців та інших неросійських народів у складі імперії, цей циркуляр мав і позитивний для українців момент: вперше російська влада офіційно визнавала українців за окремий народ, а не малоросів – частину російського народу. Це автоматично перетворювало українців на суб’єкт у складі Російської імперії, який має право на самовизначення. Таку ситуацію помітило багато представників російської влади, які вважали, що пригноблюючи культурно-освітні права українців, російський уряд сам їх штовхає до сепаратизму. Серед цих осіб виявився і єпископ Никон.

Певною мірою він сам дає відповідь на це питання. «Український народ не шукає якоїсь пресловутої автономії, відновлення Запорозької Січі, українці – не сепаратисти… Українці не інородці, вони – свої, наші рідні брати, а тому їх і не можна обмежувати в мові та національному культурному розвитку, інакше ми самі прирівняємо їх, своїх братів, до євреїв, поляків, грузинів та ін., в дійсності інородців.»[9] Отже Никон вважав, що політика «закручування гайок» щодо українців може мати зворотній ефект та загрожувати цілісності Російської імперії.

Політика загравання з українцями була характерна для нього ще в «додепутатський» період на Кременеччині. У 1910 році він дозволив вживати українську мову на учительському з’їзді в Почаєві, за що його «чорносотенці» і докоряли. Цього ж року на з’їзді союзних старост у Почаєві піднімалося питання про видання газети на «малоросійській» мові, ця пропозиція, хоча і була відхилена, мала чимало прихильників,.

Взагалі, як згадували кременецькі старожили, єпископ Никон любив українські пісні та по можливості вживав у спілкуванні українську мову. Та і в особистих стосунках він з людей не вимагав, а намагався їм допомогти. Згадують той факт, що у нього збереглися тісні зв’язки із його батьком, який був людиною досить таки заможною, і допомагав своєму синові на єпископській кафедрі матеріально. Священик Комарницький Петро, який у післявоєнний(друга світова – прим.) період часу був настоятелем храму у Житомирі, згадував, що Никон не дружив з багатіями, а завжди намагався допомогти комусь в біді.

Єпископ опікувався школярами-сиротами, допомагаючи здобути їм освіту. Серед кременчан - осіб, яким допомагав досягти успіху згадують і відомого композитора М.І. Вериківського.

Та і проживаючи досить незначний час у Кременці єпископ Никон зумів залишити про себе пам’ять у тих будинках, які стоять у місті до теперішнього часу.

Значну увагу він приділив розбудові Кременецького Богоявленського монастиря: прибудував Миколаївську церкву[22], розпорядився зробити огорожу та заклав дзвіницю із церквою Преподобного Іова Почаївського[24](причому проект дзвіниці було складено ним самостійно, так як цивільна професія у нього була межовий інженер).

Ще з ініціативи Никона по другій стороні монастиря, що пов’язана муром, була побудована лікарня, тобто «лазарет», для 42-го піхотного Якутського і 11-го драгунського полків, які на той час в Кременці стояли. Тепер у цих будинках міститься міська лікарня.

Турбуючись про господарське становище монастиря заложив першорядний фруктовий сад і огорожу. Поза містом, за селищем Березиною, на полях заложив монастирський фільварок. Там були найкращі фруктові дерева і квіти. Була й забудівля, де знаходився садовод, який був і наглядачем фільварку. Там був і невеликий рибний ставок, де монахи займалися ловлею риби.

При монастирі організував «богодільню» - тобто притулок для старців і сиріт та запровадив традицію на різдвяні свята, в церкві, після Богослужіння всією церквою, загальним хором колядувати, що й досі цю традицію продовжують.

З ініціативи єпископа була побудована церква на Перелісках та каплиця Святої Анни на Дубенській рогатці.

Навіть у просвітницькій діяльності Кременецький єпископ показав себе людиною передових поглядів. На той час у Кременці було лише одне кіно, що називали «Лезійон», там висвітлювали беззвучні картини, тай не кожен мав змогу купити квитка, щоб до нього зайти. Єпископ Никон дав розпорядження при монастирі збудувати великий зал, так званий «Братський Дім», де відбувалося «Воскресне чтение», тобто у святкові дні, після Богослужіння слухали виступи священників, істориків чи вчених інших галузів наук, а позаду за читачами на ті теми викидали картинки(так званий «чарівний ліхтар»), що для кременчан було велике зацікавлення. Пізніше в цьому будинку містилась духовна семінарія та консисторія, а тепер там краєзнавчий музей.[22]

Долучився Никон і до подій, пов’язаних із відновленням козацької слави у Берестечку. 28 травня 1909 року він освятив Троїцьку каплицю на Журавлисі, куди були знесен залишки козаків для тимчасового зберігання.[21]

Об’єктивну позицію зайняв єпископ Никон і під час проведення «справи Бейліса» у Києві у 1913 році.[9] Вона була пов’язана із спробою російської влади роздути в країни антисемітизм через судову справу над євреєм М.Бейлісом, звинуваченого у ритуальному вбивстві православного хлопчика А.Ющинського.[22] Никон опинився в числі тих, хто виступав проти фальсифікованої справи та зумів долучитися до виправдання Бейліса.

Разом з тим отака непередбачувана поведінка депутата-єпископа викликала невдоволення Никоном як у правій фракції так і Синодом. Ситуація загострилася до межі, коли до вищого священного керівництва дійшли чутки про скандальну історію в Кременецькому жіночому духовному училищі, в якій прямим чином був задіяний єпископ Никон[4,16,17]: він завів стосунки особистого характеру ученицею цього закладу Євгенією(Женею) Соборовською[7](де хто саме їй приписує формування прихильної поведінки Никона до українства). Це було використано для усунення єпископа з депутатської посади. Обер-прокурор Святого Синоду В.К. Саблер перевів Никона у 1913 році з Кременецької на Єнісейську кафедру. Відповідно до синодської постанови архієрей, керуючий єпархією, не міг бути одночасно членом Державної Думи. Але Никону вдалося добитися збереження за собою депутатських повноважень, але не пізніше як до 1915 року він перейшов до фракції безпартійних.[4,17]

Незважаючи на те, що в період 1913 – 1917 роки Никон займав посаду єпископа Єнісейського та Красноярського, йому не було байдужим «українське питання». Так у 1915 році у своєму виступі в Державній Думі засуджував політику російської влади на окупованій території Галичини, особливо критикуючи релігійне питання, яке полягало у насильницькому насадженні православ’я на місцеве греко-католицьке населення.[15] Активно співпрацює із українською газетою «Рада»(до її закриття царським урядом влітку 1914 року). Не полишав він і зв’язки із діячами українського громадсько-політичного руху(серед них був і М.Грушевський), з якими він листувався.[7,15]

Революцію лютого 1917 року єпископ Никон зустрів із захопленням. 3 березня 1917 року він відправив телеграму голові Тимчасового Уряду В.Н. Львову та його членам А.І. Гучкову і М.В. Родзянко наступного змісту: « Христос Воскрес! Від душі радий зміні уряду, відповідальному міністерству. Довго терпіли. Зміна вимушена надзвичайно важким становищем улюбленої Батьківщини, якому загрожувала загибель. Інакше вчинити було неможливо. Дай Бог вам успіху, внутрішнього спокою та сил нашій країні. Нехай благословить вас Господь.» пасхальне привітання, яке прозвучало від красноярського архіпастиря в середині Великого посту, напередодні Хрестопоклонної неділі, свідчило про його піднесено-емоційний стан, з яким він зустрів звістку про події лютого 1917 року.

Таку погляди в російському православному єпископаті були непоодинокі. Подібні погляди виражали архієпископ Симбірський та Сизранський Веніамін, Донський та Новочеркаський Митрофан, Омський та Павлодарський Сильвестр, єпископ Вольський Досіфей, та інші. Разом з тим з тим офіційного рішення Священого Синоду стосовно питання майбутнього устрою Росії винесено не було, що свідчило про його невизначеність в цьому питанні. Лише Красноярський єпископ Никон 10 березня відкрито заявив про свої погляди: «Я вважаю, що в Росії повинна бути РЕСПУБЛІКА(виділено Никоном)». Виступаючи на зібрані кадетської партії 12 березня і пізніше, проводячи молебні про революцію, він говорив, що «тішиться з перевороту, що відбувся», що «про монарха, навіть конституційного, у нас і мови бути не може.» В Красноярську, а також у Архангельську. Орлі, Іркутську, Омську, Костромі, Баку, Вірному та Владивостоці архієрейські молебні в «дні свободи» закінчувалися проголошенням вічної пам’яті борцям, за свободу поклавши життя своє».

Чим же можна пояснити такий «революційний» настрій тогочасного духовенства? По-перше, незадоволення архієреїв своїм «рабським» становищем в царській Росії: духовенство з початку ХХ століття поступово ставало в опозицію до царської влади, намагаючись звільнитися від державного нагляду та опіки, намагаючись отримати самоуправління та само устрій. Це звільнення пов’язувалося з скиненням царської влади, про що весною та літом 1917 року признавалося духовенство як в усних проповідях, так і в церковній періодичній літературі. Наприклад стверджувалося, що демократична форма державного устрою, на відміну від самодержавної, створює більш сприятливі умови розвитку церковного життя.) По-друге – бажання духовенства вгодити широким народним масам та підкреслити свою єдність з паствою, з метою отримати в майбутній політичній системі Росії достойне собі місце. По-третє, це сердечне відчуття радості у зв’язку з приходом довгоочікуваних громадянських прав і свобод, декларованих Тимчасовим урядом. І останнє – це страх перед революційними подіями, коли при вияві самодержавної позиції архієрея могли змістити з кафедри.

Революційні ілюзії російського духовенства стали розвіюватися з настанням загальнонародного розчарування громадян Росії в політиці Тимчасового уряду. Але якимось чином впливати на події церква уже не могла.[1]

В свою чергу більш яскраво проявляється громадянська позиція єпископа Никона. Саме за його настійливим наполяганням до Тимчасового уряду було звільнено із заслання митрополита Української греко-католицької церкви А. Шептицького.[8] А в липні 1917 року Никон знімає із себе єпископський сан та монашество, мотивуючи свій вчинок тим, що єпископський сан не задовольняє його релігійним ідеалам та заважає бути щирим християнином(у своїх спогадах М.Грушевський зазначає, що цей намір, а то і подання до Синоду, Никон здійснив ще наприкінці 1916 року). 12 серпня Святий Синод офіційно знімає з Никона духовний сан, вернувши його в мирське становище. У зв’язку із цим колишній єпископ Никон за підписом М.М. Бессонова відправляє голові державної Думи М.В. Родзянко телеграму такого змісту: «Я зняв з себе єпископський сан та монашество. Відмовившись від духовного відомства, я зможу завжди бути самим акуратним членом Державної Думи та учасником її роботи.» Але скористатися депутатськими повноваженнями колишньому єпископу не вдалося – Державна Дума, як така вже припинила своє існування.[9]

Восени 1917 року М. Бессонов з’являється на українських землях, де, за свідченням низки осіб займав посаду міністра віросповідання при Українській Центральній Раді.[12,16] Насправді в тодішньому українському уряді такої посади навіть не було, а Бессонов очолював лише відділ у справах Церкви при міністерстві внутрішніх справ.[10] Це викликало значне обурення зі сторони вищої церковної ієрархії Російської православної церкви, які не могли змиритися із тим, що їм доведеться мати справу у питаннях релігії в Україні із «розстригою». Але незважаючи на їх офіційні протести на захист свого підлеглого став голова уряду Голубович, який сперся на те, що Бессонов компетентний у церковних справах.[9,13,16]

За відсутністю матеріалів важко визначити, чим займався М. Бессонов на своїй посаді. Тому доцільним буде дати характеристику становища православ’я на українських землях в цей час.

Православна церква в Україні у 1917 році перебувала у складному становищі. На початку 1917 року єпископат Російської православної церкви в Україні складався з 27 осіб(одна кафедра була вакантною). Із загального числа єпископів українців за походженням було троє: єпископ Канівський Василій, Уманський Димитрій та Катеринославський Аганіт. Останньому за влаштування урочистої зустрічі С. Петлюрі в Києві заборонили служити, а митрополит Мануїл назвав його «фанатиком-українцем». В релігійних навчальних закладах, що діяли в Україні, професорсько-викладацький склад та співробітники були переважно росіянами.

На єпархіальних з’їздах, що проходили у квітні-травні 1917 року, зародилась думка про необхідність Всеукраїнського Собору. Це було характерно для частини православного духовенства, яке прихильно ставилося до національно-визвольного руху і підтримували ідею українізації школи, відродження національних звичаїв, вживання рідної мови в державних установах тощо. При цьому йому доводилося долати жорсткий опір церковних служителів, загал яких становили «московські шовіністи», котрі не бажали ніяких змін у своєму житті. На єпархіальних з’їздах, на зібраннях церковних громад висувалися пропозиції розірвати зі зверхністю Москви, утворити в Україні автокефальну церкву.

Проте Центральна Рада не змогла позитивно оцінити такої патріотичної активності православних священиків. Вона схвалила націоналізацію церковного і монастирського майна без винагороди і викупу, а відсутність у їх складі «консервативного елементу» «позбавило рідну державу щирої підтримки з боку патріотичного духовенства, що найкраще знало душу народу…»

Верховне керівництво Центральної Ради мало свою власну точку зору на місце православної церкви в українському суспільстві. Український уряд з Винниченком на чолі дотримувався «системи невтручання в справи церковно-релігійні, як справу приватну, як справу людської совісті, що не підлягає компетенції урядових державних чинників.»

Лише на початку грудня 1917 року Організаційний Комітет по скликанню Всеросійського Церковного Собору перейменував себе на Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну раду, яка стала своєрідним «тимчасовим урядом української православної церкви». Вона мала у своєму складі представників низового духовенства і мирян та «ставила своїм завданням перетворити церковне життя на Україні на основі старих релігійно-національних традицій на відповідно новим, сучасним вимогам життя.»

Офіційного статусу Церковній Раді Генеральний Секретаріат не надав, лише від Секретаріату внутрішніх справ було введено свого представника. На одному із засідань Церковної Ради виникла думка про доцільність створення щось на зразок Генерального секретаріату церковних справ. Але зустрічі із лідерами УНР закінчилися провалом. Голова Генерального Секретаріату В.Винниченко заявив, що він як соціаліст церкви не визнає, а Голова Центральної ради М.Грушевський відповів просто: «Обійдемося і без попів.» Наприкінці грудня 1917 року на засіданні Малої Ради офіційне ставлення влади до релігії було висловлено таким формулюванням: «Державним нашим ідеалом є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення яких-будь адміністративних установ для тої справи було б віддаленням від ідеалу.»

Таким чином без будь-якої підтримки зі сторони держави 7 січня 1918 року розпочав роботу Всеукраїнський Церковний Собор. Серед складу Собору зразу ж виділилося три групи: прихильники збереження в складі Російської Церкви, автокефалісти на чолі з архієпископом Алексієм та священиком Маричовим та прихильники компромісу, які вважали можливим широку автокефалію та збереження зв’язку із Російською православною церквою через участь у Всеросійських Соборах. 18 січня 1918 року робота Собору була призупинена у зв’язку із наближенням до Києва більшовицьких військ. В останній момент було поставлене питання про автокефалію, за яке проголосувало 60 учасників Собору проти 150. Питання майбутнього Української церкви знову було відкладено на невизначене майбутнє.[10]

Важко визначити роль В.М. Бессонова у всіх цих подіях, як по суті єдиного представника влади у церковних справах. Та й останні події проходили уже очевидно без нього, так як він перебував на посаді директора департаменту середнього шкільництва при міністерстві освіти Генерального Секретаріату. [11]

Приїзд М.Бессонова на Україну та залучення його до діяльності у Генеральному Секретаріаті пояснюється політичною програмою та складом Української Центральної Ради. Практично до своєї поразки під час російсько-української війни взимку 1917-1918 років, та в принципі і в подальшому, Центральна Рада стояла на засадах автономії України у складі єдиної федеративної Російської республіки та заперечувала її повну самостійність. Тому в колі «автономістів», які становили основу тодішньої української влади, бувший єпископ Никон був знаний, завдяки думській роботі, як захисник культурно – освітніх та релігійних прав українців. Позиція автономістів була близька М.Бессонову, а тому, у зв’язку із припиненням діяльності Державної Думи Росії, він отримав, на запрошення Центральної Ради, можливість реалізувати свої політичні ідеї.

В Києві його очікувала і особиста трагедія. Після зречення духовного сану він одружився на своїй коханці, але наприкінці 1917 року вона, при невияснених обставинах закінчила життя самогубством. Як відзначають сучасники, похоронивши покійну дружину на кладовищі Покровського жіночого монастиря, Бессонов їй на груди поклав свою панагію, в ноги – клобук; на стрічці був надрукований наглий, непристойний надпис.[9,16]

В подальшому Микола Бессонов, в умовах калейдоскопічних змін влади та режимів на українських землях, відійшов від громадсько-політичної діяльності, співробітничав із газетами в якості театрального рецензента та підписував свої статті «бувший єпископ Никон – Микола Бессонов».[9,16] У 1919 році захворів та помер. Так у забутті закінчила свій шлях людина, яка пройшла шлях від апологетика самодержавства та єдиної і неподільної Росії до демократа та українофіла.

Джерела та література

  1. Бабкин M. Иерархи Русской Православной Церкви и свержение самодержавия. - www.lebed.com/2005/art4243.htm
  2. Бойко Б. Православне духовенство у політичному житті Волинської губернії на початку ХХ ст. – Релігія та соціум. №17, 2008.
  3. Боротьба Д.В. Марковича проти втручання політичного «Союзу руського народу» у розвиток кооперативного руху на Волині у 1905-1913 рр. - www/ n buv.gov.ua/portal/soc-gum/Nzvdpu/…13/…/bolotba.pdj
  4. Вітренко В. Революційні події в Новоград-Волинську та на Звягильщині на поч. ХХ ст. - www.zvygel.com.ua/2007_24/24_histori.shtml
  5. Волынские епархиальные ведомости. – Житомир, 1912.
  6. Грицак Я. Нариси з історії України …
  7. Грушевський М. Спогади. Ч. ІІ., Київ. - №1, 1989.
  8. Гук В. Отець Леонід Фьодоров, його діяльність та внесок у розвиток Російської Греко-Католицької Церкви. - www.livingrosary.org.ua/.../o-leonid-fodorov -...
  9. Депутаты Государственной Думы. - www.hrono.ru/…d/deputaty.html
  10. Діяльність Івана Огієнка(1917-1947)/ дипломна робота. Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Чернівецького університету Білецький Б.Ф. - uareferat.com/ukr/details/3959/
  11. Енциклопедія українознавства. 1 т.- Львів, 1993.
  12. Евлогий. Самосвятский раскол в Украине. Православная Сумщина. - www.pravoslavie.sumy.ua/…/articles_so/
  13. История русской Церкви. Т. 9. - www.st_nikolas.orhodoxy.ru/.../chureh_history_9_2.html
  14. Коваленко Л. Законодавче вирішення українських питань у Державних Думах Російської імперії на сторінках російськомовної української преси кінця ХІХ – початку ХХ ст. - www.justinian.com.ua/artikle.php?...
  15. Мельниченко В.Е. Я оснувався в Москві, Арбат 55. - books.google.com.ua/books?isbn=522404 9660
  16. Митрополит Евлогий. Путь моей жизни. - pravaya.ru/faith/471/1440
  17. Николай Николаевич Бессонов: Биогафия. - www.peoples.ru/.../nikolay-bessonov/
  18. Почаевский листок. - №6, 1911.
  19. Почаевский листок. - №10, 1911.
  20. Почаевский листок. - №11-12, 1911.
  21. Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могилах. - uk.wikipedia.org/…/Свято- Георгіївський_чоловічий_монастир_на_Козацьких_ Могилах
  22. Скакальський M. Спогади/рукопис – копія. - Приватний архів Медвєдєва С.О.
  23. Скурлатов В.И. Епископ Диомид и епископ Никон: одна из исторических параллелей. - subscribe.ru/…/15141439.htm/
  24. Собчук В. Богоявленський монастир. - kremenets.com/blog/…/10.html
  25. Советская историческая энциклопедия, т.2. – Москва, «Советская Энциклопедия», 1962.
  26. Советская историческая энциклопедия, т.12. – Москва, «Советская Энциклопедия», 1971.

 


Випадкове фото
k27.jpg
Лічильник відвідувань
mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні39
mod_vvisit_counterВчора74
mod_vvisit_counterЦей тиджень285
mod_vvisit_counterПопердній тиждень346
mod_vvisit_counterЦей місяць1095
mod_vvisit_counterПопередній місяць2127
mod_vvisit_counterРазом відвідувань78251

Онлайн (20 хв): 1
Ваш IP: 54.224.109.48
,
Дата: 21 лип. 2017