Домашня Дослідницькі праці Під владою ІІ Речі Посполитої
23 | 11 | 2017
Під владою ІІ Речі Посполитої
Митрополит Діонісій - українізація православ'я на Волині PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Середа, 21 грудня 2011, 18:47

Митрополит Діонісій народився 4 травня 1876 року в місті Муром, Володимирської губернії Росії, в сім’ї священика Космо - Демянівської церкви отця Миколая та матері Єлизавети Валединських. У святому хрещенні отримав ім’я Константина. Дитячі роки пройшли під батьківською опікою та доглядом. У 12 років залишився сиротою, будучи в цей час учнем духовної школи. Завдяки старанням матері, яка чим могла допомагала синові, здобув освіту: по закінчені духовної школи закінчив духовну семінарію, а потім навчався у Казанській духовній академії, в якій отримав наукову ступінь магістра богослов’я, і, як здібний учень, був залишений для здобуття професорського ступеня.

На релігійний світогляд Константина визначальний вплив мали його батько отець Миколай, колишній якутський місіонер єпископ Уфимський Діонісій, Преосвященний ректор Академії єпископ Антоній(Храповицький), пізніше Митрополит Київський. Під їх впливом Константин у 1896 році, маючи двадцять років, прийняв постриг монаха під іменем Діонісія.

В юності Діонісій прагнув присвятити себе місіонерській діяльності, досягнувши великих успіхів в богослов’ї, але слабке здоров’я не дозволило йому це зробити, і тому він залишив академію та 1901 року дістав учительську посаду в Таврійській духовній семінарії. Наступного року ієромонаха Діонісія призначили інспектором у Холмську духовну семінарію, у якій він зумів стати ректором. Будучі керівником духовного закладу, він опікувався високим рівнем знань семінаристів та їх особистими якостями. Одночасно вів активну проповідницьку діяльність у парафіях Холмської губернії.

У зв’язку із погіршенням стану здоров’я, Діонісія було звільнено з посади ректора, але Церква, цінячи його заслуги, призначила настоятелем посольської церкви у Римі, куди він прибув 1911 року. З просвітницькою метою у Римі він написав та видав «Супутник», у якому описав всі святі місця у місті, які відвідували православні паломники.

У 1913 році архімандрита Діонісія було призначено єпископом Кременецьким – освячення здійснив 21 квітня 1913 року в Почаївській Лаврі Святіший Григорій IV, патріарх Антиохійський та Всього Сходу в присутності семи єпископів. Багато в чому це напевне було зумовлено тим, що архієпископом Волинським та Житомирським був архієпископ Антоній, колишній ректор академії, в якій навчався Діонісій.

23 квітня Преосвященний владика Діонісій прибув у Кременець де його зустріло духовенство, населення та представники влади. Основними напрями своєї діяльності ново поставлений єпископ бачив у поліпшенні стану науки в школах, відродження Богоявленського братства з виробленням для нього статуту, закінчення при монастирі будівництва дзвіниці та піклування братськими початковими школами. Владика задумав на горі Черчі поставити пам’ятник-каплицю, але на перешкоді стала перша світова війна 1914-1918 років.

Незважаючи на те, що Кременець був прифронтовим містом, владика Діонісій залишився на своїй кафедрі, вважаючи, що у цей важкий час він, як пастир, потрібен людям для підтримки та надії. Один із лазаретів у місті був під безпосередньою опікою Діонісія. Значну увагу владика приділяв допомозі біженцям, допомагаючи їм морально та матеріально. Праця владики Діонісія була оцінена військовим командуванням російської армії, і йому піднесли золоту панагію, оздоблену дорогоцінним камінням на георгіївській стрічці.(14)

Важкі часи довелося пережити в період революції та громадянської війни 1917-1920 років. У 1918 році владика Діонісій бере участь у Всеукраїнському Церковному Соборі. В цей же час він тимчасово керував Поліською єпархією і брав участь у Соборі представляючи її.(18) Собор збирався кілька разів: 19 січня 1918 року, за Центральної Ради, але за два тижні через більшовицький наступ призупинив свою діяльність, і вдруге відновив восени цього ж року за правління гетьмана Скоропадського.(7) На цьому Соборі владика Діонісій був обраний на посаду голови богослужбової секції.(14,23) Церковний Собор мав розглянути два основних питання, яке перед ним оголосив від імені держави міністр віросповідання Ради міністрів Лотоцький. Це відділення церкви від держави та проголошення автокефалії на Україні при збереженні тісних стосунків із Російською Православною Церквою. Останнє викликало рішуче заперечення делегатів Собору, що проявилося у всіх виступах ораторів. Єдиним, хто сприйняв акт проголошення незалежності Української Православної Церкви був Чернявський, який відмітив, що основною причиною такого несприйняття незалежності української церкви є російський характер духовенства на Україні. 19 листопада Собор заслуховує звіт єпископа Діонісія як голови богослужбової секції та затверджує наступні рішення:

1. Богослужбовою мовою залишається церковнослов’янська, але так як деякі старослов’янські слова неправильно перекладені з грецької, необхідно замінити їх більш зрозумілими.

2. Під час богослужіння Біблія, Євангелія та Апостоли читаються виключно на старослов’янській мові, крім першого дня Пасхи, коли мова вибирається довільно.

3. Здійснити переклад Біблії з церковнослов’янської.

4. Українську мову та Святе Письмо, переведене на неї дозволяється використовувати на проповідях, під час богослужінь та службових розмов пристосовуючись до потреб прихожан.

5. В навчальних закладах релігійні предмети вивчаються на церковнослов’янській мові з правом пояснювати матеріал на тій мові, яка доступна учням.

6. Клопотатися перед урядом про обов’язкове вивчення у школах церковнослов’янської мови.(23)

У зв’язку із усуненням в результаті повстання в Україні від влади гетьмана Павла Скоропадського в грудні 1918 року, Собор припинив свою роботу, а більшість членів виїхала з Києва, утворивши окрему синодальну контору, керівником якої поставлено Діонісія. Новий український уряд – Директорія, проголосив 1 січня 1919 року Українську православну церкву автокефальною та вислала у Стамбул делегацію для перемовин із Вселенським Патріархом(7), але Діонісій не визнав цей державний акт, вважаючи його порушенням церковних канонів.(14) У зв’язку із більшовицьким російським наступом на Київ члени Собору роз’їхалися по місцях свого місцеблюстительства.

В липневі дні 1919 року, в період захоплення Кременця більшовиками, Діонісій був під загрозою смерті – більшовики видали розпорядження про його арешт. Але його переховали в одній із кременецьких родин і ніхто не видав.(14)

З переходом Кременеччини наприкінці 1920 року під владу Річи Посполитої Польської, змінилася ситуація і в релігійному житті нашого краю. Перш за все, православна громада опинилася у складі католицької держави, що вимагало визначити її статус.

Спочатку Православна Церква у Польщі зберігала залежність від Москви. Але з часом почався рух за її незалежність. Московський патріарх Тихон відкинув прохання єпископів Георгія(Юрія) Ярошевського і Діонісія Валединського про надання церкві автокефалії, але погодився на «широкую автономію, мало чем разнящююся от автокефалии»(з листа патріарха Тихона до митрополита Георгія) та призначив в жовтні 1921 року архієпископа Юрія екзархом Православної Церкви в Польщі з правами обласного митрополита та управляючим Варшавською та Холмською єпархіями. У січні 1922 року Собор єпископів Православної церкви у Польщі, який відбувся у Варшаві, ухвалив перейти в управління церквою на засадах повної незалежності, де факто проголосивши автокефалію. Митрополитом обрано Георгія Ярошевського, прихильника дерусифікації церкви. Друга сесія Собору, яка відбулася в травні цього ж року у Почаєві, відмовилася визнавати владу Церковного комітету, який був створений як орган управління Російською Православною Церквою за участі радянської влади, як неканонічний, та всі справи вирішувати на місці самостійно, прагнучи обмежити відносини із російськими ієрархами. Було прийняте рішення про можливість прийняття канонічної автокефалії та розроблено план першочергових заходів по вирішенню даного питання. Російська еміграція поставилася до цього вкрай негативно, що вилилося у вбивство 8 лютого 1923 року митрополита Георгія архімандритом Смарагдом(Павлом Латишенком), колишнім ректором Холмської духовної семінарії.(11) Але курс на створення самостійної православної церкви було прокладено, і цю справу продовжив єпископ Кременецький Діонісій, обраний митрополитом(на єпископську кафедру у Кременці було призначено Симона, ректора Волинської духовної семінарії). Собор єпископів, під його керівництвом звернувся до Константинопольського патріарха Мелетія IV про повернення православних Польщі до їх першої духовної столиці – Константинополя. Константинопольський патріарх на підставі Патріаршого Синоду поблагословив новообраного митрополита Православної Церкви в Польщі, і тим самим дав згоду на її автокефалію.

Юридичним актом, який став основою канонічного заснування православної церкви в Польщі 20-30-х років минулого століття був «Патріарший і синодально-канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії, від 13 листопада 1924 року, про признання Православної Церкви в Польщі Церквою Автокефальною». У даному документі стверджувалися наступні положення:

1. Устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам.

2. Київська Митрополія була прилучена до Святої Московської Церкви неканонічно.

3. Визнання автокефального устрою Православної Церкви в Польщі та надання патріаршого благословення.

4. Обов’язком митрополита Варшавського і всієї Польщі є: повідомлення митрополита про своє обрання, збереження основ віри та православного благочестя відповідно до канонів та чинів православної церкви, поминання в «Диптихах» ім’я Вселенського та інших патріархів, предстоятелів інших автокефальних церков, звертання у питаннях, що перевищують юрисдикцію автокефальної церкви до Вселенського патріарха

Документ підписаний патріархом Константинопольським Григорієм та дванадцятьма митрополитами його церкви. Написаний був у двох мовних варіантах – грецькій та французькій.

17 вересня 1925 року патріарший «Томос» був урочисто проголошений після скликання Собору представників від єпархій.(18)

Патріарший і синодально-канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії, від 13 листопада 1924 року, про признання Православної Церкви в Польщі Церквою Автокефальною.

Григорій З Божої ласки Архієпископ Константинополя-Нового Риму й Вселенський патріарх.

Свята Православна Церква в Богом хорони мій Польській Державі, що наділена автономним церковним устроєм й управлінням і доводить свою твердість у вірі й гордливість у церковних ділах, просила Наш Святійший Апостольський й Вселенський патріарший престол поблагословити й утвердити Її автокефальний устрій, вважаючи, що в нових обставинах політичного життя такий устрій один лишень міг би задовольнити й забезпечити Її потреби.

З любов’ю розглянувши це прохання, приймаючи під увагу приписи святих канонів, які установляють, що устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам(IV Вселенського Собору правило 17; IV Вселенського Собору правило 38), а також апофегму Фотія: «Прийнято, що права, які торкаються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам», з другої сторони, скоряючись перед вимогами канонічного обов’язку, що накладає на наш Святіший Вселенський Престол піклування про Православні Церкви, які знаходяться в потребі; розглядаючи рівно ж факт, чому не заперечує й історія(бо ж написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії Литви та Польщі, залежних від неї, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського Митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу), Наша Мірність й Святіші митрополити, Наші в СВ. Дусі улюблені браття і спів служителі вважали обов’язком вислухати прохання, з яким звернулась до Нас Свята православна Церква в Польщі й дати Наше благословення й затвердження на Її автокефальний і незалежний устрій.

Внаслідок цього, опреділяюче соборне, по призволенню Духа Святого, Ми постановляємо: узнаємо автокефальний устрій Православної Церкви в Польщі й даємо Своє благословення на те, аби Вона від нині управлялась, як духовна Сестра, й рішала свої справи незалежно й автокефально, відповідно чинові й необмежених прав других Святих Автокефальних Православних Церков, узнаючи Своєю Вищою Церковною владою Священний Синод, зложений з православних канонічних Єпископів в Польщі, який кожний раз має Головою Блаженнішого Митрополита Варшавського і всієї Польщі. Щоб зберегти і канонічно довести єдність з Нашим Св. Апостольським Вселенським Патріаршим Престолом, як рівно ж зо всіма Автокефальними Православними Церквами. Ми нагадуємо тут про обов’язок, який буде мати кожний Варшавський і всієї Польщі Митрополит: повідомляти, відповідно чинові Святої Православної Церкви про своє обрання і возведення на престол(інтронізація) інтронізацій ним листом, як Нашу Велику Христову Церкву, так і всі Автокефальні Православні Церкви-Сестри; зберегти все, що торкається твердого додержування віри й православного благочестя, також все те, що наказують святі канони й чин Православної Церкви; поминати також згідно устава в «Диптихах» ім’я Вселенського патріарха й других Патріархів, рівно ж, як і Предстоятелів інших Святих Автокефальних Церков. Крім того, Ми постановляємо, що автокефальна православна Церква-Сестра в Польщі повина буде одержувати Святе Миро від Нашої Великої Христової Церкви. Ми радимо в той же час, аби в питаннях церковного порядку й характеру більше загальних, що перевищують границі юрисдикції кожної автокефальної Церкви, взятої зокрема, Блаженні ший Митрополит Варшавський і всієї Польщі, звертався до Нашого Святішого Вселенського Престолу, за посередництвом котрого підтримується єднання з усякою Православною Церквою, «правдиво навчаючи слову істини», і запитував також авторитетного погляду й допомоги Церков-Сестер.

Після того, як Ми все це старанно розглянули і обміркували на канонічних засіданнях Священного Синоду 6 і 11 листопада 1924 року, доручили Ми, після синодального затвердження, цей Синодальний і Патріарший Томос, в докладнім і незміннім відписі, як він є записаний в Кодексі Нашої Великої Церкви Христової, Блаженнішому Діонісію, Нашому улюбленому в Христі братові й Голові Священного Синоду Автокефальної Православної Церкви з Польщі.

Нехай зміцнить Господь Бог на віки, ласкою й заслугами Першого Великого й Верховного пастиря Христа, Нашого Бога, Автокефальну Церкву-Сестру в Польщі, так щасливо впорядковану, піднесе й посилить все в ній на славу Його Святого Імені, на користь Її благочестивої пастви і на радість всіх Автокефальних Церков-Сестер.

Року Господнього 1924, місяця листопада в 13-й день.

Патріарх Константинопольський (-) Григорій(затвердив).

Митрополит Кізичеський (-) Калиник.

Митрополит Сардінський і Писидійський (-) Герман.

Митрополит Нікейський (-) Василій.

Митрополит Халкідонський (-) Іоаким.

Митрополит Філадельфійський (-) Фотій.

Митрополит Деркоський (-) Константин.

Митрополит Сілірійський (-) Євген.

Митрополит Бруський (-) Никодим.

Митрополит Родополійський (-) Кирилло.

Митрополит Яринцевих Островів (-) Агатангел.

Митрополит Неокесарійський (-) Амвросій.

Митрополит Ахейський (-) Фома.

За згідність французького перекладу з грецьким оригіналом Тлумач (-) Константинидис.

Вселенська Патріархія, 13 листопада 1924.

Канцлер (-) Герман, Митрополит Сардінський.(18)

Прагнучи певною мірою згладити загострені стосунки із російським духовенством, митрополит Діонісій пояснює кроки по здобутті автокефалії прагненням зберегти єдність православ’я під владою Польщі в умовах розвитку націоналізму та захистити її від проявів анархізму, який відчувається від дезорганізованої церкви під владою Радянської Росії.(3)

Факт визнання Православної Церкви у Польщі як автокефальної засвідчує подорож митрополита Діонісія в Константинополь, Афіни, Олександрію, Єрусалим, Дамаск, Сербію, Болгарію та Румунію в 1927 році та його зустрічі з екзархами тих автокефальних церков, які відвідав митрополит.(16)

16 липня 1926 року між Православною Автокефальною Церквою в Польщі та Польським Національним Костелом в особі ксьондза А. Гушно, було підписано Акт про приєднання останнього до православ’я на канонічних засадах основ віри до поділу християнства на Східну та Західну з юридичним підпорядкуванням Православній Автокефальній Церкві в Польщі. Причиною відділення частки польських віруючих від католицтва було прагнення перш за все вийти з-під жорсткої опіки папи римського. Цей акт не відіграв великого значення у релігійному житті Польщі того часу так як не був підтриманий польським суспільством. (2)

Необхідно було вирішити і місцеві питання. Раніше церковна влада на Волині знаходилася під управлінням Волинського архієпископа у Житомирі, а у Кременці була лише єпископська кафедра. Отже необхідно було подбати про створення окремого єпархіального управління. У зв’язку з цим у Кременці було утворено Волинську єпархіальну раду, якій владика Діонісій надав завдання визначити склад духовенства нової єпархії, кількість парафій без священиків та їх забезпечення ними, здійснити поділ повітів Волині на благочинні округи. Вона розпочала свою роботу з 14 квітня 1920 року(з 1922 року відповідно до указу Собору архиреїв Православного Екзархату в Польщі отримала статус Волинської Духовної Консисторії).(24) На початках рада, і зокрема єпископ Діонісій, увійшли в непорозуміння з Володимирським Духовним Правлінням через втручання у справи на території «конкурента». За іншою версією, конфлікт був більше в ідеологічній площині, так як Правління проводило активну українізацію, а у Кременці панували русофільські тенденції. Але в результаті особистих перемовин єпископа Діонісія та члена Правління отця Никанора Абрамовича, конфлікт вдалося улагодити, та більше, найти спільні шляхи розвитку православ’я на Волині.(5)

У жовтні 1921 року в Почаївській Лаврі відбувся Волинський Єпархіальний З’їзд. На ньому було прийнято ряд важливих рішень, які стосувалися: обрання Волинського єпископа – ним став Діонісій; визначено межі Волинської Єпархії; закладено основи парафіяльного устрою та монастирів; закладено парафіяльні ради при парафіях та духовні собори при монастирях; відкрито нову єпископську кафедру в Луцьку; визначено напрями розвитку емісійної діяльності; розглянуте питання правного та матеріального становища духовенства; українізація церковних відправ, проповідей, шкільних викладів, церковного листування та метрикації; видання єпархіального часопису українською мовою.

Під час урочистого богослужіння в Троїцькому Соборі отець Абрамович, по звичці, не пом’янув Московського патріарха, а лише єпископа Діонісія. Ченці Лаври підняли крик: «Церков обезглавлена, анафема!...» Нікому не вдавалося їх заспокоїти, допоки не вийшов старий схимник, на скропив всіх святою водою та з словами «Бес вошел в тебя, брат, уходи!», не повиганяв їх з церкви. Взагалі діяльність ченців Лаври на протязі усього Собору була деструктивна та спрямована на зрив його діяльності. (5)

Працювати доводилося у важких умовах. Населення краю, виснажене військовими діями першої світової та громадянської війни, революцією, проживало вкрай бідно, а отже і церква не могла сподіватися на вагомі приходи. Незважаючи на це, церковне життя в сільській Волині помалу налагоджувалося. За яких десять років, з 1920 по 1932 рік було збудовано 81 нову церкву(з них 15 на території Кременецького повіту), 526 відремонтовано (на Кременеччині 127), На будівництво та ремонт православних храмів витрачено 3 млн. 172 тис. злотих, з них на Кременеччині 673 тисячі). Купувалися дзвони(на суму 558 тис. злотих), ризи, хоругви та інша церковне начиння всього на суму 2 млн. 431 тис. злотих.

Складнішою проблемою були стосунки з католицькою церквою, яка маючи статус привілейованої в державі, розпочала діяльність, спрямовану на поширення свого впливу серед православного населення. Діяльність католицьких кіл велася кількома напрямками. Перший передбачав переходу основних православних святинь та храмів під католицький клір. Це відбувалося через судові позови, так як католики вважали, що приміщення храмів та монастирів, які ними будувалися(як основний комплекс Почаївської Лаври, Кременецький Богоявленський монастир) мають бути повернуті їм. Цей процес був відомий під назвою «ревіндикація». По території Волині під загрозою втрати опинилося 144 храми та монастирі(з них 34 на Кременеччині) та 8 040 гектарів церковної землі(на Кременеччині 2 954 гектара). Незважаючи на пред’явлення позовів, католицький клір відібрав у православних 21 церкву, з них 6 на Кременеччині(серед них Свято-Покровську в Білокриниці). 26 жовтня 1929 року митрополит Діонісій виступив із закликом до православних Волині стати на захист своїх православних храмів та святинь. Основна турбота за збереження загрожених храмів у руках православних була зосереджена в руках створеного Комітету на захист Церков та на правну оборону. (24)

В це й же період часу поляки мали серйозні наміри захопити Почаївську Лавру, про що стало відомо Українській військовій організації яку очолював полковник Євген Коновалець(очевидно від самого ж митрополита). Уже з ночі, напередодні визначеного для захоплення дня, у Почаїв на площу прибуло багато селянських підвід із захованою у сіни зброєю(«обрізами», сокирами, вилами). Групи прибували з усієї Волині, Холмщини та навіть Підляшшя. Поляки в свою чергу стягнули поліцію з усієї околиці – Вишневця, Катербурга, Горанки, Білокриниці, Бережець та Двірця, а також прибула резервна поліція з числа осадників та викликалися улани 12-го полку улан, які повернулися по дорозі назад в Білокриницю де були їх казарми. Після того, коли митрополит Діонісій оголосив після служби, що за умовою він має передати Лавру та Богоявленський монастир полякам, в храмі зчинився галас, в якій ледь не потерпів сам митрополит: один чоловік, який тримав хоругви, попередньо зняв з них образ, і древком ударив Діонісія, під удар підставився священник Науменко з села Шпиколоси, якому зламала руку). Поліція взялася розганяти людей, але зброї ніхто не застосував. На дзвіниці замайорів український прапор. Після цього поляки спроби «ревіндикації» більше не робили, а у Лаврі почала ширитися українська мова. Подібним чином вдалося відстояти церкву у селі Вишгородок. (21)

Крім цього у зв’язку із земельною реформою у польській державі 18 493 десятини церковної землі були передані в державну власність без компенсації та будь-яких умов, так як процес націоналізації землі православної церковної земельної власності не регулювався відповідним законом.(24) Це ще більше поставило церкву у важке матеріальне становище, позбавивши її значної частки засобів для існування.

Важливий напрям роботи полягав у проповідницькій діяльності, коли малограмотне волинське селянство піддавалося проповідям католицьких проповідників і сектантів та переходило до нової віри. Якщо судові процеси це була юридична казуїстика, то дана проблема передбачала довгу і терплячу роботу, в ході якої православні мали здобути ґрунтовні знання та твердість душі у збереженні батьківської віри.

У 1920 році Преосвященний владика Діонісій, спираючись на постанови Всеукраїнського Церковного Собору, звернувся з посланням до пастви та духовенства українською мовою. З цього часу українська мова, разом із державною польською, стала мовою діловодства Волинського єпархіального управління.

У 1921 році Преосвященний владика Діонісій видає послання, в якому наказує духовенству виголошувати проповіді українською мовою, на ній пояснювати Святе Письмо та церковні обряди, а також дозволено вживати української вимови слов’янського тексту при богослужіннях. На українській здійснювалося навчання Закону Божого у школах.

Після цього послання за дорученням владики Діонісія професор Василь Біднов, відомий учений та громадський діяч, тодішній викладач Семінарії Духовної Православної в Кременці, складає програму журналу українською мовою, першого офіційного часопису єпархії на Волині. Єпархіальний з’їзд духовенства в цьому ж році ту програму затвердив, а Собор єпископів Православної Церкви в Польщі дає на це своє благословення. В Кременці з 1922 року виходить журнал «Православна Волинь» під редакцією Василя Біднова. Основною ідеєю цього журналу було підвести світогляд духовенства під нові національно-культурні тенденції в церкві. Крім «Православної Волині» виходив україномовний журнал «Церква і нарід» та російськомовний «Воскресне чтение», україномовний тижневик «Православний селянин» та двомовний «Слово».(14)

Невдоволеною такою діяльністю митрополита Діонісія було духовенство, яке виховувалося на традиціях консервативного російського православ’я та російська еміграція, яка було досить таки чисельна на Волині після остаточної перемоги більшовиків у Росії: військові, чиновники, поміщики. У провину митрополиту вони ставили українізацію церкви, що розколювало, на їх думку, «православний фронт у боротьбі проти католицького наступу». Через свою організацію «Союз руських меншин», друковані органи «Русское слово» і «Наше время» вони намагалися всіляко стримати українізацію(та і білорусизацію) церкви, створюючи перепони перш за все на місцях, у парафіях, при виборі прихожанами мови богослужіння. Найпотужнішим він був серед ченців Свято-Успенської Почаївської Лаври. До постійних українських богослужінь тут справа так і не дійшла, хоча була розпочата ще у 1921 році після Собору, який у Почаєві ж і відбувся. Ситуація на краще змінилася з приходом на архієпископську кафедру у Волинь Олексія(Громадського) у 1934 року.(18) Характерно, що їх у своїх намаганнях підтримувала наймасовіша та найпотужніша польська партія ендеків,(9) яка вважали, що українізоване православ’я на окупованих землях становитиме для них більшу загрозу ніж російська за суттю церква. Обставиною, яка певною мірою полегшувала процес українізації Православної Автокефальної Церкви в Польщі було те, що патріарх російської православної Церкви Тихон І у 1921 році визнав радянську владу, що не могли в жодному разі підтримати представники російської еміграції, які від цієї ж влади і втекли, та і визнання радянської влади, яка була войовничо безбожною, виглядала незрозуміло. Тому, якщо не брати до уваги певні пасквільні статі в пресі та проблеми в деяких парафіях, де значну частку прихожан становили росіяни, останні були змушені були іти в руслі церковного розвитку, тим більше за ними були закріплені усі їхні національно-культурні права в Православній Автокефальній Церкві в Польщі.

Парафіяни боролися за свої права різними засоби, наприклад, як у селі Млинівці(теперішні Великі Млинівці), хор під час богослужіння перестав співати, коли священик вів службу на церковнослов’янській мові. Врешті хор зійшов з крилоса, а за ним з церкви потягнувся і весь люд. На другий день з’явилася польська поліція та заарештувала всіх хористів та декого з парафіян, яких побили на поліцейській дільниці у Бережцях. Це навпаки викликало серед селян таке завзяття, що за два тижні старого священика не стало, а новий правив тільки по-українськи.(21)

У 1922 та 1924 роках за поданням владики Діонісія Священний Синод Православної Церкви в Польщі налагоджує вживання української мови в церкві та школі. У Кременці вона була впроваджена в духовній школі(школі псаломщиків), духовній семінарії, відкритій стараннями владики, та духовній дівочій школі. Першим почав викладати в духовній семінарії Святе Письмо українською мовою протоієрей Олександр Громадський(пізніше владика Олексій) у 1921 році.(14)

Взагалі Семінарія Духовна Православна в Кременці, заснована у 1919 році за активної участі митрополита Діонісія після повернення його з Києва, здійснювала активну українізацію духовної освіти та підготовки нових релігійних національних кадрів. У 1919 році у Кременці діяло дві окремі семінарії – Волинська і Холмська(остання поверталася на місце перебування із Москви, але через польське несприйняття осіла в нашому місті), які об’єдналися в одну. В цей час вона була на державному утриманню уряду УНР від міністерства ісповідань, яке очолював професор Іван Огієнко. Викладацький склад Холмської семінарії відзначався своїм русофільським характером, що стояло на перешкоді українізації.

З окупацією наших земель Польщею у 1920 році у семінарії було запроваджено двомовну систему навчання та діловодства: російську та польську. Представники російської еміграції на Волині вважали Державну Духовну Православну семінарію в Кремінці(офіційна назва з 1927 року) своїм форпостом, але їх плани нездійснилися.(17)

Разом з тим в семінарії серед учнів панував дух толерантності. Так одинаково урочисто святкували ювілеї як українських діячів(як Шевченківське свято 1923 року)(17), так і російських(століття народження М.Ф. Достоєвського у 1921 році)(19), з послідуючими урочистими панахидами у Богоявленському монастирі.

Для забезпечення потреб церков у керівниках хорів та навчання дітей основ релігії були засновані школи псаломщиків(дяківські школи). Одна із шкіл діяла у Кременці при Богоявленському монастиреві, так як потреба Кременецького повіту у цьому була досить вагомою: тут діяло як найбільше на Волині церков(1923 рік – 581 храм, 1939 рік – 760 церков), так і навчальних закладів(у 1929/1930 навчальному році 153 школи із 1087 по Волині, та 11 901 учень із 78 525). Всі богословські предмети, церковний спів вчили не церковнослов’янською з російською вимовою, а на українській. Школа дяків мала місячні курси підвищення кваліфікації своїх випускників на місцях або й короткочасні курси підготовки дяків.(17)

Було запровадження навчання на українській мові і у початкових братських школах, які були під опікою владики.

Саме владика Діонісій першим дає своє архипасторське благословення на переклади професора Івана Огієнка богослужбових книг на українську мову з грецької. Будучи уже в сані митрополита Діонісій створив комісію по перекладу богослужбових книг при Науковому інституті в Варшаві, яка складалася з двох підкомісій у Луцьку та Кременці.

За вагомий вклад в українізацію православ’я на Волині кременецьке товариство «Просвіта» обрало владику Діонісія пожитєвим членом.(14)

На загал мовна політика Православною Автокефальною Церквою в Польщі проводилася досить толерантна. Стоячи на тих засадах, що Слово Боже має доходити до людини рідною мовою, уже як митрополит Діонісій сприяв використанню у навчанні, проповідях, книгах, вимови при богослужінні тієї мови, представники якої нації переважали на певній території та парафії: української, російської, білоруської, чеської, польської.(14) Православна Автокефальна Церква в Польщі 20-30-тих роках двадцятого століття була певним зразком мовного багатоманіття в межах однієї конфесії.

Вагому роль приділяв митрополит Діонісій утворенню та діяльності церковних братств, які створювалися для піднесення авторитету православ’я та займалися просвітницькою роботою: засновували братські школи, видавали книги та періодичну пресу.(18,24) Активну роль у Кременці відігравало Богоявленське братство при монастирі, де діяла школа, друкарня(18), та дитячий садок, куди був запрошений український діяч та письменник Аркадій Животко. У 1931 році було створене Товариство прихильників православної освіти й охорони традицій православної віри ім. Петра Могили(8,10), місцева філія якого існувала і у Кременці та керувалася відомими кременчанами Ю. Григоровичем, Б. Козубським, М. Редькиним, Ол. Глушко, Ол. Мельничуком.(22)

Разом з тим діяльність митрополита мала значну критику серед значної частини українців. Перші – неоуніати. Це було продовження традиційної політики польської влади на окатоличення українського населення за рахунок унії – об’єднання православної церкви з католицькою на умовах визнання верховної влади папи римського. Вони виходили з тієї точки зору, що православна церква на відміну від католицької є анархічною та недисциплінованою, що призвело до формування православного світу як до сукупності автокефальних церков(на цей час тринадцяти), у кожної з яких власна ієрархія, особливості богослужіння, неузгоджені відносини між собою(не всі автокефальні церкви навіть визнають одна одну). Лише при монархічній владі папи римського можливо створити єдиний православний світ, першим кроком до якого стане проголошення унії. Активну роботу з даного напряму проводили протоієрей п. Табунський та Антін Гірський, яки видавали брошури циклом «Українська бібліотека церковного з’єднання»(пізніше ці діячі перейшли в греко-католицтво). (20)

На противагу ідеї міцної одноособової влади в церкві, митрополит Діонісій розпочав реформу, основний зміст якої зводився до запровадження соборності в Православній Автокефальній Церкві в Польщі за традиціями православ’я, за якими жила православна церква в допетровий період(Петро І – російський імператор, який скасував посаду патріарха Російської Православної Церкви та запровадив Синод) та відміну синодального управління. Зміст церковної соборності полягав у залученні до вирішення важливих церковних питань та виборів церковних ієрархів не тільки вищі церковні сани, а і нище духовенство, що дало б змогу об’єднати усе духовенство та мирян навколо своєї Церкви.(9)

Значна частина населення вважала українізацію недостатньою. Перш за все вони хотіли в рамках Православної Автокефальної Церкви в Польщі створити ядро Автокефальної Української Православної Церкви, яка в майбутньому стала б незалежною національною митрополією.. У своїх докорах митрополиту вони пригадували редагування ним в період ректорства у Холмській духовній семінарії російської шовіністичної чорносотенної газети «Холмский народный листок», насильницьке насадження російського православ’я в Галичині в період окупації її російськими військами під час першої світової війни у 1914/1915 роках. На порядку денному вони ставили першочерговим завданням повне переведення богослужіння на українську мову та призначення на єпископські кафедри на Волині українців(такий був лише один). Яскравим прикладом їх вимог була багатолюдна маніфестація біля Почаївської Лаври 10 вересня 1933 року з вимогами повної українізації православ’я на Волині.(18) У результаті попередньо проведеної роботи на цей день до Почаєва прибуло понад двісті процесій загальною кількістю від 10 до 25 тисяч чоловік. Після того, коли після служби мощі Святого Іова обнесли навколо Свято-Успенського собору і митрополит разом із ієрархами направилися до митрополичого будинку, з’явилися гасла із вимогами розмосковлення церковного життя та його демократизація. Головною вимогою було поставлення на Волині українського єпископа. В цей же момент на дзвіниці було вивішено синьо-жовтий прапор. Митрополит Діонісій проігнорував зібрання, і воно перемістилося на міську площу, де перед ним виступали посли до польського сейму Михайло Тележинський, Микита Бура, Степан Скрипник і сенатор Інокентій Гловацький. Віче прийняло резолюцію.

«Ми, православні українці з різних сіл і міст Волинського воєводства, зібравшись з усіх кінців Волині в По чаєві у день св. Іова Почаївського 10 вересня 1933 р. на народному вічі стверджуємо, що:

1. Українському народові у православній церкві в Польщі діється кривда, бо

2. Церква не йде на зустріч бажанням та потребам церковно-релігійного життя української пастви;

3. Московський, ворожий нашому народові, напрямок продовжує панувати в Церкві, у всіх її теперішніх установах та в митрополитальній пресі;

4. Св. Синод не зважає на голоси та потреби православного українського громадянства, що особливо виявилось в останніх днях з його відношенням до меморіалу представленого Товариством ім.. м. Петра Могили.

Вимагаємо розмосковлення нашої Православної церкви і ухвалюємо:

Звернути високу увагу достойників нашої Церкви, усіх православних Владик, зібраних зараз у Св. Успенській Почаївській Лаврі, на надзвичайну небезпеку продовження московського протинародного напрямку в житті нашої Церкви і просити їх глибоко розважити над тим, до якого морального розкладу, занепаду та загибелі може повести незгода поміж ієрархією, духовенством та українською паствою в Православній Церкві.

Предложити цю нашу ухвалу митрополитові Діонісію доручаємо вибраній на вічу делегації у складі православних послів і сенаторів Волині та громадян у числі 21 чоловіка».

Резолюцію віче від імені митрополита Діонісія вийшли взяти архієреї Олексій(Громадський) і Полікарп(Сік орський).

Для підтвердження своєї позиції подібні віча відбулися у Рівному, Дубні, Межирічах, Володимир-Волинському та наостанок у Кременці 14 жовтня.

Незважаючи на те, що митрополит Діонісій через пресу поставився до вимог та акцій українців із нерозумінням, у березні 1934 року Святий Синод Православної Автокефальної Церкви в Польщі прийняв рішення призначити правлячим Волинським архієреєм архієпископа Гродненського і Новогрудського Олексія(Громадського), українця з Холмщини. До кінця року з Волині було усунуто найбільш ярих священиків-москвофілів та затверджено секретарем Кременецької духовної консисторії професора Івана Власовського. Таким чином почаївські події 1933 року стали вагомим внеском у справу українізації православ’я на Волині.(4)

Незважаючи на всі проблеми, з якими зіткнувся єпископ, а потім митрополит Православної Автокефальної Церкви в Польщі Діонісій у своїй діяльності, він зумів створити досить потужну церковну організацію, стати до певної міри символом українізації церкви та наочно показати, як можна узгодити національно-культурні інтереси різних народів у складі однієї Церкви. Посилення ролі православ’я в житті українців Волині неабияк стурбувало польську владу, що призвело до переслідування православних наприкінці 30-х років, напередодні загибелі польської держави. В останні місяці 1937 року почалася широка кампанія насильного навернення на католицтво православних українців на Волині в районах уздовж польсько-радянського кордону. Розпочали з церковного майна православних. Між Польщею та Апостольською Столицею в Римі було укладено договір, відповідно до якого майно, яке належало греко-католикам раніше переходило під власність польської держави за 2,5 мільйона злотих.(21) Цю, так звану, «ревіндикаційну» кампанію проводив Корпус Охорони Пограниччя, вживаючи різноманітні переслідування та репресії. Поляки мали на меті полонізувати українське населення прикордонних районів, і з цією метою вимагали від усіх, чиї призвіща закінчувалися на –ський, -цький і -ич зміни національності на польську. Хто погоджувався, обіцяли пільги, і навпаки.(7) Насильницьки закривалися православні храми, скликали віча, на яких домагалися, щоб Службу Божу відправляли на польській мові, навчали дітей католицького катехізису, ходили до костелів, змінити дати українських свят.(21) Насильство породило опір, і ця політика на Волині зазнала краху. З літа 1938 року поляки звернули увагу на Холмщину і Підляшшя, де розпочали гоніння на православних. За короткий час було зруйновано та спалено 115 православних церков, руйнувалися цвинтарі.(7) На захист православних виступив митрополит Української греко-Католицької Церкви Андрій Шептицький. Значна частина церков та монастирів, які закривалися, належали греко-католицькій церкві, але тепер вона взагалі спливала з українських рук та призвела до нещастя православним. Слід відмітити досить толерантну позицію єврейського населення до українських православних в цей час. Так, ще по польській окупації, військовий православний храм у Острозі був перетворений поляками у склад, а у 1925 році вони запропонували викупити його приміщення євреям, на що єврейське духовенство наклало сувору заборону для членів своєї общини. І подібні факти були характерні для всіх православних західноукраїнських земель. І лише напруження міжнародної ситуації та міжнародний розголос про безчинства польської влади примусили їх припинити.(21) З приходом більшовиків у вересні 1939 року на західноукраїнські землі Автокефальна Православна Церква на окупованих землях була ліквідована взагалі. Політика радянської влади, яка розпочала накладення конфіскаційних податків, закривання церков та арешт і вислання у Сибір священиків, мала кінцеву мету ліквідацію релігійного світогляду людства як такого. Православна Автокефальна Церква в Польщі припинила ж своє існування як церковна структура «завдяки» своїм братам по вірі – на Волинь прибув патріарший екзарх, архієпископ Микола Ярушевич, як проконсул Російської Православної Церкви та примусив ієрархів Православної Автокефальної Церкви в Польщі скласти присягу вірності Московській патріархії(за винятком двох, які цього не зробили – архієпископ Поліський Олександр Іноземцев, та єпископ Луцький Полікарп).(7) Спроби відновити автокефалію українського православ’я розпочалися в період радянсько-німецької війни. Але це відбувалося в інших історичних умовах та було приречено на невдачу.

Джерела

1. Алексий. История православной церкви в Польще за десятилетие пребывания во главе блаженнешего митрополита Дионисия(1923-1933). – Варшава, 1937 г.

2. Акт приєднання польського національного костела до православія/ Наша бесіда. – Рік ІІІ, Варшава, 20 серпня 1926 р., ч. 15-16.

3. Беседы Высокопреосвященнаго Митрополита Діонисія по церковным вопросам/ Вестник православной митрополии в Польще. – 1 июля 1923 г., №13.

4. Борщевич Володимир. Почаївська маніфестація 1933 року. – Український альманах, 2003, Варшава.

5. Бурчак Н. Початки українського церковного відродження на Волині/ Літопис Волині. – №17-18, Канада, Вінніпег, 1992р.

6. Волинський Л.І. Спогади про Волинську духовну семінарію 20-30-х рр.. ХХ ст. – рукопис.

7. Воронин Олександр. Коротка історія Української Православної Церкви. – Українська Автокефальна Православна Церква у США, Саут Баунд Брук, Нью-Джерсі, 1989.

8. За соборність/Неперіодичний орган товариства митрополита Петра Могили. – Луцьк, №1, 1932.

9. За соборність/Неперіодичний орган товариства митрополита Петра Могили. – Луцьк, № 2, 1932.

10. За соборність/Неперіодичний орган товариства митрополита Петра Могили. – Луцьк, №9, 1935.

11. Епископ Александр. Высокопреосвященный Георгий(Ярошевский), Митрополит Варшавсый и всей православной церкви в Польще(біографическій очерк)/ Вестник православной митрополии в Польще. – 15 апреля 1923 г.

12. Літопис Волині. - №17-18, 1992 р.

13. Павлович В. До об’єднання Польської Національної Церкви з Православієм/ Наша бесіда. – Рік ІІІ, Варшава, 20 серпня 1926 р., ч. 15-16.

14. Православна Волинь його блаженству, блаженнійшому Діонісію, митрополиту Варшавському і Волинському і всієї Православної Автокефальної Церкви в Польщі, Священно-архимандриту Почаїво-Успенської Лаври, з нагоди ювилею 20-тиліття Архиреського служення й 10-тиліття перебування на Митрополичому престолі. – Видання Волинського комітету по святкуванню ювілеїв його Блаженства, Блаженнійшого Владики Діонісія, Митрополита всієї Православної Автокефальної Церкви в Польщі, Кремянець, 1933.

15. Православная Волинь. – Кременець, 1922, №1-4

16. Посещение Его Блаженством Блаженнейшим Митрополитом Дионисием Святых Православних Автокефальних восточных Церквей. – Варшава, Синодальная типография, 1928.

17. Рожко В. Духовні православні освітні заклади Волині Х-ХХ ст. – 2002 р., Луцьк.

18. Рожко В. Нарис історії Української Православної Церкви на Волині. – Луцьк, 2001 р.

19. Служебно-административные акты Якутского церковного братства при св. Инокентиевской, а с 25. III. 1919 г. Покровской церкви г. Кременец. Часть II, повоенного времени и за время председателя П.С. Ильина с 26. XI. 1918 г. по 9 февраля 1939 г. Шнуровой реестр с 28. IV. 1917 по 9. 1939.

20. У лоні нез’єднаної православної церкви. – Луцьк – Ковель – Кремянець на Волині. Видавництво Прот. П. Табунського.

21. Островський Лев. В обороні православної віри. – Літопис Волині, 1958 р.

22. Церква і нарід. - №7, 1937 р.

23. Церковная жизнь на Украине/ Православная Волынь. - №23, 29 ноября 1918 года.

24. Церковно-господарче будівництво православної церкви на Волині. 1920-1932.

 


Випадкове фото
k20.jpg
Лічильник відвідувань
mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні12
mod_vvisit_counterВчора78
mod_vvisit_counterЦей тиджень203
mod_vvisit_counterПопердній тиждень523
mod_vvisit_counterЦей місяць1769
mod_vvisit_counterПопередній місяць2754
mod_vvisit_counterРазом відвідувань87763

Онлайн (20 хв): 2
Ваш IP: 54.198.108.19
,
Дата: 23 лист. 2017