Домашня Спогади
24 | 08 | 2017
Спогади
Лариса Сергіївна Медведчук-Томчук PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Середа, 21 грудня 2011, 19:21

Народилася 20 грудня 1926р. в мальовничому селі Підлісці, що поблизу Кременця, в родині селянина, свідомого українця Томчука Сергія Яковича. Тато був учасником боїв армії УНР, членом партії радикалів. Рекомендував його в цю партію відомий на всю Волинь демократ та просвітянин Семен Антонович Жук. Він зі своєю дружиною Онисією Іванівною побудували в нашому селі будинок і посадили гарний садок, бо Онисія Іванівна вчителювала у Підлісціях. Подружжя Жуків часто бували в нас, спілкувалися з татом. Дуже добре пам’ятаю, як у нас в стодолі ставили вистави(бо ще не було побудовано школу), а Семен Антонович брав мене малу на руки і йшов прослуховувати сільських аматорів. Коли поляки його засудили, а дружину вислали на Підляшшя, моя мама часто носила Семену Жуку передачі до в’язниці. У 1941 році, як відступали «перші совіти», Семена Антоновича по звірячому було вбито на Галичині. На Онисію Іванівну без жалю не можна було дивитися. Вона ходила вся в чорному, нікого і нічого не бачила, лише говорила татові: «Даремне, Сергію Яковичу, ми знехтували вашою порадою і не виїхали за кордон».

… Два роки провчилася в селі, а в третій клас пішла до Кременця в 4-ту школу, де вже навчалася моя сестра Галина. Це була польська школа з викладанням польською мовою, де нам, українцям, завжди наголошували, що «ніякої України не було, нема і не буде», старалися нас ополячити і навернути в католицьку віру. Подекуди їм те вдавалося. У 1941 році, коли вступили до Кременця німці, відкрили українську гімназію в ліцеї, але її швидко німці і закрили. Після гімназії я вступила до торговельної школи, так як інших навчальних закладів не було. Німцям свідомі українці були не потрібні.

Родину нашу, відколи пам’ятаю себе, переслідувала польська поліція. Часті обшуки, штрафи. В одну з річниць проголошення УНР в Кременці на Замковій горі хтось вивісив синьо-жовтий прапор, і того ж дня у нас роблять обшук. Коли бувала польська поліція в селі, то нашу хату ніколи не минали. У кімнаті в нас на стінах висіли портрети Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, в кутку ікона - Божої Матері на руках із Ісусом, а внизу напис: «Владичице України молися, за нас». Одного разу поліцай довго ходив по хаті , а потім говорить до тата: «Пане Томчук, до чого пан мулісє, до тих портретів?»

У 1939 році прийшли «визволителі» зі Сходу. Все приходили агітувати тата на голову колгоспу, але він відмовлявся. Ми уже готувалися що, нас вивезуть у Сибір, але тоді все обійшлося.

Коли в 1941 році прийшли німці, то зразу ж відкрили в Кременці в’язницю, причому вигнали євреїв та примусили їх розкопувати свіжі ями, куди повкидали енкаведисти помордованих людей. Я там бачила змаскаровані трупи. Один такий труп лежав лицем вниз, від шиї було відрізано пас шкіри шириною більше 10 сантиметрів до самої поясниці. У другого був протягнутий дріт з одного вуха в друге. Сестра моя, бачила жінку з відрізаними грудьми, повириваними язиком та губами. На в’язничному подвір’ї стояв крик і стогін, багато пізнавали своїх рідних та близьких. Зайшли в першу камеру справа: очевидно, це була катівня, бо всі стіни були в крові, а на землі лежала добряча довбня, також у крові.

Але не довго німці були добрими. Стали закривати школи, відправляли молодь на каторжні роботи, розстрілювали нашу інтелігенцію. По селах почали організовуватися боївки самооборони. Одного осіннього дня були проведені масові арешти. Мали заарештувати 180 чоловік, але не всіх застали вдома. З нашого села забрали тільки тата. З сусідніх Млинівець – Сергія Попілевича; Іллю Тернового та Бориса Ляшука не застали вдома, і замість останнього забрали його батька Василя. Арештованих з Почаєва постріляли під Білою горою просто в кюветі, так як боялися, щоб їх не відбили партизани. Щоб не постріляли людей у Кременецькій в’язниці, необхідно було їх терміново звільнити. У той час в’язницю охороняла наша українська поліція. З нею було домовлено, що вони вночі віддадуть ключі нашим хлопцям та випустять в’язнів. На той час, коли наші хлопці(а їх було 6 чоловік на чолі з «Круком») підійшли до в’язниці, начальник в’язниці проводив свою коханку. Зав’язалася перестрілка. Звичайно, що визволити в цю ніч в’язнів не вдалося. Після цього німці стали укріпляти в’язницю: викопали окопи, всередині подвір’я ями та завезли хлорку. Готувалися до розстрілів в’язнів. Треба було спішити визволити в’язнів. До нас у стодолу завезли зброю, яку вночі повстанці забрали та через поле вийшли на шлях, який вів до дороги на місто. У той день випав невеликий сніг, що видав сліди повстанців, але за ніч новий сніг їх покрив. У хаті «Крук» дав розпорядження командирам загонів. Були перерізані телефонні сполучення, біля «електрівні» забарикадували дорогу та були поставлені застави. Побачивши мій неспокій, «Крук» запевнив, що батько скоро повернеться. Так і сталося. Бог поміг, що обійшлося без жертв. Це було в лютому 1943 року. Разом з повстанцями пішли багато в’язнів і частина української поліції зі зброєю. Уже в березні на Шумщині було засновано два повстанських табори «Крука»(ОУН-сд) та «Хрона»(ОУН-м).

Над ранок тато з’явився вдома, але змушений був переховуватися від гестапо. Десь уже за три тижні нас з мамою застали в хаті гестапівці(а ми також, як правило, не сиділи вдома), чотири рази виводили до плоту на розстріл, але усе якось минулося.

У 1941 році сестра вступила в ОУН. Її першою зверхницею була районова організаційної сітки Івашенюк Наталка - «Орися» з Кременця. Вона давала сестрі літературу, а Галина збирала дівчат та в лісі все перечитували. З 1942 року районовою стала Кустанович Ольга «Наталка» із села Шпиколоси. Коли в квітні 1943 року виникла потреба організації вишколу медсестер в повстанському загоні «Крука», з батьківського благословення я вирушила в Антонівці. Із Шпиколос мене направили до Людвищ, а далі у супроводі повстанця-охоронця потрапила у штаб. Через неділю часу привезли ще з нашого села Марію Чорнобай та Надію Данилюк. Слухачами вишколу були хлопці та дівчата(приблизно 40 чоловік). Кожен обрав собі псевдо, яким тільки і користувалися у спілкуванні. Ніхто ні про кого не мусив знати.

Викладачами були: лікар «Борщ» Кучеренко з Кременця, лікар-єврей з дружиною(його повстанці викрали з гетто), історію України та ідеологію викладав Загоруйко Гордій «Гармаш» з села Куликів, освічений та відважний командир.

В УПА була сильна конспірація та сувора дисципліна(була свідком, як одного разу молодого стрільця засудили до розстрілу за те, що він мав перебувати на посту, але таємно його залишив та пішов на здибанку до дівчини в село). Нам, курсантам вишколу, було заборонено всім цікавитися та засвоювати лише те, що нам читають. Спочатку нам читали історію України, ідеологію, латину, фармакологію, анатомію. Вишкіл був розрахований на шість місяців, але коли розпочалися часті бої з німцями та збільшилася кількість поранених, нам залишили анатомію, перев’язки, накладання шин, уколи та інфекційні і внутрішні хвороби.

І так ми вчилися, а сотні ходили в рейди на схід, нищили німецькі залоги, добуваючи зброю, провіант, обмундирування. Робили засідки на дорогах, зупиняли і випускали поїзди, які везли нашу молодь в Німеччину. Захищали наше населення від німців з поляками. Тричі повстанці нищили ляндвіртів і жандармерію у селі Великі Бережці. Одного разу ляндвірт задумав справити день народження. Приїхали друзі з фронту та інші ляндвірти, всього 7 чоловік. Повстанці оточили будинок та запропонували здатися. Коли німці почали чинити опір, місцева боївка на чолі із Михайлом Ткачуком(із Підлісець) обставила будинок соломою та запалила. Всі німці згоріли. Жаліли за поляком-перекладачем, який не раз давав цінну інформацію повстанцям. Другим разом, коли німці купалися біля ставу, переодягнений в монаха повстанець вивідав їх розташування, і загін було знищено. Між іншим, після цього бою один німець зголосився до УПА, і до кінця війни доглядав коней. На дорозі з Гради на Великі Бережці повстанці перепинили шлях німців з поляками, які поверталися з грабунків по селах, та розгромили його. В цій операції брали участь уже згадуваний Михайло Ткачук та Сергій Туницький із Млинівець.

Великими військовими операціями були бої повстанців з німцями 9 травня 1943 року біля села Стіжок, розгром радянської банди в Суразьких лісах.

Після закінчення вишколу кожний з нас пішов за призначенням. Хто на Полісся, хто в сотню, хто по сільських шпиталях. Мене залишили в штабному шпиталі, де лежали важкопоранені. Лікарем був єврей, медсестрою «Синичка» - Ніна Андрущенко з Великих Дедеркал. Через деякий час шпиталь зі штабу перевели в село Велика Іловиця.

20 серпня 1943 року вранці нам наказали терміново грузити поранених на фірманки та їхати в штаб. Ми швиденько погрузилися, і тільки виїхали на гору, але не встигли виїхати між дерева, як над нами з’явився німецький літак. Це був розвідник. В той час я оглянулася на село і поле: скільки сягав мій зір, все було синім від німецьких солдат. Німці не могли нічого вдіяти з УПА силами жандармерії та місцевої адміністрації з поляками, тому зняли з фронту частину військ для розправи з українськими партизанами. Ми з пораненими спустилися в штаб, де ішло приготування до оборони. Частина повстанців, на чолі з командирами «Енеєм», «Круком», «Кропивою» та іншими зайняли оборону, а ми з пораненими пішли в глиб лісу. У той час у лісі було близько двох тисяч стрілецтва. У той день німці не пішли в наступ, а «Крук», вибравши момент, біля ставу сам з кулемета положив 40 німців. Через деякий час над лісом з’явилися літаки і почали нас бомбити, скидаючи в’язанки мін. Скинувши в’язанки, вони поверталися у Дубно на літовище і, погрузившись, поверталися назад. Скидали і запальні бомби, від яких горів ліс. Незважаючи на цілоденне бомбардирування, жертв не було. Під час нальоту літаків, а їх було два, стрільці вибирали товсту сосну та ховалися за неї від осколків. Поранених, які не могли встати, прикривали зеленим гіллям та з’їжджали фірманками зі сторони. Весь день ми їхали лісовою дорогою. По обидві сторони стояв старий могутній ліс. Коли літаки налетіли останній раз перед заходом сонця, ми вийшли на поле з правої сторони, а з лівої росла молода посадка. Німці подумали, що ми в соснинці, і розгромили її повністю, а ми стояли за п’ять метрів від неї. Вночі наші командири вивели всі відділи та поранених в другий ліс.

Після кількаденного перебування у цьому лісі нас, медсестер, з пораненими стали відправляти по селах. Мені дали дві фірманки легкопоранених з стрільцями та наказали пробиратися на села під опіку боївки. Коли ми почали наближатися до села Зелений Дуб на Сумщині, нас обстріляли з міномета. Із села виїхала фірманка, а на ній виявилася Онисія Іванівна Жук, з якою, повернувшись назад до лісу, ми перебули до ранку. Вкінці ми дібралися до Угорська, де вже був шпиталь з пораненими, а медсестрою була пані Тося, дружина коменданта польової жандармерії.

Через місяць, а може більше, ми знову зі шпиталем переїхали в село В. Іловиця, де вже нас чекали все той же лікар-єврей та «Синичка». У кінці грудня надрайоновий організаційної сітки Андрій Лобар «Марко» з В. Бережець привіз мені наказ відправитися лікувати командира «Кропиву»(Василя Процюка з Галичини), якого було поранено. Слід відзначити, що він був взірцем строгості, дисциплінованості, справжній патріот України(застрілився під час облави НКВС 1944р. в селі Кордишів Шумського району). Крім санітарної практики, спілкуючись з «Кропивою», я вивчала поводження зі зброєю, прослуховувала його цікаві розповіді.

Через три неділі «Кропива» відправився в Бережани як член Крайового проводу ОУН, а я у - шпиталь у Велику Іловицю. Прибувши туди, мені стало дуже зле, але змушена була доганяти шпиталь у селі Лішня. Як виявилося, у мене – черевний тиф. Стан здоровя був такий, що уже не дуже сподівалися на моє одужання. Коли наприкінці лютого 1944 року у краї з’явилися червоні партизани, поранених та хворих перекинули: так я потрапила в село Кокорів. Криза у мене пройшла, але я була дуже обезсилена.

У середині квітня я прийшла у Підлісці. У селі було повно радянських військ під виглядом танкової частини на відпочинку(в дійсності це були відділи НКВС для наведення порядку). Скрізь були наклеєні відозви повстанцям, щоб виходили з лісу добровільно здаватися. Я спробувала знову повернутися в Шумські ліси, але дібравшись до Лішні, повернула назад: там просто кишіло від радянських військ, так як ішли важкі бої їх з повстанцями у Гурбенських лісах. Повернувшись додому, думала перечекати з тиждень та піти знову, але склалося інакше. Другого травня мене арештували. Зрадник, хлопець з нашого села, який був у повстанцях, видав багато хлопців з села та псевдо дівчат з вишколу. На щастя, він не знав правдивих прізвищ та звідки хто родом. Одинадцятого липня 1944 року мене засудили за ст. 54 пункт 1-а і 11 як неповнолітню до семи років позбавлення волі та трьох років позбавлення прав. Покарання я відбувала в Чайурінській долині – «долині смерті», де люди вмирали від голоду, холоду та постійної праці, де стояли одні табори, серед них і мій в селищі Ніксікан. Після війни перевели в селище Сусуман, тієї ж Магаданської області.

Зазнала репресій і ціла моя родина: сестру Галину 1946 року зловили у підпіллі та засудили до 10 років таборів, тоді ж засудили мого тата до 10 років та відправили на уранові рудники в Дніпропетровську область, а маму 1947 року вивезли на Сибір.

Після відбуття покарання 1950 року мені заборонили повертатися на Західну Україну. І лише в 1990 році я отримала цю можливість та переїхала в Кременець.

 
Чорнобай Микола Якович, уродженець села Підлісці Кременецького району PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Середа, 21 грудня 2011, 19:13

«На підніжжі Подільської височини, попід горами, що простяглися з півночі на полудневий-захід, порослими густим лісом, розкинулося село Підлісці, оточене півколом з полудневого-сходу горами. Попід горою Драбаниха, на околиці села під лісом, знаходиться каплиця Хмельницького - так здавна називається святе місце, куди на Десяту п’ятницю після Великодня збираються люди з усіх куточків Кременеччини, щоб помянути героїчну битву козаків під Берестечком. Посередині села стоїть гарно розмальована церква, коло неї поруч вигін, улюблене місце забав на другий день Великодня старших хлопців та дівчат в українських одностроях. Ось тут у середині села, біля церкви, живе родина Чорнобай. Хатина маленька під солом’яною стріхою. В одній половині наші батьки з п’ятьма дітьми, а через сіни дядько Харитон з жінкою і чотирма дітьми. Навколо хати чудовий, на той час, садок: груші, яблуні, сливи, черешні а також город. Під яблунями, у садочку, стояло п’ять вуликів, зроблених з липових дерев, в дуплах яких чувся гул роїв бджілок…»

Як і кожній селянській родині робота знаходилася і великому і малому. Сім’я жила за рахунок городництва, а праця це надзвичайно копітка та важка. Незважаючи на це, батьки дбали, щоб діти здобували освіту, виростали мудрими та розумними.

«…Перша школа в селі розташовувалася в церковному приміщенні, прибудові при церкві для людей, які після утрені приходили зимою грітися. Училися в дві зміни: зранку 2-й та 4-й класи, а після обіду – 1-й та 3-й. У класі були два ряди парт, в одному ряді один клас, а в другому інший. Вчителькою була Онисія Іванівна Жук, чоловік якої, Семен Антонович Жук, був вибраний від радикальної партії депутатом в польський сейм. Я ще не ходив до школи, але коли вчителька ішла зі школи, то ми, малеча, зустрічали її і проводили додому. Вона запрошувала нас в кімнату, а потім давала розгадувати нам предмети, які були розложені на столі в скатертині. Ми всі, хлопчаки, 3 хвилини дивилися на розкладені предмети, потім вчителька загортала все в скатертину, випроваджувала нас в коридор і по одному закликала в кімнату відгадувати предмети, які запам’яталися. Хто найбільше запам’ятовував, отримував шоколадку, решта – по цукерку. Я був наймолодший в сім’ї, і коли пішов у перший клас, то, підготовлений старшими братами та сестрами, наперед знав букви і цифри. Крім Онисії Іванівни, лекції з релігії вчив священик Ханський, дуже строгий і вимогливий.

На наш Новий рік і Різдво в школі організовували ялинку. Наша вчителька запросила з Кременця гостей – Козубську та Черкавську, патріоток просвітянського руху на Кременеччині. У школу прийшло багато селян, бо то була перша ялинка в школі. Було поставлено сценку, декламували вірші, хор співав колядки.

Після закінчення другого класу, перед канікулами, всі взнали, що нашу вчительку переводять в іншу школу, десь аж в Галіцію. Дуже ми засумували, бо Онісію Іванівну любили за її доброту, людяність, ввічливість, вона всім давала хороші поради й допомагала чим могла. У день відїзду вчительку все село вийшло проводжати, і зі сльозами на очах ішли за фірою аж за село.

Настав новий навчальний рік. Вчителем призначили Дюка Михаїла – легіоніста, який воював за «непідлеглість Польщі». Першу лекцію новий учитель провів з нами на дворі, вишикував класами по двох в парі і заставив марширувати навколо церкви, розучуючи польську пісню «В понеділок рано косив тато сіно».

Почали закладати фундамент під семикласну школу в сосновому лісі на окраїні села. На закладку фундаменту приїхав пан староста Кременецького повіту, священик з церковним хором, підлісецький староста і селяни. Прочитали документи про будівництво школи, підписалися, але хтось нагадав, щоб під документом підписався перший сільський учитель, яким був «дядюшка» Данилюк. Він вчив людей грамоти ще старослов’янською: «аз», «буки», «глагол». Привезли бричкою «дядюшку», він підписався, поставили печатку і документ сховали в пляшку, яку засургучили, вложили у фундамент та залили цементом. Так розпочалося будівництво нової школи. На лекціях з праці та гімнастики ми ходили на гору Драбаниха і скидали камінці вниз на дорогу із бувших камінних кар’єрів, а потім грузили на підводи і везли на будівництво школи.

Після закінчення третього класу, мене віддали в четвертий клас школи в місті Кременець. Вчилися добре і з задоволенням, бо учні були всі українці, й викладання проводилося на українській мові, крім історії, географії і польської мови. … »

Крім самого навчання, в школі велику увагу приділяли виховній роботі. Обов’язковим був курс релігії, яку викладав священик Ковалевський. Кожної неділі всі учні школи, починаючи з п’ятого класу, повинні були відвідувати службу Божу в соборі. Учнями школи була створена команда з волейболу(сітківки), яка змагалася з командами української гімназії та технічними школами у місті Вишневці(слід відмітити, що шлях туди та назад учні долали пішки). Взагалі тодішній Кременець можна вважати студентським містом: три загальні, самоурядова та українська духовна семінарія, ліснича школа в Білокриниці та у Вишневці школа слюсарська та столярна. Разом з тим порядок був строгий: вечорами на вулицях була маса молоді, але тільки до дев’ятої години, тому що пізніше не дозволялося правилами поведінки; порушників могла затримати поліція.

Помітною подією в житті міста було свято Польської конституції 3-го травня, яке святкувалося три дні. Три дні проходили урочистості, спортивні змагання, похід зі смолоскипами на гору Бону(Замкову). На другий день ішли на Мацанову долину(в давнину там знаходився опришок Мацько), де грав оркестр, танцювали пари, стояли пивні бари, проводили різні ігри. Але всі ці забави стосувалися польського панства, так як більшість населення до нього була байдужа.

Велику роль в культурному та просвітницькому житті відігравало товариство «Просвіта» та «Пласт». «Пласт» скоро заборонили, а просвітяни діяли майже до падіння Польщі. Підлісецька «Просвіта» нараховувала до тридцяти чоловік. Була організована хата-читальня, якою завідував Олександр Чорнобай(брат Миколи), розучували п’єси(«Назар Стодоля», «Невольник» та інші), зуміли організувати свій оркестр: дві скрипки, мандоліна, гітара.

«… В 1935 році помер Пілсудський. Було оголошено трьохденний траур. Всі школи, установи і населення вийшли на площі міста і о 12-й годині було проведено трьоххвилине мовчання.

Після смерті Пілсудського для українців настав час ще більших переслідувань і утисків. Українець, щоб вдержатися на державній роботі мусив прийняти католицьку віру, купити землю не мав права, вчитися в університетах не допускали, «Просвіту» закрили. На їх місце насаджували свої польські організації, так звані «кулка», щоб мати змогу полонізовувати молодих українців. У нашому селі такого «кулка» поляки не змогли закласти, молодь не пішла на таку вудочку.

Одначе освітянська робота продовжувалася. Хлопці на велосипедах їздили до Львова і привозили газети та українські книжки, самоосвіту, тому що на Волині вони були заборонені. Молодь гуртувалася і самоусвідомлювалася. Було ввечері зберуться хлопці з дівчатами біля криниці і починається вечірній концерт на вулиці Комаровецькій; заспівають «Засвистали козаченьки», а ще не закінчили, як уже на вулиці Грині зачинають свою пісню, потім на іншій вулиці лине. І так поки півні не заспівають, тоді розходяться по домах, а раненько вже на роботу. …»

Після закінчення школи батьки відправили мене на навчання в українську гімназію. Так як сім’я була бідна, то плату призначили в 5 злотих, хоча звично вона становила 25 злотих.

« …Вихователькою нашого класу була француженка з самого Парижа, вона викладала французьку мову, а на виховній годині етику поведінки, правила хорошого співвідношення у суспільстві. Ми вибрали патроном курсу Лесю Українку, а тому треба було оформити альбом. … В альбомі записували головні події, що відбулися в нашому класі, свято матері, організоване нашим класом. Кімнату для святкування прибрали березовим гіллям, виступали учні вбрані в українські костюми, декламували вірші, танцювали, співали. З своїм другом-односельчанином Антоном Данилюком ми танцювали «Запорожця». … Навчання проходило в атмосфері освоєння предметів: вивчали українську, польську, французьку й латинську мови, історію, географію, математику, природознавство та інші предмети. Був організований хор, яким керував семінарист з Кременецької семінарії. На Різдвяні свята ходили колядувати на гімназію на запрошення свідомих мешканців міста: Козубського, Черкаського, Кархута та інших. Відбувалися спільні читання викладачами та студентами твору Уласа Самчука «Волинь»…»

На початку 1938/1939 н.р. польська влада, мотивуючи, що приміщення гімназії не пристосоване для навчання, припинила її діяльність. «… І почалася в селах, де були колишні студенти української гімназії, великомасштабна організаційна праця. Виписували журнал «Самоосвіта», збиралися вечорами і читали разом, а потім проводили бесіди. Кожний журнал «Самоосвіти» був як би окремою лекцією на різні теми з історії, географії, фізики, математики і т. п. …»

І так наш край застала війна. Односельчан призвали в польську армію захищати «отчизну», а населення очікувало, як будуть розгортатися події далі.

«… А в Кременці розташувалися посольства, які були у Варшаві. В селі Великі Бережці, що було гміною, розташувався польський уряд з президентом Мосціцьким, який втікав з польської столиці від німецької армії, яка на той час зайняла уже пів Польщі. Німеччина дала ноту Польщі, що буде бомбити Кременець, тому не відповідає за іноземні посольства, якщо вони попадуть під бомбардування. Вночі посольства виїхали з Кременця в Румунію, яка надала коридор для виїзду з Польщі. На другий день чотири німецьких бомбардувальники з великої висоти випустили чотири касетні бомби на Кременець. Бомби попали на гору Бону та ринок, біля пожежної команди, де перед тим було розміщене совєтське посольство, на електростанцію та залізничний вокзал. Так закінчилася польсько-німецька війна на Кременеччині.

Через кілька днів ввійшло в місто Кременець совєтське військо. Йшли пішки, форма солдатів дуже бідна, порівняно з польською формою. З того часу почала в Кременці існувати совєтська влада. В приміщенні ліцеальної зали відбувалися мітинги і зібрання. …»

У нововідкритій десятирічній школі №1, де за Польщі розташовувався ліцей, розпочалося навчання. Я потрапив в шостий клас, і хоча було образливо, що ми потрапили в нього після семи класів школи та першого класу гімназії, але вибору не було

«… В школі почалася агітація про вступ до комсомолу. А молодь почала організовуватися в трійки, які були підпорядковані вищому проводу ОУН. В трійці мав знати тільки одного свого друга, а той був знайомий з третім, а третій вже мав зв'язок з іншою трійкою, бо так вимагала конспірація, щоб не потрапити в лабета НКВС - МДБ. У такому дусі продовжувалося навчання. Одного разу взимку було дане завдання нашій трійці. Автомашина з боєприпасами, що направлялася на захід, стояла в Кременці навпроти костела, а обслуга відпочивала в готелі. Нам треба було затримати автомашину і ми порізали скат внутрішнього колеса. Нас зауважили енкаведисти і ми розбіглися на всі сторони. За мною біг енкаведист, але наздогнати не зміг, та коли я біг біля військомату, то мені перебіг дорогу інший енкаведист і наздоганяючи, вдарив мене по голові, але я все-таки зумів втекти.

На другий день в клас прийшов директор(він носив військову форму лейтенанта) і хотів зловити Антона Данилюка, який був зі мною у трійці. Антон через вікно зумів втекти і до школи уже більше не приходив. На допиті у директора я почав клеїти дурня, що врізав резину до чобіт на підметки, тому що у магазинах її нема. А третій з трійки, Сашко Улянюк, уже за ніч встиг підбити чоботи підметками зі ската.

Уже по закінченні шостого класу, влітку 1940 року, я якось відвідав Антона вдома і застав у нього в кімнаті здоровенного дядька. Коли я відходив, то Антон провів мене й сказав: «Ти, Коля, в мене нікого не бачив, нічого не чув.» Я зрозумів, що то був нелегальний. Пізніше я взнав, що то був розвідник, який виходив на зв'язок по рації зі своїм проводом із-за кордону. …»

На канікулах 1940 року я працював в бригаді по видобутку торфу. Бригадиром - рахівником був жид, та і взагалі у Кременці вони займали всі посади. Нашому братові-українцеві дуже тяжко було отримати місце на державній роботі. Одного разу ми стали на стахановську вахту і викопали п’ять сажнів торфу. На другий день в місцевій газеті нашу бригаду надрукували як стахановську. У 1940/1941 навчальному році я в сьомий клас не пішов, був вдома та працював на батьківському подвір’ї. Для самоосвіти брав книжки у бібліотеці в Кременці, за що одного разу ледь не поплатився.

«… То було десь коло 20 червня(1941 року - прим. ред.), як мені приніс Борис повістку, щоб я з’явився в комсомол. Я думав, що то треба віддати книжки, хоч мене застерігав Борис: «Коля, ховайся, бо по селах йдуть арешти.» Але я такий герой, що не послухав застереження й пішов до Кременця здати книги. Коли я здавав книгу, бібліотекарка подзвонила по телефону й сказала мені, щоб я йшов на Дубенську вулицю, там біля райкому будуть мене чекати два хлопці й вони мені все розкажуть, але щоб не вздумав піти в село через ліс, бо тоді можу до села і не дійти.

Я пішов містом на Дубенську. Проходячи повз тюрму, я почув, що на подвір’ї гуркоче трактор. На тротуарі біля райкому мене перестріли два хлопці.

- Ти Чорнобай?

- Так,- відповів я.

- Тоді слухай уважно, ти з нами чи проти нас? Якщо не з нами, то ми тебе відведемо туди, де гуркочуть трактори, а там уже розберуться. Якщо з нами, то розпишешся, що ми приймаємо тебе в комсомол, вибирай собі псевдо, будеш в селі підпільно з двома комсомольцями працювати, старшими будуть Савчук та Королюк. Вони недавно пішли, ти ще зможеш їх догнати.

Як потім стало відомо, трактора в тюрмі запускали тоді, коли катували під час допитів політичних. А тоді вже багато заарештовували студентів інституту й допитували, а щоб не було чути криків катованих, то гуркотів трактор. …»

А на обрії була війна.

«… На станцію Кременець прийшло багато ешелонів з військом. Артилеристи котили гармати в гори й окопувалися. Піхота копала окопи під лісом і займала оборону. З села люди з худобою евакуювалися в гори і під скалами розташувалися сім’ями. Ми з братом залягли на горі і в бінокль дивилися, що діється на полях. Через Королівський міст ріки Іква, що в селі Млинівці, почали проїжджати німецькі танки. На полі, порослому пшеницею, шість німецьких танків розвернулися в ряд і почали просуватися в сторону Кременця. Під горою, звідки ми дивилися, розташувалася батарея, яка почала обстрілювати шеренгу німецьких танків; також інші батареї дали залп. Два танки призупинилися та закрутилися, колона зупинилася. Два підбитих танки взяли на буксир і повернули в сторону мосту. Артилерійська канонада зупинилася. Одного з села в напрямку Млинівців радянська кавалерія здійснила спробу наступу, але невдало. Взагалі село за період військових дій відбулося кількома спаленими хатами. …

… Раненько почули вибухи снарядів на Дубенській рогатці. То німецькі танки зробили обстріл Кременця зі Смизької дороги. Спалили на горбі дві хати. А з Королівського мосту приїхали на мотоциклах німецькі солдати. Навпроти залізничної станції був магазин – склад курячих яєць. Німаки набрали в коляски ящики з яйцями і поїхали в центр Кременця, а далі на Шумськ наздоганяти совєтські. Ось так почалося німецьке блаженство.

Організовувався український уряд, паралельно з німецьким. Створилася українська поліція в місті і в селах, яка носила жовто-голубі пов’язки на рукаві з написом «міліція»; через деякий час німці заборонили жовто-блакитні пов’язки, а замість них почепили білі з написом «шуцман» і німецькою круглою печаттю. У селах поліцію заборонили і приказали здати зброю, яку мала поліція, бо ми підібрали зброю в окопах після відступу совєтських військ. Для вигляду кілька гвинтівок віддали, а більшу частину заховали хлопці заховали. У селі вибрали старосту і почали забирати молодь на роботу в Німеччину.

Після того , як у Львові ОУН проголосила незалежність України, в Кременці відбувся великий парад-віче Кременецького повіту. Всі села взяли участь у демонстрації. Кожне село на чолі зі старостою в колоні промарширувало містом до стадіону під жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами. Дівчата і хлопці в українських одностроях, а села з Лановеччини організували відділи кінноти, всі кіннотники в українських козацьких одностроях. То був захоплюючий, довгоочікуваний день свого українського, національного патріотизму, що виллявся в таку багатолюдну демонстрацію. Німці тільки ходили і фотокамерами фотографували, щоб потім мати кадри основних організаторів тої маніфестації. На стадіоні відбулося віче, і колони пройшли знову через місто в сторону Дубенської вулиці. Радість і гордість панували в місті Кременці, яке ще не бачило такої чисельної маніфестації.

Але радості довго не було. Німаки арештували уряд у Львові, який проголосив незалежність України. Почалися переслідування членів ОУН і українців. На знак протесту за арештований провід почалися акції проти німців. У Бережцях розстріляно ляндвіртів, які зібралися з Кременецького повіту на нараду. Одначе пустили чутки, що це зробили совєтські партизани, щоб не дати приводу німцям для арештів українців, які працювали в урядах і українській поліції. Почалася організація військових вишколів призивної молоді під керівництвом військових старшин бувшої польської армії. То все робилося підпільно, щоб німці не знали. Українська поліція несла службу по охороні порядку в місті та охороняла службові приміщення управи міста.

Німецька влада наклала на села контингент, і треба було здати м'ясо, масло, яйця та інші продукти харчування для німецької комендатури. На села, які не здали у визначений термін поставок, німецька комендатура організовувала виїзди в супроводі танкеток та автомашин. Під час таких наїздів в селі палили хати, били людей, з жінками поводилися брутально, забирали свині, кури та іншу живність. Щоб оборонити населення від німецьких знущань, почали організовувати збройні відділи. У кожному селі був станичний, який мав зв’язкових, щоб зв’язатися з іншими сусідніми селами й мати відомості або просити помочі, як настане потреба. …»

У 1942/1943 навчальному роках я поступив у Білокриницьку лісничу школу, яка готувала лісничих. На трьох курсах вчилося по 25-30 учнів. Вчителі приїжджали з Кременця.

«… Гігієну викладав лікар Рощинський, дружина якого також була лікарем. Одного дня на лекції гігієни Трощинський був дуже схвильований, говорив до нашої групи, щоб ми були мужніми, гідними патріотами, і під кінець лекції сказав: «Прощайте, друзі, мабуть ми більше не зустрінемося». Так воно і сталося. Після занять я з Ярославом, другом з Кременця, з яким разом вчилися в середній школі за совєтів, а тепер в лісничій школі, на велосипеді їхали зі школи до Кременця. Під Кременцем, де дорога йде до Сапанова, ми наздогнали бричку з нашими викладачами, які також поверталися до Кременця після викладання. З Кременця підїхав чорний «опель» і став біля брички. Вийшло двоє гестапівців і солдат з автоматом. Ми також зупинилися. Німець дав команду автоматчику, і він різко повернувся до мене з Ярославом, наставивши до нас автомат. Гестаповці запитали, чи їде з викладачами Рощинський і наказав бричці їхати до Кременця. Тут підїхало ще одне авто з гестапівцями і вже супроводжували бричку. Ярослав розказав мені, що коло Чеснохреської церкви гестапівці забрали Рощинського в машину. Жінку Рощинського заарештували раніше.

На другий день подружжя розстріляли в Кременецькій тюрмі. Гестапівці спішили розправитися з українськими патріотами, бо боялися, щоб їх не визволили з тюрми підпільники з УПА. …»

Практику я відбував у свого брата у Почаївському лісництві, яке розташовувалося у Старому Почаєві. З виникненням УПА, ми взяли активну участь у його діяльності. Брат Олександр був станичним у Почаєві, я ходив кілька разів на зв'язок з «грипсом», будучи зв’язковим, а моя сестра Маруся перебувала медсестрою при штабі УПА в Антонівцях.

«… Невдовзі до мене звернувся друг із села, щоб я зявився в село Млинівці до Бориса. Я взнав, що мене мобілізують до боротьби за наше майбутнє. Ввечері я знайшов захований кріс і пішов в Млинівці на зустріч. Батько побачив, що я збираюсь, й зрозумів мій намір, а тому провів мене. Проходячи біля цвинтаря, батько сказав: «Сину, ти йдеш на святе діло, а тому поклянися перед нашими предками, що не осоромиш нашого роду і будеш чесно виконувати обов’язки захисту нашої України.» Я тричі бив поклони перед могилами моїх предків, і батько провів мене в Млинівці, де вже чекали мене. Так я ввійшов у діючі ряди підпільників ОУН-УПА, які діяли на теренах Кременеччини.

Направили мене в надрайонову боївку СБ. Почалася щоденна оперативна робота по збору даних розвідки щодо німецьких військових дій, а також робота в підпільних боївках. У нашій боївці було шестеро: командир, його заступник і чотири бійці. Зброю мали – чеський кулемет, два автомати, кріс та автоматичну десятизарядну гвинтівку. Була тачанка і два білих з чорними плямами коні, дуже спритні і витривалі під час бігу. Обслуговували чотири райони: Шумський, Лановецький, Почаївський і Кременецький. Працювали, як правило, вночі, тому що вдень можна було здибатися з карними німецькими обозами. … На завдання йшли під проводом заступника або командира. …»

Ми з братом працювали під прикриттям, тому мали змогу легально жити і працювати. Під час одного з візитів додому, влітку 1943 року, ми з братом потрапили під німецьку облаву у рідному селі.

«… Село не знало, що насувається біда. Німці, після того, як поліція пішла в підпілля, покинувши свої пости, набрали на їхні місця поліцаїв з поляків, які повтікали з району в місто, а також військовополонених совєтської армії, які потрапили до німецького полону.

Вдосвіта німці з поліцаями оточили село. Одні через ліс прийшли з міста й зайняли облогу на узліссі, а друга колона приїхала з поля , оточила село, замкнувши кільце навколо села.

Хмельова Віра з дворічним синком, почувши, що в селі німці, хотіла втекти в жито за селом коло цвинтаря. Вона з дитиною на руках, поспішала, щоб сховатися в житі, але її перестріла куля польського поліцая, який зробив засідку на перехресті доріг з Млинівець на Підлісці. Куля влучила у хлопчика, який і помер на руках у матері, а вона, відчувши, що дитина нежива, положила його мертвого на землю, побігла та сховалася в пашню. Ляшук Василь був убитий німецьким солдатом прямо на фірі зі снопами, які якраз привіз із поля.

Під лісом польські поліцаї господарювали в Данилюковій садибі. Сімя була багата, батьки мали чотирьох синів, і, мабуть, хтось із місцевих «сексотів» наговорив на них. Поліцаї спалили хату і стодолу, але хлопці раніше повтікали в ліс і не потрапили до рук палачів.

Усіх людей села зігнали на вигін, розділили окремо старих, жінок і молодших. Ляндвірт виступив з промовою й застеріг, що коли в селі заб’ють хоч одного німця, то село спалять, а людей розстріляють. А для того, щоб цього не сталося, то бере в заставу старих в Кременецьку тюрму. Так попався мій батько Яків Чорнобай в тюрму як заручник. Просидів він в тюрмі півроку, аж до січня 1944 року, коли в’язницю розбила боївка УПА. …»

Перебуваючи у складі Шумської надрайонової боївки СБ, доводилося брати участь у низці бойових виправ на окупантів та їх приспішників.

Облога Катеринівського гарнізону

«… На другий день відбулася нарада разом з командиром боївки УПА нашим і українцями від Катеринівського гарнізону. Послали розвідника на ярмарок в Катеринівку, який з кабаном на возі поїхав продавати й розвідати, що там робиться. Вирішили вночі йти в село, щоб забрати решту гарнізону. Командування операцією доручили лейтенанту, який знав обставини і порядки в гарнізоні, а також своїх товаришів, які хотіли приєднатися до совєтських партизан, щоб виправдати свої гріхи перед «родіной». Ввечері, група УПА – 50 бойовиків, нас шестеро, з двома санітарками на підводі, вирушили на завдання: оволодіти гарнізоном та вибити німців із села Катеринівка.

Гарнізон займав двоповерховий будинок, на першому поверсі був склад зброї, а другий займали бійці – військовополонені совєтської армії. То була збірна «інтернаціоналу», яка складалася з народностей Закавказзя, росіян, українців, які погодилися служити німцям в каральних гарнізонах. Вони виїжджали в села, грабували, палили хати, якщо був донос сільських сексотів на когось із господарів села, знущалися, ґвалтували дівчат, забирали в Німеччину молодих людей. Ось чому звернула увагу СБ на їх існування й вирішила припинити ці знущання над українським населенням.

Три німці жили в окремому будинку над вулицею. З нього був хід у бункер, в якому був запасний електромотор, який включався при аварії або виключенні основної електролінії.

Група перейшла річечку і полем направилася до села. Раптом почав трусити сніжок. Поле вкрилося білою скатертиною, яке здаля виявляло темну пляму боївки, яка залишала за собою темну протоптану стежку. Мені з Ярославом дали завдання відокремитися від основної групи, зайняти з кулеметом позицію навпроти бункера, й коли потухне світло, атакувати будинок німців. Ярослав прикрився білим покривалом, і ми підповзли в качаниння, яке було дуже ріденьке, а тому замаскуватися було неможливо. Боївка залягла навколо гарнізонного будинку. Лейтенант і наш командир почали переговори з гарнізоном, який втік на другий поверх і розмовляв через вікно. У той час відключено електролінію і світло згасло, але в бункері запрацював електромотор і включився проектор, направлений в сторону кукурудзяного поля, де ми лежали. Нас освітили та обстріляли з кулемета. Тоді і з нашого кулемета випустили кілька черг по будинку. Кулі свистіли біля нас, і ми кубарем змінювали своє знаходження. А тим часом основна боївка не домовилася з гарнізоном про перехід до нас, забрала всю зброю, яка була на першому поверсі, й почала відходити, забравши на фіру обгорілого бійця, якого вразило електричним струмом, коли він обрізував на стовпі електропроводи. Так закінчилася наша операція забиранням 30 гвинтівок та пригнузданням безчинства гарнізону. …»

Облава на Одерадівку

«…Основна наша база була в селі Одерадівка Шумського району. Там була облаштована криївка на горбку, куди автомашина не могла заїхати, а основна дорога з Кременця в Шумськ проходила знизу по селі. Одного разу зв'язок доніс, що в сторону Шумська вирушила на автомашинах німецька колона. По тривозі запрягли коні й через городи рушили в сторону Антоновецького лісу. Вдвох з кулеметом залишилися для прикриття. Як ми почали бігти до лісу, де дорога виходила з села під гору, зявився німецький літак, який почав нас обстрілювати з кулемета. Мене взяла злість, і я кажу: «Ярославе, лягай на спину, а я піддержу кулемет, і дай чергу по нахабі, може, запалимо літак запальними кулями». Літак зробив чергове коло, знов знизився над нами і дав чергу, а Ярослав у відповідь з кулемета. Тоді ми побігли до дороги, але перейти не встигли, бо дві автомашини з німецькими солдатами вже приїхали і закрили нам дорогу. Ми залягли, Ярослав став з кулеметом, направленим на німців і скомандував: «Офіцер, Цюріх нах гаус, офіцера на мушку! Айн, цвай…» Офіцер став на підніжку кабіни, і автомашини дали задній хід та сховалися за поворотом. Ми перебігли дорогу, з другого боку якої нас чекали «Залізняк» і «Голод»: «Чорт би вас побрав, були б постріляли одні одних, бо якби почався бій, то ми стріляли б з одного кінця, а ви навпроти». І ми побігли в ліс.

Ходили в головний штаб УПА на Дубенщину з грипсами, об’їжджали свій район і проводили інструктажі з бойовиками районових СБ… ».

Штурм штабу УПА в Антонівцях

«Німці не могли змиритися, що УПА не дає доступу в села на своїй території, а тому рішили знищити її. Раненько спеціальна частина німецького батальйону при підтримці танків і двох літаків почала наступ на штаб УПА в Антонівцях. Вишкіл старшин, що був тоді в криївках, окопав гармати й дав відсіч штурмуючим німцям. Вісім автомашин відведено під гору і замасковано. Одначе два літаки безперервно кружляли над територією штабу, виявили колону машин та розбомбили її. Три дні точився бій, але сили були нерівні, оборонці змушені були відступити в Дубенський ліс, забарикадувавши дороги проти танків зрізаними деревами. Пізніше знов відновили свою базу на бувшій території».

Перебуваючи під час виконання завдань на постоях, за які, як правило, слугували пусті будівлі вивезених совєтами польських лісників, я підчепив хворобу та змушений був тривалий час лікуватися у повстанському лазареті, а остаточно пішов на поправку вдома.

«…Виздоровівши, я отримав направлення у Почаїв, до брата, де проживав під виглядом практиканта з ведення лісового господарства. … Одного разу брат зібрав почаївських дівчат і велів мені збиратися в дорогу. Всі посідали на фіру й поїхали в село Лідихів. Там відпочивав на регулярному постої відділ УПА, який з Волині переправлявся на Галичину. Наш хор дівчат дав повстанцям концерт, а нас, хлопців, поставили навколо села на варту.

Рано по тривозі підрозділ УПА вишикувався в похідну колону. Всі повстанці були на гарних конях. Вперед послали розвідку, всередині колони було три гармати, вкінці – обоз із санітарною частиною. Серце збуджувалося, спостерігаючи за такими вишколеними бойовиками, спорядженими до походу…

… А чорна хмара фронту вже насувалася над Почаївською землею. … Рано почаївська боївка із зв’язковими рушила в сторону села Раславка. Сніг витав і місцями сягав по коліна. Прийшли в село та розмістилися у двох хатах на відпочинок. В обід з кущів виходять два совєтських бійці: один поранений, другий з кулеметом, обоє ледве волочать ногами. Я прилаштувався з кулеметом біля вікна, але наші хлопці з ними переговорили і до сутички не дійшло. Їх направили в другу хату. Напрямок вони тримали до Почаєва, а бій прийняли в Бродах, де галицький батальйон, сформований з галичан під благословенням отця Шептицького, держав оборону на смерть, як границю галицької землі. Майже всі вони загинули після танкової атаки совєтів, про що свідчить могила на Бродівському кладовищі.

А ми ввечері перейшли річку Іква та направилися в село Кокорів, де була розташована база УПА Почаївського району.

Розташувалися на горі в хатах. Обсохли, поїли ковбаси, яку дістали з криївки, заготовлену станичними раніше по селах. Вартові мали добрий огляд території та дороги яка вела з Кременця через міст до села. Міст через Ікву був розібраний. Коло моста виставили варту, а коли треба було пропустити через міст своїх, то його поправляли.

Вдень вартовий зауважив на дорозі біля мосту вершника, який щось запитав вартового біля мосту; той йому показав в сторону річки. Коли він переправився через ріку і рушив у нашу сторону, ми отримали наказ захопити його. Він майже проскакував нашу засідку, але я скочив, схопив за уздечку коня, а хлопці підбігли та стягнули його на землю. СБ взяла того молодого хлопця на допит. Він проковтнув якогось папірця та не признався, хто, куди та для чого його послав. На другий день з’явився совєтський літак - «кукурузник», зробив кілька кіл над селом і скинув листівки, в яких було сказано, що за наказом Сталіна все буде прощено, якщо ми добровільно здамо зброю та прийдемо з повинною. Командир боївки вишикував нас в один ряд і сказав, що хто хоче іти з повинною до більшовиків, три кроки вперед. Ніхто не вийшов. На другий день з Таража, де розмістився відділ НКВС, з-за річки на човні переїхали кілька енкаведистів і зайняли зразу хату під нами. Дівчина прибігла до нас з цієї хати й повідомила, що в хаті совєти. Наша група кинулася садком до тієї хати. Совєти вибігли з хати і залягли на березі в траві. Наш провідник дав чергу з автомата і пригрозив, що якщо ще раз насміляться перепливти річку на нашу сторону, то перестріляємо всіх.

Після того ми зрозуміли, що на нас уже полюють, а тому вечором провідник дав наказ покинути базу й переходити в Галичину. Надворі сльота, падав мокрий сніг, під ногами болото. Взуття в багатьох порвалося. Над ранок наша боївка підійшла до дороги Вишівець-Новий Олексинець. На хуторі ми побачили, що на дорозі біля мосту стоять танки, жерла гармат яких направлені на нас. Ми залягли та почали спостерігати. Тоді командир дав наказ відходити назад. Дорогу до бази, а нас повів районовий, ми пройшли тим самим слідом, яким ішли в Галичину. Чи то була зрада, чи то була хитрість, я й досі не второпаю. Факт, що на підході до бази, ми наткнулися на совєтську засідку. Командир проскочив через автоматний вогонь і втік до криївки, що була зроблена в одного господаря. Перестрілка була гаряча з обох сторін. Ми з братом по-пластунськи відповзли поза корчами, вийшли на поле і пішли в сторону Кременця. …»

Подальший мій життєвий шлях був подібний до багатьох моїх товаришів. Щоб уникнути репресій за участь у підпільній боротьбі, пішов служити в совєтську армію, воював у Прибалтиці, де був важко поранений. Повернувшись з госпіталю додому інвалідом, все-таки не зумів уникнути репресій: засуджений на 10 років ув’язнення, дивом зумів врятуватися від тюрми будучи звільненим по апеляції. Ще до затримання енкаведистами зі мною в селі сталася історія, яка була характерна не тільки для мого села, а й для всіх інших на Західній Україні др.. пол.. 40-х рр.. ХХ ст.. Після повернення додому з лікування у 1945 році я відновився на навчання в лісотехнічній школі, будучи зарахованим на другий курс. Цікаво, що перевіряючи мої документи про закінчення першого курсу періоду німецької окупації, совітська адміністрація закладу визнала документ, де стояла печатка ворогів – німців, але категорично відкинула документ, в якому стояла печатка з тризубом.

«…Одного дня запізнився на першу пару. Переходячи через парк до учбового корпусу дивлюся, в корчах сплять двоє наших учнів з Сапанова. Присів коло них, а вони говорять, що цілу ніч не спали, ходили по завданню підпільної боївки.

Вони одної ночі приходили й до мене, зайшли в хату, один з обрізом:

-Давай шинель!

-Немає шинелі, в мене тільки бушлат(хоч шинель була схована).

Забрали бушлат та офіцерську сумку, яку мені подарував мій брат в Чкалові. Я залишився роздягнений.

На другий день в технікумі бачу Сашко одягнений в мій бушлат та з командирською сумкою. Питаю, де взяв мій бушлат та сумку. «Доведи», - відповідає. Відкриваю я сумку, а там написано МЯЧ - мої ініціали.

Як вони були вночі в мене, то я одягнувся і побіг за ними, бо почув, де гавкають собаки. Не встиг їх застати, тільки почув як тарахкотять возом з села: отакі-то були бойовики. Я зрозумів, що вони мали зв'язок зі злодіями. Там на вулиці Комаровецькій жив злодій N., і вони від нього поїхали.

Навчання у лісничій школі я із зрозумілих причин закінчити не зміг. І лише після закінчення політехнічного училища на поч.. 50-тих рр. усе своє трудове життя провів, будуючи мости та дороги на шляхах Тернопільщини.

 


Випадкове фото
k11.jpg
Лічильник відвідувань
mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні20
mod_vvisit_counterВчора90
mod_vvisit_counterЦей тиджень260
mod_vvisit_counterПопердній тиждень454
mod_vvisit_counterЦей місяць1441
mod_vvisit_counterПопередній місяць1930
mod_vvisit_counterРазом відвідувань80527

Онлайн (20 хв): 3
Ваш IP: 54.158.253.134
,
Дата: 24 серп. 2017