Домашня Дослідницькі праці
23 | 11 | 2017
Дослідницькі праці
розвиток господарства кременеччини у XVI ст. PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Четвер, 19 квітня 2012, 20:25

Кременецький повіт у XVI ст

На відміну від пер. пол. XV ст. XVI, в політичному житті Кременеччини, було спокійним. Отримавши у 1438 р. магдебурзьке право, Кременець перетворився на одне із найбільших міст України та один із трьох повітових міст Волинського воєводства.[11] В територіальному плані Кременецьке староство займало значну територію, що в теперішньому плані охоплює Південну Волинь. Користуючись давнім привілеєм, за яким усі вищі адміністративні посади на Волині мали знаходитися у руках місцевих, Кременеччина протистояла політиці окатоличення та ополячення, і тому, незважаючи на значну частку колоністів у містах, зуміла досягти з ними успіху в боротьбі за владу у пер. пол. XVI ст.[5]

З останньої чверті XV ст. наш регіон, як і решта українських земель, став ареною руйнівних татарських нападів. Навесні 1497р. татари зруйнували весь повіт, але князю Острозькому вдалося відбити чотириста полонених біля Полоного. У 1500р. 15-ти тисячна татарська орда знищила місто, а околиця довгий період часу лежала пусткою.[10]

Саме ці трагічні події визначальною функцією міста зробили оборону, а економічне життя ледь жевріло. XVI – пер. пол. XVII ст. це період інтенсивного будівництва та відбудови замків, які мали заступати шлях татарам і складали цілі оборонні лінії. Незважаючи на це, Кременець та край стали класичним зразком господарських відносин того часу.

Господарство

Сільське господарство та промисли

Особливістю економіки середньовічної України був перехід господарського центру з міста в село, з міського промислу та торгівлі на сільське господарство, рільництво.

Сільське господарство практично до сер. XVI ст. носило традиційний, натуральний характер. Господарства були мало зорієнтовані на ринок і мало чим відрізнялися від способу ведення в князівський період. Зміни розпочалися із відкриттям Америки та революцією цін, коли Західна Європа потребувала збіжжя. Почала формуватися фільваркова система – великі господарства, які виробляли продукцію на продаж. Особливістю кременецьких фільварків (їх було 2) була державна форма власності, приналежність до замку.[6]

Про те, наскільки змінився характер та масштаб господарства свідчить порівняльна характеристика королівського маєтку у селі Двірець за люстрацією 1479р. та Кокорів та Вілія-Двірець 15 р. В Двірці «королівському жінки з дітьми саме четверта, кляч троє, а волів 3, а жита пів четверті стирти, а в стирті по 20 кіп, а на полі жита скошеного досить.»[10] У Кокореві знаходилися будови з двох світлиць з сіньми, кухня, пивниця, пекарня, казна, чотири стави, млин, 19 дворищ та стільки ж димів, огородники, 5 димів на свободі; невільна челядь числом 14 чоловік; худоба – 6 волів, 3 бики, 7 корів, 3 ялівки, озимки, 2 телят, 31 свиня, 26 гусей, 6 каплунів. Інший фільварок був у Вілія - Двірець де була будова у вигляді світлиці із коморою та сіньми, пекарня з коморою. Челядь, знову ж невільна числом 6 чоловік. Із худоби було 12 волів, 11 корів, 11 телят, 6 биків, 11 літніх телят, 16 гусей, 38 свиней, 17 поросят, 19 курей, 1 каплун.[2]

Незважаючи на певні зміни в організації великого господарства, сам характер виробництва залишався традиційним, відбиваючи у собі більшість елементів князівського періоду. Основу сільського господарства становило вирощування зернових: пшениці, вівса, гречки, проса. Застарілим був і спосіб обробітку землі: трипільна система запроваджувалася важко, знаряддя праці, у переважній більшості, були дерев’яні, плуг використовувався рідко, більше рало.

Наявність великої площі пасовиська стимулювало розвиток скотарства, перш за все великої рогатої худоби на м’ясо. Цей факт підтверджується дешевизною м’яса у цей період часу та його доступністю різним верствам населення.

Значну роль відігравало млинарство, яке було прерогативою панського землеволодіння. У повіті нараховувався 241 дідичний млин. На відміну від інших частин Речі Посполитої на Кременеччині були міцними позиції державного власника і небувала кількість державних млинів – 21.Саме там мали молоти збіжжя кременецькі міщани та приписні селяни. "Міщане як і селяне кременецькі відповідно до свого старого обов'язку мають молоти всяке збіжжя своє й солод у млинах наших (королеви Бонни, державиці кременецького староства) під карою трьох кіп грошей на Кремінецький замок і утрати свого збіжжя".[6]

Замкові млини були:

-1545р.: Дунаїв (на три камені), Лепесівка, мельниця Підлісецька, Кокорів(на два камені);[1]

-1552р.: Кокорів (на два камені), Дунаїв (три менших, одне ступне), Підлісці (очевидно мельниця Підлісецька)(три камені), Сапанів (три камені).[2]

Селяни села Підлісці були зобов’язані робити камінь на всі замкові млини, які, крім того, продавалися у Кременці у спеціальній крамниці. При багатьох млинах діяли папірні, які виготовляли необхідний для друкарень папір.[11]

Вигідною справою було тримання ставів, прибуток від якого швидко перекривав всі витрати на його придбання та утримання. Це було ніби привілеєм: були випадки, коли селяни став робили, але державець його забирав, вертаючи кошти за спорудження. Про вигідність свідчить факт на львівській королівщині: від спуску ставу в рік прибуток рахували на 1156 золотих .[6]

Замковими стави були у Вілія-Двірець, Двірець, Шпиколоси, Дунаїв, Цеценівка, Лепесівка, Рудка, Сапанів, Колосова, Тетильківці, Кокорів(чотири) (1545, 1552р.).[1, 2] Після спуску кращу рибу солили, а гіршу продавали на березі.[6]

Значний прибуток замок отримував із паління горілки та броварництва. У 1558-1561 рр. були закладені державні солодовні, броварні, гуральні(у повіті нараховувалося 23 горілчаних казани) які були віддані в аренду.[6] Від кожного вару вилучалася сьома мірка солоду та від ситечі один гріш. Від корчми в Дунаєві надходило триста кіп грошей в рік(1552).[2] З корчми горілчаної ішла горілка на замок: за рік продавалося на 80 кіп грошей.[1]

Ремесло

Більш детальною є характеристика міського промислу. Ремісники в цей час об'єднувалися в цехи, які являли собою осібні самоуправні громади з виборним старшиною (цехмайстром). Всі справи в межах цеху вирішувалися цеховим судом. Ремісники мали власні церковні свята, каплички, обов'язковим було спільне поховання цеховика. В основі цехових відносин була моральність у відношенні один до одного. Під впливом державної політики існували обмеження у доступі до цеху, перш за все, це стосувалося питання віри та національності. Складний був доступ русинам, православним та протестантам, а жидам доступ взагалі заборонений. Хоча Кременецька адміністрація закривала очі на діяльність жидів-ремісників, якщо вони платили як цехові. На початках король постановляє засновувати цехи на зразок Кракова і Варшави, здобуваючи досвід. Так кременецький цех ткачів бере собі за основу устав ткачів львівських. В наслідок конфлікту цехів із шляхтою постановою сейму від 1538 року перші скасовувалися. Це було не вигідно державі і тому Жигимонд (Сигизмунд) Август в указі зробив зауваження, що цехи скасовані, окрім порядків і установ церковних. Тобто цехи зберігалися як організації з церковним характером при збереженні економічних прикмет.

У 1560 роках у Кременці згадуються представники таких ремесел: кушнірі, кравці, котлярі, ковалі, слюсарі, бондарі, колодії, шевці, римарі, гарбарі, сиромятники, сідельники, гончарі, пекарі, солодовники, золотники.

Реєстр 1583 року дає точну кількість ремісників кожного виду діяльності: кравець - 1 майстер та 2 підмайстрі; швець - 1 та 6 відповідно; ковалів, пекарів - по 6; гончарів, різників - по 4; лучників - 3; золотар, стельмах, цирульник, дудар. Грушевський вважає, що цифри занижені.[5,6,8]

Торгівля

Розвиток товарних відносин потребував торгівлі. Слід відмітити, слабку участь місцевого елементу в ній. В загальноукраїнській торгівлі Кремінець лише відігравав роль проміжного міста у торгівлі галицьких міст із волинськими. У 1520-х роках в місті був агент луцького митника, який слідкував за тим, щоб купці не проїжджали повз Кремінця (це було пов'язано із правом на торгові склади Луцька). У загальних обставинах торгівлі Кременець був призначений складом галицької солі на території Великого князівства Литовського: привозячи сіль з Галичини її мали право продавати тільки у Кременці.[6]

Взагалі слід відмітити, що тодішня торгівля всіляко регламентовувалася, обмежувалася заборонами. Лише за рахунок торгів та ярмарків вона продовжувала живитися.

Установлення ярмарків - привілея уряду, тому що і сам міський устрій привілей. Міста на час проведення ярмарків отримували пільги: купці звільнялися від сплати мита та мали свобідний доїзд.

Відповідно до актів XVI століття ярмарки були запроваджені в Кременці та Почаєві. У Кременці ярмарок влаштовувався двічі на рік: на день Святого Варфоломія та Луки.[11]

Ярмарковим товаром було: сукно, шовк, золото та срібло в прутах, золото малярське, папір на "ризи", сталь, олово, залізо, замша, мушкетеля, мальвазія і вино.

Дрібний торг був представлений тижневими торгами (забезпечували потреби малозаможних, які не могли закупитися на ярмарках). Право на торги мало бути також по привілеї, але часто виникали стихійно. Головною ознакою торгу був вільний продаж м'яса (сохачка). Як акциз різники платили старості "по лопатці". М'ясо було дешеве і для бідних людей доступне. За якістю м'яса був суворий контроль і за продаж м'яса хворої худоби різник міг зазнати смертної кари. Але на великих торгах м’ясо можна було продавати будь-коли, а на маленьких, саме таким був Кременецький, тільки у відведений час.

В інвентарі 1563 року дається опис Кременецького ринку: під пляц ринковий відведено морг грунту, середину займають міські склепи ("крами") числом 70 для місцевих купців, приїжджі купці розкладають товар під будинками. Податкова такса вирізняла категорії купців: продавці шовку - 4 гривні, сукна - 2 гривні, корчмарі - по грошу від меду та пива. [6]

Сплачували купці мито і при перевезенні свого товару через місто. «Від воза купецького по 2 гроша, від воза з сіллю по 3 гроша».[1] Збір мита відбувався під час переїзду купці через міст над Ікрою, який у народі дотепер називають «королівським».

Розвиток земельних відносин

Розвиток великого землеволодіння

Шляхта, в умовах розвитку ринкового господарства, потребувала землі, що призвело до зменшення землеволодіння селян на основі "Уставу про волоки". Помір кременецьких земель проводився у 1563 році і проведений був тому, що кременецькі землі були власністю королеви Бонни(1536-1556рр.). У 1552 про волочний помір на Кременеччині ніхто не знав.[6]

Будучи представницею італійської династії Сфорца, вихована на засадах абсолютизму, вона із нерозумінням відносилася до політичної системи Польщі, де основну роль відігравали магнати та шляхта. Підставою зміцнення королівської влади вона вважала посилення та розширення державної власності. В час володіння Кременецьким замком, вона викупила у місцевих землевласників низку сіл, довівши число державних сіл на Кременеччині до вісімнадцяти.

Разом з тим спостерігалася зміна власності і в іншу сторону. Низка сіл, приналежних замку, була надана князям за заслуги: село Пташине – К.Острожському; Стіжок, Антонівці, Тилявка, Олешшя – Василію Четвертинському, Жолобки – Боговітину, Дрібове (Грибове) – Михайлові Денисковичу, Білокриниця – Богдану Білокриницькому (1545р.)[27]

Перелік князівських та шляхетських родин, які володіли своїми маєтками на Кременеччині, наявний у люстраціях. Серед них відзначаються: князі Заславські, Вишневецькі, Четвертинські, Острозькі, Васальські, Сенюти, Єрмолинські, Боговітіновичі, Богушевичі, Волкавські, Толмачевичі, Людвищенські, Жабокрицькі, Андрузькі, Лукаші, Тороканівські, Лосятинські, Бережецькі, Готські, Хребтовичі, Мокрецькі, Корницькі, Болбаси, Цати, Денисовичі, Куневські, Єловицькі.[9]

Наведені дані свідчать про те, що основу землеволодіння становило велике князівське із значною кількість середнього шляхетського. Незважаючи на всі потуги влади, королівська власність на землю не стала визначальною.

Соціальні відносини

Значних змін зазнали соціальні відносини, які були юридично закріплені Литовськими статутами.

Люстрації дають чітку характеристику певних категорій населення та їх обов’язків. Вирізнялося три групи підданих: тяглі слуги, бояри путні та на оброці. Ось опис замкових сіл(дані за люстраціями 1542, 1545, 1552рр):

- Підгайці (29 чоловік; 29 тяглових; - );

-Млинів Підлісецький (8 чоловік; 8 тяглових; 2 дворища, 2 дими, 6 пустих, за два роки розійшлися);

-Жолоби та Підлісі (12 тяглих, 2 данники, 6 путніх; те ж; 16 дворищ, димів 16, на волі 3 дима);

-Вілія (12 чоловік; - );

-Вілія –Двір (10 тяглих; 10 тяглих та на 2 на оброці; 6 чоловік челяді);

-Двірець (18 чоловік; 17 тяглових та боярин путній; 19 дворищ, 20 димів, 5 огородників, на волі 12);

-Колосова (8 тяглих, 4 путніх; те ж; );

-Шпиколоси (11 тяглих; 14 кінних; те ж;);

-Дунаїв (17 тяглих; те ж; 11 дворищ; 11 димів, городників 6, на волі 6 димів);

-Рудка (9 тяглих; 9 тяглих та один на оброці; 14 дворищ, 16 димів, 6 огородників, 6 димів на волі);

-Куликів ( 4 тяглих; те ж; дворищ 2, димів 2, огородників 4, на волі димів 7);

-Цеценівка (14 тяглих, те ж; дворищ 18, димів 26, городників 3 дима, на волі 6 димів);

-Демківці (-; 9 тяглих (разом із Цеценівкою два на оброці); - );

-Лепесівка ( Плесівка )(60 чоловік; 4 путніх; 31 дим на волі на два роки, один городник);

-Радошівка (3 кінних бояри; те ж; -);

-Воронівці (ново осілих 20; 12 чоловік на пільгах; 25 димів);

-Осники (2 на волі; 14 чоловік на пільгах; на волі 27 димів);

-Білозірки (2 на волі; те ж; на волі 33 дима);

-Підлісці (- ; - ; дворищ та димів 29);

За люстрацією 1552р. додатково згадуються:

-Сапанів (людей дворищ 21, димів 22, огородників 10);

-Сапанівка мала (на волі 9 димів);

-Титильківці (дворищ 9, димів 19, огородників 5);

-Ільківці (димів на волі 4);

-Горинка (на 30 димів, городників 2) - відказане війту Кременецькому Скуйбіді(1552р.)[1, 2,]

Загальне населення підданих по селах у 1545році 241 чоловік та 31 путніх.

Тяглі слуги зобов’язувалися засівати, жати, складати та звозити з поля збіжжя, по три дні на весні та восени зобов’язувалися відбувати оранку. Всі ці роботи вони мусили виконувати з власною тягловою силою(звідки і пішла їх назва). Одночасно були звільнені від податку.[7]

Якщо обов’язки тяглих були визначені на загальних засадах, то з людьми, які сиділи за оброці, домовлялися індивідуально:

- Жолоби: одне відро меду, 2 сідла;

- Вілія – Двір : один-півкопи грошей, другий-копу;

- Рудка-півкопи грошей;

- Цеценівка, Демківці – двоє копу грошей, по дві гуски, дві курки.

За деякими селами були особливі обов’язки:

Лепесівка – 60 чол. Платили 11 кіп грошей, 19 мірок вівса, відбували дводенну косовицю (1545р.)

Підлісці – жителі постачають камінь на всі замкові млини (1552р.)

Всього із селян замок отримував в рік:

1542р. – 14 кіп грошей, відро меду, 2 сідла, 20 мірок вівса;

1545р. – те ж, але 19 мірок вівса.[1, 2]

Путні бояри – категорія військовослужбових людей у XVI – пер. пол.. XVII ст. у Великому князівстві Литовському. Середньо- та малоземельні нащадки руського боярства, яке не змогло перейти до категорії зем’ян. Займали проміжне становище між державними селянами і дрібною шляхтою. Були зобов’язані охороняти державні кордони, коронні маєтності і замки, виконувати військові повинності. За це отримували у користування невеликі маєтки та були звільнені від податків.[7] Так за люстрацією 1552р. під Сеньком Воронко з села Двірець перебував став, на якому міг бути і млин. Ця ж люстрація згадує таких замкових бояр: Федір, Павло, Іван, Климко, Степан Усатий, Скука Овсійович, Матей лях, Тневош, Ян Війт.

Путні бояри з Колосови та Шпиколосів числом 22 чоловіки платили одну двадцяту з баранів та волів (на 1552р. 14 вепрів та 47 баранів).[2]

Незважаючи на складні умови розвитку господарства Кременеччини у XVI ст., зумовлені, перш за все, руйнівними татарськими набігами, воно зуміло досягти значних успіхів, характеризуючись як загальноукраїнськими явищами, так і специфічними:

· основу становило сільське господарство, для якого був притаманний традиційний спосіб обробітку землі;

· почали формуватися ринкові відносини, які у сільському господарстві були представлені фільварками. Останні першими були запровадженні у державних володіннях;

· широкого розвитку досягли сільськогосподарські промисли, представленні млинарством, броварництвом та палінням горілки. Всі вони знаходилися у віданні або держави, або ж феодала;

· високий рівень розвитку цехового устрою, який, незважаючи на протидію зі сторони шляхти, перетворив Кременець на ремісничий осередок Волині;

· достатній рівень розвитку торгівлі, при якій провідну роль відігравав немісцевий елемент, володіло місто правом складу солі;

· «Устав про волоки» вперше був запроваджений саме на території Кременеччини, що було зумовлено міцними позиціями державного власника та за рахунок ініціативи королеви Бони Сфорца;

· типи виробничих відносин між землевласником та залежним селянином відбувалися традиційно як для решти українських земель, не досягши на даний момент стадії повного закріпачення селян.

Отже варто відзначити, що на сер. XVI ст. територія Кременеччини на фоні решти українських земель характеризується класичним цеховим устроєм, міцними господарчими позиціями державного власника, поле для земельних експериментів та посередницька роль у загальноукраїнській торгівлі.

Список використаної літератури

1. Архив Юго – Западной Росии. Часть 3, том IV. – Киев, 1876.

2. Архив Юго – Западной Росии. Том II. – Киев, типография Г. Корчак-Новицкого, 1890 год.

3. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. III. – Наукова Думка. 1993.

4. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. IV. – Наукова Думка. 1993.

5. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. V. Наукова Думка. 1994.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VI. Наукова Думка. 1995.

7. Довідник з історії України. За заг. ред.. І. Підкови, Р. Шуста. – К.:Ґенеза, 2001.

8. Крем’янеччина: літературне та історичне краєзнавство. За ред. Ю.Т.Редько. – Крем’янець,1992.

9. Мєдвєдєв С., Крупник О., Савчук В. Кременецький замок. Краєзнавчі нариси з історії Кременеччини. Випуск 1. – Тернопіль, 2009.

10. Теодорович Н. И. История города Кременца Волинской губернии. – издана в г. Седлец, 1904.

11. Черняхівський Г. Кременеччина від давнини до сучасності. – Кременець. 1999

 
старі православні кладовища кременця PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Четвер, 19 квітня 2012, 20:16

 

П’ятницьке кладовище

Назва кладовища П’ятницьке є первісним і пов’язане із розташуванням там у XVI столітті церкви Святої Великомучениці Параскеви. Вона згадується в люстрації від 1552 року в переліку п’яти церков міста Кременця: Святого Спаса, Святої Пречистої, Воскресіння Христового, Святого Миколая, Святої П’ятниці з власним священиком. В люстрації від 1563 року згадується священик Никифор, якому було надано без плати два рента землі на подвір’я та два з половиною на город. Територія, на якій знаходилася церква, називалася Запоточчя, і була відділена від міста потоком Ірва.

Згадується вона і в акті від 18 лютого 1636 року в постанові польської урядової комісії про розподіл в Кременці церков між православними та греко-католиками, при чому П’ятницька залишалася за православними. В документі зазначається, що прихожани жалілися на незручності підходу до церкви через крутизну схилу та просили дозволу про перенесення її на рівнину у передмістя Дубенське. Комісія дала дозвіл та перенесення, і воно відбулося. На новому місці вона знаходилася до свого зруйнування. Ще в період існування церкви на горі, на її подвір’ї ховали покійників, і на кінець XIX ст. це кладовище називали «П’ятенкою». На місці, де був престол церкви, стоїть дерев’яний хрест. Щорічно у вівторок Фоминої неділі здійснювалися проводи.[21]

Саме кладовище розташовувалося «від окописька жидівського і гірської дороги до гори Черча. Перед цвинтарем церква П’ятницька».[4] А отже на кінець XVIII століття воно займало набагато більшу територію ніж зараз.

Інша назва кладовища – «козацьке», пов’язане із подіями 1648 року, яке пов’язане зі штурмом Кременецького замку. Про це свідчить народна традиція та легенда. Захопивши укріплення, козацько – селянські загони зазнали великих втрат. Цілий день українське воїнство та кременецький люд копали могили убитим товаришам, а на вечір, коли закінчилася панахида, уже сіло сонце. «Не годиться ховати героїв за пітьми, - сказав до козацтва Максим Кривоніс, - поховаємо їх удосвіта. А зараз пом’янімо побратимів наших і спочинемо».

На ранок, коли козаки проснулися, то загиблих уже не знайшли, і тільки на місці домовин стояли довгими рядами сірі кам’яні хрести, а одна із могил була у формі бандури, на місці полеглого бандуриста Остапа, який керував підкопом фортечного муру.[6]

Сам козацький характер кладовища має вагомі історичні підстави. Після переможної битви під Пилявцями війська повстанців рушили на Львів. Відповідно до рішення військової ради, основні козацькі сили здобували замки лише з ходу, а при активному опорі поляків облогу залишали на селянські загони. Наприкінці вересня 1648р. від війська М.Кривоноса відокремився загін під проводом полковника Дзевалава та сотників Васильєва і Петра Костенка в кількості семи тисяч чоловік, який взяв фортецю в облогу.[9, 21]. Кількості оточених поляків не встановлено, але враховуючи їх паніку та навальний наступ козаків, слід припустити, що їх було не мало, причому всіх статей та віку. Тактику штурму замків козаками нам дає І.Крип’якевич: «Про облозі фортець велике значення мала артилерія… Але головні оперативні завдання здійснювала піхота у взаємодії з саперними частинами. Довкола ворожих позицій з усіх сторін будувались шанці, вали, редути та інші укріплення. Для штурму стін застосовували великі дерев’яні щити, довгі драбини, і особливо “гуляй городи”…».[11] Та очевидно, більшість цих засобів повстанці використати не могли, перш за все через особливості розташування замку на рельєфі. На допомогу козацтву прибув тритисячний селянський загін отамана Колодки, який за переказами був із села Підлісці. Діючи в околицях Луцька, він розгромив кілька менших замків та полишений поляками Луцьк[9], після чого підійшов до Кременця.

Існує кілька гіпотез щодо здобуття замку. За однією з них, міщани Кременця розповіли козакам про місце знаходження запасів пороху і селітри. Вночі зробили підкоп під стіною, де були розміщені ці склади, і висадили в повітря. Пролом у фортечному мурі дав змогу захопити замок. За іншою гіпотезою військовий загін на службі у поляків, який складався з українців, домовився з повстанцями, і вночі відкрив ворота(ця версія підживлюється місцевою легендою про кобзаря з Підлісець Данила, який пробравшись у замок, зумів переконати воїнів – українців перейти до своїх[1]). Відсутність достовірних писемних свідчень змушує до певного аналізу даних гіпотез. Перша гіпотеза викликає певні сумніви: по - перше, на картинах та замальовках краєвидів Кременця 70-80рр. XlX ст. чітко видно, що теперішніх великих розломів у стінах немає, вони з’явилися на ілюстраціях 20-тих рр. XX ст., коли були наміри розібрати стародавні споруди на будівельний матеріал. Єдина сторона замку, яка слабо проглядається на замальовках знаходиться зі сторони гори Черчі. Можливо саме там і було здійснено козаками підкоп, враховуючи з того, що це було в дійсності найслабше місце у фортечних мурах. Стосовно здачі фортеці частиною української залоги, це здається малоймовірно з огляду на повне недовір’я до українців зі сторони поляків, що могло потягнути за собою відсутність воїнів українців у замку як таких або, швидше всього, строгий контроль за ними. Більш ймовірним виглядає співпраця замкової челяді із повстанцями, які в дійсності за попередньою домовленістю могли відкрити ворота або лаз(про їх існування свідчать дотепер збережені сліди замурованих ходів в стінах). Як би там не було, після шеститижневих облог замок здобули, шляхетську залогу вирізали, городні пограбували і зруйнували[11], а «акти городські і обивательські до замкового колодязя викинули». Сотники Василів і Петро Костенко гостювали в Кременці 10 тижнів, зайняті були грабунком міста, причому «усі сусідні села в попіл обернули.”[17] З фортеці забрали гармати, запаси пороху і продовольства. Частково були зруйновані укріплення.

Наприкінці 1648р. Києво - Бельським шляхом поверталося через Кременець з Замостя до Києва козацьке військо.

1651р. через місто двічі проходили ворогуючі війська: спочатку з Тернополя на Берестечко козацькі, які кілька днів простояли табором на його околицях. А 14 липня прибув король Ян Казимир з посполитим рушенням.[21]

Практично після цього активних військових дій в рамках національно - визвольної війни на території нашого краю не велося: все обмежувалося локальними діями.

Надзвичайно активно саме козацький характер кладовища почали пропагувати у 30-х роках минулого століття, в умовах піднесення національної самосвідомості під польським пануванням. Саме тоді на кладовищі знайдено могилу з написом «Сотник Войска Запорожского помер 1665г».[3] Слід відмітити, що поодинокі поховання городових козаків відбувалися на П’ятницькому кладовищі ще, очевидно, з XVI століття, так як у люстрації за 1563 рік згадуються у місті козаки, як наприклад Василь Козак.[7]

Наприкінці 80-х – початку 90-х років Товариство охорони пам’яток історії і культури під керівництвом заступника голови Заремби С. З. проводило дослідження кладовища без розкопок, піднімалися плити та хрести. Було знайдено козацьку люльку, підкови від козацьких чобіт, талісман - козацьке сердечко. По надписі на одній плиті було встановлено напис церкви Парасковії, на іншій «Преподобний»(очевидно похований священик). Під плитою у вигляді великої бандури за їх версією поховано полкового бандуриста. Гіпотетично на кладовищі поховано до 500 козаків.[8]

На основі польових досліджень встановлено: П’ятницьке кладовище знаходиться на високому пагорбу, практично нависаючи над центром міста під горою Черчою. Посередині знаходиться сучасний пам’ятник на честь козаків, загиблих під час штурму Кременецької фортеці. Було нараховано 105 могил, як хрестів, так і надгробних плит. Три з них у формі бандур. Розташування могильних надгробків є несистематичне та немає чіткого планування. Більш густо могили знаходяться в центральній та південно – східній частині кладовища, а у західній переходять у окремі поховання. Надписи на могилах виконані церковнослов’янською мовою та практично стерті. Досить багато хрестів на території кладовища розташовані практично одні біля одного. Виключаючи факт багатошарового поховання, коли покійника клали на місце попередньої могили, схиляємося до факту, що така щільність пов’язана із одночасними похованнями греко-католиків та православних у XVIII ст., коли православ’я було усунуто з релігійного життя краю.[21]

Таким чином, спираючись на факти та результати дослідження, слід відмітити, що П’ятницьке кладовище є старим міщанським кременецьким кладовищем. Після штурму та захоплення Кременецького замку козацько – селянськими загонами на території кладовища були поховані загиблі козаки та селяни. Поховання козаків здійснювалися і в пізніший період часу, але основну їх частину становили городові, які були на службі у місцевої шляхти.

«Спаське» кладовище

На місці розташування залишків «Спаського» кладовища у давнину знаходився Спаський чоловічий монастир та церква Преображення Господнього або Спаська.

Знаходився він на горі Сичівка за містом. Про неї згадується в Кременецькій люстрації за 1563 рік. Уже у 1556 році монастир був в запустінні, а церква здавна знаходилася в приватній власності Петра Михайловича Семашка. Згадки про заснування монастиря відносять до 15 століття. В уривкові ассерівського декрету 1777 року пишеться, що у 1556 році Сигізмунд Август дозволив церкву Святого Спаса, яка стояла пусткою, та знаходилася у приватній власності кременецького старости Семашка, віддати Оліферу Даниловичу. Монастирю належав колодязь на схилі гори Сичівка та земля від вершини гори до вершини гори. У 1591 році один із нащадків Оліфера Даниловича, Ярмол Олехнович, кременецький бур граб, продав «вотчину свою церкву на Заполоч’ї Святого Спаса з підданими.», тестю своєму Трифону Воскресенському(священику Воскресенської церкви у Кременці). У 1602 році за привілеєм Сигізмунда ІІІ Спаський монастир із Сичівкою та Воскресенською церквою був відданий уніатському Кременецькому протопопу Федору Турському, який продав його архімандриту Шумського монастиря І. Богутину за 600 злотих, але так як Турський не мав права їх продавати, то вони за привілеєм Владислава від 20 жовтня 1646 року перейшли до протопопа Дубницького православного, так як його наступника ігумена Пасія Татомира архідиякон Єлович, маніфестом від 12 червня 1662 року звинувачував у незаконному привласненні майна та обернув їх в схизму. На кінець XVII ст.. не залишилося його слідів.[21]

Узагальнивши матеріали, С. Горін зазначає, що Кременецький монастир Святого Спаса існував, імовірно, в 30-40-х рр. ст., до 1563р. спорожнів, але невдовзі був відновлений і згадується в 1587р. і 1636р., та перебував у королівському володінні.[2]

За спогадами жителя Кременця Туницького Р. «Спаське» кладовище простягалося до гори Підлужної, сучасна вулиця Пісчана.

На даний час Спаське кладовище займає площу 13 на 14 метрів,на якій знаходиться 15 хрестів, розташованих спорадично. Варто відзначити, що і на даному кладовищі знаходиться одна надгробна плита у формі бандури.

«Могилки»

Ще одне кладовище на околиці Кременця, якому приписують козацький характер, знаходиться на західній межі міста, в напрямку до «Королівського мосту». Воно на даній території не одиноке. Недалеко від Ікви знаходилося два давніх кладовища: одне християнське, інше єврейське.[16] За цим місцем було зафіксовано кілька старих назв: «окописько», урочище «смужава Підлісецька», урочище «Богарино Мокосієве».[10]

Походження цього кладовища має кілька версій.

За однією легендою «Одне весілля їхало з Кременця, друге з Сапанова. Зустрівшись, один одному відмовились дати дорогу. Зав’язалася бійка, яка закінчилася смертю кількох чоловік. Їх поховали на місці бійки».[19]

Старожили відмічають, що у 30-тих роках за цим кладовищем закріпилася назва «козацького».[16] Підтвердженням того факту є те, що зафіксовано сутичку козацького загону із польським підрозділом на мосту через Ікву в ході військової кампанії 1651 року під час походу Богдана Хмельницького на Берестечко. Таким чином загиблих козаків цілком ймовірно могли поховати на цьому кладовищі.

І третя версія визначає це кладовище як військове. У період першої світової війни, у 1915 – 1916 роках вздовж Ікви проходила лінія австро – російського фронту. Російські війська укріпилися вздовж гряди Кременецьких гір, а австрійські війська розташувалися на лівому березі Ікви.

Влітку 1916р. у даному районі відбувся широкомасштабний наступ російських військ, відомий під назвою «Сапанівський прорив», який був складовою наступальної операції Південно-Західного фронту під командуванням генерала Брусилова. Саме на цьому місці і були поховані воїни російської армії, які загинули в ході військових дій, і пам’ять про це була досить жива. Старожили згадують, що на початку 20 - тих років минулого століття хрести на могилах російських воїнів були дерев’яні та недоглянуті.[12]

У 1937 році було заново впорядковано кладовище біля «Королівського мосту», на цьому місці було поставлено та освячено пам’ятник воїнам російської армії, загиблим під час першої світової війни.

«1937 году, 7 июня, был установлен небольшой каменный памятник с двумя надписями: «В память неизвестным воинам павшим на поле брани и здесь лежащим усопшим христианам не имущих сродников»; «от прихожан Кременецкой Покровской церкви и Подлесецко - Млиновецкой парафии». Пел хор Покровский и Млиновецкий. Памятник освятил иеромонах Арсений(Гончаренко) и священник Мих. Процюк.»[10]

В результаті польових досліджень встановлено: кладовище розташоване на рівнині, за триста метрів на північ від дороги Кременець-Іква. Сама територія займає площу 25 на 13 метрів, на якій ростуть дерева. На території знаходиться 17 могил та пам’ятник, відкритий у 1937 році з надписом, який знаходиться у західній частині кладовища та 16 кам’яних хрестів. Могили розташовані безсистемно, більше концентруючись у східній стороні.

Отже, спираючись на документи та легендарні перекази, слід відмітити наступне. Дане кладовище має давній характер, що підтверджується його сусідством із давнім єврейським. Цілком ймовірно, що на ньому була похована якась кількість козаків з періоду 1651 року. Разом з тим це кладовище має і військовий характер, так як на даному місці були поховані воїни російської та австро-угорської армій періоду першої світової війни.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Адамович Валентина. На поклик волі. – Кременець, 1997.

2. Горін С. Монастирі волинських міст у XVI – першій половині XVII ст.: аспекти чисельності./Студії і матеріали з історії Волині. – Кременець. 2009.

3. Данилюк Михайло. Повстанський записник. - Видавництво ім.О. Теліги. Фундація ім. Ольжича. Київ. 1993р.

4. Інструктаж геометричний міста його королівської милості Кременця згідно декрету короної комісії й. к. м. записаний до карт. … Інструктаж складений 22. VIII. 1783р. – Архів Мєдвєдєва С.О.

5. Крем’янчанка Неоніла. Нескорима «Наталка»./ Було в матері три сини. – Тернопіль. СМП Астон. 1999.

6. Крем’янчанка Неоніла. Орлине гніздо. – Кременець, 1995р.

7. Люстрація міста Кременця за 1563 рік.: фотокопія із фондів Центрального державного архіву. - Архів Мєдвєдєва С.О.

8. Малярик І. Відроджується минувшина. – Прапор перемоги, №49, 19 червня 1991 року.

9. Матвіюк М., Оболончик Н. Козацька міць, козацька честь. - Діалог, 3 жовтня, 1998р.

10. Медвєдєв Сергій, Савчук Віталій. Великий перелом. – Кременець, 2008

11. Медвєдєв Сергій, Савчук Віталій. Кременецький замок/ Краєзнавчі історії з історії Кременеччини. – Тернопіль. 2009.

12. Медвєдєв Сергій, Савчук Віталій. Кременеччина у першій світовій війні/ Краєзнавчі історії з історії Кременеччини. – Тернопіль. 2010.

13. Медвєдєв Сергій, Савчук Віталій. Свято-Покровська церква/ Краєзнавчі історії з історії Кременеччини. – Тернопіль. 2010.

14. Памятки истории и архитектуры Украинской ССР. – Киев, 1972 г.

15. Рижский 11-й драгунский полк. – ru. wikipedia. orq./…/Рижский_11-й_ драгунский_полк

16. Савелюк Й. Історія Крем’янця. Зошит перший. – Кременець, 1934.

17. Сендульський. Город Кременец. - Волынские епархиальные ведомости. №11, 1874, Кременец-Почаев.

18. Служебно – административные акты Якутского церковного братства при св. Инокентиевской, а с 25. III. 1919г. Покровской церкви г. Кременца. Часть, повоенного времени и за время председателя П.С. Ильина с 26. XI. 1918г. По 9 февраля 1939г. Шнуровой реестр с 28. IV. 1917 по 9. II .1939.

19. Спогади Лахміцького Миколи, жителя с. Великі Млинівці, 1910 року народження, записано 1995 року Мєдвєдєвим Сергієм

20. Спогади Залєвської Соні, 1917 року народження, жительки с. Великі Млинівці, записано 1995 року Мєдвєдєвим Сергієм

21. Теодорович Н. И История города Кременца Волинской губернии. - издана в г. Седлец, 1904.

Останнє оновлення на Четвер, 19 квітня 2012, 20:22
 
слов'янські городища гряди Кременецьких гір PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Четвер, 19 квітня 2012, 20:06

Суспільно-політичне становище Волині у VI-ХІІ ст.

Дулібський союз племен. Входження до складу Київської Русі

Дуліби – одне із великих східнослов'янських племен, чи об'єднань слов'ян, згадуваних у давньоруських літописах та у творах арабського історика Масуді. Жили у верхів'ях Західного Бугу і правих приток верхньої течії Прип’яті. Дуліби, як і їх східні сусіди деревляни, жили у великих лісах.

У 40-х роках Х ст. писав про східних слов'ян араб Масуді у своєму географічному творі «Золоті луки». Тут він розповідає, що одне зі слов'янських племен, корінне між ними, колись панувало над іншими, верховний цар був у нього, і цьому цареві корилися всі інші царі; але потім пішли розбрати між їхніми племенами, союз їх зруйнувався, вони розділилися на окремі коліна, і кожне плем'я обрало собі окремого царя. Це слов'янське плем'я, яке панувало колись, Масуді називає Valinana (Волиняни).

Назва племені «дуліби» - дуже стара, вона має свої паралелі в хорутанських дулібах, в чеських і моравських дулібах. Вірогідно, це був племінний союз, який під час великого переселення народів розпався на чеських дулібів і дулібів у басейні рік Прип'яті і Бугу, що наприкінці VIII або на початку ІХ ст. переселилися за Прип'ять, на землі дреговичів.
Значення цього імені - неясне. У деяких слов’янських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп» означає дурного, неповоротного чоловіка. Може це малопочесне ім’я дали цьому племені рухливіші сусіди, що насміхалися з дулібів; що вони мало підприємливі, неповороткі.

У VI-VII ст. дуліби стояли на чолі міжплемінного об'єднання східних слов'ян. При імператорі Візантії Іраклієві (610-646рр.) плем'я дулібів зазнало нищівної поразки від аварів. В «Повісті минулих літ» описується, як авари знущалися в дикий спосіб над ними, навіть до возів своїх запрягали дулібських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витривалі дуліби залишилися у волинській стороні. У 907 р. дуліби, на чолі з князем Олегом, брали участь у поході на Царгород.

У X ст. дулібське племінне об'єднання розпалося і, передбачається, що воно ввійшло до складу Київської Русі під ім'ям племінної спілки волинян та бужан, ставши складовою частиною Руської держави.[1, 3]

Волинське князівство. Розбудова південної смуги городищ

Волинь до 1170-х рр. залишалася в залежності від Києва. Хоч у Києві князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві, мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Так, Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: «Наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу». Непокірні князі втрачали князівство.

Виділення Волині в окреме князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146 — 1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину , помічниками йому були брати Володимир і Святополк .

Його суперник на київському престолі Юрій Мономахович намагався 1149 р. захопити Волинь, але Ізяслав відбив наступ. Коли галицький князь Володимирко зайняв Бужськ та деякі міста на Погорині, Ізяслав 1150 р. вирядився на Перемишль і 1153 р. розгромив галицькі полки над Серетом .

У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: «Твій щит і мій нероздільні від себе». Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомогу — навіть 10 тис. війська, на той час незвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий та чеський Владислав. Сім’я його батька Мстислава була зв’язана шлюбами з усіма цими династіями.

Після смерті Ізяслава (1154), Юрій Мономахович, який в той час остаточно став київським князем, ще раз намагався захопити Волинь для своєї сім’ї, але не мав успіхів і задовольнився тим, що в його руках залишилися міста Погорини. Це була остання спроба київських князів утримати владу Києва над Волинню. Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167 — 1170), зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство.

Волинь не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя.

Луцьке князівство відокремилося від Володимирського в середині XII ст., але пізніше інколи знову з’єднувалося з ним. Воно займало басейн р. Стиру; від сусідніх земель не відокремлювалося ніякими природними межами.

У південній частині Луцького князівства споруджено ряд укріплених міст: Перемишль, який очолював окрему волость, Дубен (Дубно), мабуть, друге за значенням, поряд з Луцьком, місто, Стожок (Стіжок) і Данилів, укріплені Данилом, Крем’янець (Кременець). Броди згадуються тільки принагідно у «Повчанні» Володимира Мономаха. На кордоні Галичини стояли Збараж (тепер с. Старий Збараж Збаразького р-ну Тернопільської обл.)  та Пліснеськ (тепер урочище поблизу Підгірець Бродівського р-ну Львівської обл.).[3, 6]

Галицько-Волинська держава. Особливості «градобудування».

Об’єднана під рукою Романа Мстиславовича, а пізніше його сина Данила, прозваного Галицьким, Галицько-Волинська держава у середині ХІІІ ст. зустрілася із потужним азіатським завойовником в особі монгольського війська під проводом хана Бату. Не маючи змоги мілітарно протистояти завойовнику у відкритому бою, князь Данило Романович основну увагу звернув на будівництво укріплень, які мали стати опорними базами антимонгольського руху.

«Гради», тобто замки, попереднього періоду складалися в основному з земляних валів, з якими були з’єднані дерев’яні городниці, ворота, зведені мости тощо. Але дерев’яні «гради» виявлялися вже слабкими проти поліпшених засобів наступу, які мали у розпорядженні ординці. Підготовляючи боротьбу проти орди, Данило почав будувати міцніші укріплення — кам’яні. Найпоширенішим типом кам’яної споруди став «стовп», тобто вежа, побудована з каміння і цегли. Розбудовуючи Холм, Данило поставив посередині міста високу вежу, яка мала кам’яну підбудову, але в цілому була споруджена з дерева: це був перехідний тип споруди, в якому з’єднувалися камінь і дерево. Але недалеко під Холмом (у Білавино) Данило побудував «стовп» із самого каміння. З того ж часу походили, правдоподібно, кам’яні башти у с. Стовп’є. Володимир Василькович побудував муровані стовпи у Кам’янці (Литовському) і Бересті, Мстислав Данилович у Чорторийську . Подібним способом побудовані й інші укріплення, яких і татари не відважувалися здобувати (Холм, Кременець, Данилів).[6, 11]

Загальні особливості розвитку городищ Південної Волині

З утворенням племінних княжінь з'являються численні укріплені поселення — "гради", "тверді", як їх називають літописи. За матеріалами Північної Буковини, Б.О.Тимощук виділяє серед укріплених поселень кінця І тис. сховища, адміністративно-господарські центри, святилища, князівські фортеці.

Племінні гради волинян досліджені поки що слабо. До їх числа дослідники відно­сять ранні комплекси Луцька та Волині. У басейні Ікви виділяються фортеці воли­нян Уніяс, Дубно, Муравиця, Торговиця. Вони мають значну укріплену площу, по­тужні відклади культурного шару X ст., навколо них відкриті синхронні селища. На думку Прищепи Б, Ткача В. їх слід віднести до общинних адміністративно-господарських центрів. Інші ранні городища використовувались, вірогідно, як сховища та місця проведення різноманітних громадських заходів, в тому числі релігійних дій.

Після походу Володимира Святославича у 981 р. Волинь була включена до скла­ду Київської Русі і на її території активно проходили процеси одержавлення та фео­далізації. В XI ст. адміністративно-господарські центри волинян продовжують роз­виватися, той же час деякі общинні фортеці були покинуті. В середині XII ст. було розгромлено Муравицьку фортецю і вона більше не використовувалась, аж до XV ст. Значними адміністративно-політичними центрами стали Торговиця і Дубно. У XII – першій половині XIII ст. вони набирають все більше міських ознак. Подібний шлях розвитку пройшли фортеці Уніяс та Кременець. Матеріали досліджень горо­дищ у басейні Ікви свідчать, що заміна общинних і надобщинних структур новими територіальними утвореннями доби Київської Русі відбувалася протягом тривалого часу (кінець X - середина XII ст.) і проходила шляхом укрупнення старих тери­торіальних одиниць. Політико-адміністративні центри Русі тут формуються, як пра­вило, на місці старих племінних градів.

У першій половині XIII ст. за ініціативою князівської адміністрації було збудова­но замок Данилів(гора Святої Трійці). Всі укріплення цього часу на Кременецьких горах розташовані ланцюжком вздовж їх північного краю, на давньому шляху, який вів із Середнього Подніпров'я через Плісненськ до Перемишля і далі в країни Цен­тральної Європи.

В результаті монголо-татарських погромів зими 1240-1241 рр. та 1259 р. укріплені поселення в басейні Ікви, як і більшість міст Волині, були зруйновані. Згодом, в XIV - XV ст. вони відбудовуються. Кременець, Дубно та Торговиця розвиваються як се­редньовічні міста.[10, 11]

Слов’янські городища

Стіжок

Про місцезнаходження літописного міста Стіжка в історичних джерелах знаходимо такий опис: «Город у Волинській землі у верхів'ї струмка притоки Ікви (права притоки Стиру), нині городище, Замок на околиці села Стіжок Шумського району Тернопільської області».

Ці рядки наведені з географічно-археологічно етнографічного покажчика до «Літопису Руського» і на жаль йoгo укладачі не уточнюють, що то за околиця. Iснує версія, що це є місця західніше Троїцької гори, а одним із доказів того твердження є «масивний Кам’яний хрест в садибі вже покійного Михайла Устича з XII ст.». Цей хрест деякі дослідники другої половини ХIХ ст. вважали межею церковних земель, але на думку В. Рожка такі хрести ставили наші предки на місцях колишніх святинь, особливо монастирських храмів, менші за розмірами - на могилах визначних людей. Можливо, що той давній масивний кам'яний хрест є свідок літописного княжого граду Стіжка. Свою назву місто виводить від гір, що нагадують стіжки, які служили оборонним захисним ланцюгом з південної сторони, і були для нього не тільки сторожовими вежами, а й оборонними валами. Його заснування і існування згадують відомі дослідники XIX ст. українські, польські, але причини появи міста на історичній карті подають різні, проте датують його створення 1073 року. Коли Болеслав Сміливий тікав з Києва, по дорозі руйнував волинські міста, які не хотіли йому підкоритись, перемігши Ігоря Ярославича, князя Володимирського, приступив до укріпленого Кременця, де знаходивсь Мукосій, «покровитель на русинах», як його звали поляки, який добровільно уступив владу королю польському і за це мав привілейовану грамоту, в якій зазначались особливі права та ціле староство йому і нащадкам. По його смерті один з синів Петро, якому дістався Кременець, перший заклав своє старостинське правління в Стіжку, і в різні часи це місто було навіть однойменним повітовим центром.

Петро Мукосій заснував і розбудував Стіжок у противагу Даниліва, який не хотів визнавати його старостинського правління дароване Мукосієві старшому на вічні часи польським королем Болеславом. Так, на думку В.Рожка, 1073 року з'явилось середньовічне літописне місто Стіжок, яке пережило кілька віків, а тоді стало звичайним селом. За своєю архітектурною будовою нагадувало це місто інші волинські міста, а разом з Данилівим, Кременцем та іншими було оборонним щитом Волині на її південних окраїнах. За його захисними мурами, вежами-бійницями знаходились князівський палац, адміністративні, житлові будівлі ремісників і міщан, ринкова площа, храми, монастирі. Свідками тогочасного економічного процвітання міста є чисельні археологічні знахідки в с. Стіжок впродовж останніх двох століть - вироби із заліза, скла, зокрема довгий меч, кам'яні хрести і інші речі ХІІ-ХIII ст.

Про наявність в Стіжку кількох храмів монастирів того часу зберігають і народні перекази, зокрема про Спаський монастир, згадка про нього є і в історичних джерелах.[12]

Залишки давньоруського поселення виявлені в с. Стіжок на горі Замок. Воно займало маленьку площадку (20x50 м) на вершині конусоподібної гори заввишки близько 40 м. Площадка не має валів і по формі відповідає обрисам гори. За архео­логічними матеріалами пам'ятка датується ХІІ-ХІІІ ст. На думку П.О.Раппопорта, це рештки літописного Стіжка, згаданого в літописах під 1259 р.[10]

Подальшу долю самого міста, його святинь і їх вірних подав нам літописець коли з наказу ханового темника Бурундая міські укріплення було зруйновано та перетворено цей град в беззахисне село. дипломатією, внаслідок переговорів воєначальника татар Бурундая з волинським князями Васильком, Левом та владикою Холмським Іоаном біля Шумська. При зустрічі 1261 року Бурундай сказав князю Василькові: «Якщо ви є мої спільники – розмечіте ж городи свої всі» і, як записав літописець: «Лев розкидав городи Данилів і Стіжок, а звідти послав воїв, Львів розметав. Василько ж, пославши воїв, Крем’янець розметав і Луцьк».[5, 7]

Уніяс

Урочище Уніяс розташоване на горі, до якої з усіх сторін ведуть круті підйоми, покриті листяними деревами. Воно ще в 70 роках XIX ст. виглядало так: «З усіх сторін до нього круті підйоми, під самою крутизною гори є земляні вали, які мають в окружності 20 сажнів, посеред якого видно сліди кам'яного давнього укріплення. Саме урочище ділиться на кілька частин. З сторони села Антонівці видно площадку на вигляд греблі, оточеної ровами. Ці рови розділяють спочатку на дві частини цю площадку, далі такі ж рови утворюють третю площадку, тобто середня частина урочища, а далі новий поперечний рів. Є і п'ята подібна частина обведена ровами. У всякому випадку ці чотири частини урочища Уніясу відділені одна від одної ровами, мали колись свою історію і своє призначення серед оточуючої їх місцевості...».[12]

Городище Уніяс займає плато одного з масивів Кременецьких гір за один кілометр на півден­ний схід від хутора Антонівці. Перші повідомлення про нього з'являються в публікаціях другої половини XIX ст.. Але архео­логічні дослідження тут були розпочаті лише в 1987 р. експедицією Тернопільського обласного краєзнавчого музею під керівництвом О.М.Гаврилка. На плато збереглися кілька укріплених площадок, що тягнуться з півночі на південь на 800 м і піднімаються над долиною р. Іловиці на 90 м.

Центральне місце займає укріплення на горі Уніяс. Чотирикутна в плані пло­щадка (250x200 м) захищена по периметру валами, ровами, ескарпами та урвища­ми. На її західному кінці знаходиться невелике мисове укріплення (Уніяс-ІІ) трикут­ної форми розмірами 66x60x55 м. На північ від гори Уніяс знаходиться ще одна невелика укріплена площадка — Лиса Гора, овальна в плані (80x60 м), оточена по периметру валом і, частково, ровом. Великі укріплені площадки розташовані від Уніясу на північ (360x320 м) і південь (280x245 м). На всіх площадках виявлені западини, що утворилися на місці котлованів давніх будівель. Найбільше їх на Уніясі та на південь від нього, на горі Будники.

Під час розкопок О.М.Гаврилка досліджені житла-напівземлянки з печами-кам'янками, зібрано багату колекцію речових знахідок. Автор розкопок датував пам'ятку Х-ХІ ст. Але серед уламків глиняного посуду є ліпні горщики куль­тури типу Луки-Райковецької. Вірогідно, поселення виникло ще в IX ст. Частина речей відноситься до XII ст.: скляні браслети, деякі типи залізних виробів, зокрема ключ від навісного замка. Ще А.М.Андріяшев висловив при­пущення, що городище Уніяс є залишками літописного Стіжка. Але існує й інша думка, що ця фортеця була головною складовою літописного Данилова.[10]

На вершині гори, підніжжя якої порізане ровами і покрите залишками в три ради земляних валів, які ніби обручі через певні інтервали опоясали її, розташована штучна площадка(плато) яка нагадує чотирикутник неправильної форми, заокруглений по краях. Очевидно, що знята земля з верхівки цієї гори для створення будівельної площадки опускалась до підніжжя і перетворювалась в оборонні вали, що опоясували її з усіх сторін. Саме за відсутності такого природного фактора як водяний простір, за яким ховались мури середньовічних міст Волині, Уніяс захищав себе ланцюгом земляних валів, які опоясали неприступну стрімку гору, на якій він підіймався. Загальна довжина межі цього плато сягає біля півтори тисячі кроків, а по його краях збережені рештки найвищого останнього земляного валу-обруча. В кутовій стороні цієї площадки з південного заходу добре збереглись великі кам'яні і брили з залишками розчину між ними. Саме з них були складені вежі-бійниці, окремі камені вагою до кількох тонн, Ці вежі-бійниці між собою були поєднані в єдиний оборонний ланцюг земляними валами на яких височіли дерев'яні, пізніше кам'яні стіни. Сліди тих кам'яних стін дуже добре простежуються. Серед залишок кам'яних веж видніються підземні ходи - складова частина захисного ланцюга кожного середньовічного міста, вони завалені камінням, проте входи до них чітко окреслені. Кожне місто мало своє водопостачання і Уніяс не був винятком та мав свою підземну водопостачальну мережу, основу якої становило природне гірське джерело, яке витікає і нині з-під залишків земляних валів і кам'яних веж в центральній частині гори з західної сторони.

Археологічні розкопки на Уніясі показують на залишки фундаментів і руїн масивних кам'яних будівель, які піднімались тут в XI-XIII ст. Будівлі ці, судячи з їх решток, вибудувані були з місцевого груботесаного каменю, між яким зберігається вапняний розчин.[12]

Данилів

За легендою, поява Данилів-града пов’язана із галицько-волинським князем Романом Мстиславовичем, який у 1201р., полюючи в околицях Стіжка, отримав звістку про народження сина Данила, в честь чого він і заклав місто Данилів.[10]

Питання про княжий Данилів залишається і по цей день відкритим. На думку однієї частини науковців - княжий літописний град Данилів знаходився за п'ять кілометрів на схід від сучасного села Стіжок, інші, в тому числі і, відомий дослідник Волині, професор Олександр Цинкаловський бачили його сліди в селі Одерадівка в напрямку містечка Шумськ «на південь від села Тилявки, заховалось там велике городище і підгороддя, де знаходять залізну зброю, кераміку ХІ-ХІІ ст., вироби з заліза, кості, бронзи і скла».[12]

Провідні ж вчені України в минулому і сучасному, посилаючись на свої аргументовані пошуки і знахідки серед історичних, археологічних джерел та їх глибокий аналіз, стверджують, що літописне місто Данилів знаходилось поблизу Стіжка, за 2,2 км. від нього на схід. Його обстежив М.І.Островський, а роботу продовжив Рапорт П.А, які визначили, як рештки Данилова, впер­ше згаданого в літописах під 1241 р. Укріплення знаходилося на вер­шині вапнякової гори[Додаток І] з крутими схилами, заввишки 50 м. Площадка на вершині гори неправильної форми розмірами 270x80 м, валів немає. Культурний шар цілком відноситься до XIII ст. У 1259 р. місто було знищене Васильком Романовичем за наказом Бурундая.[10]

В.Рожко відзначає, що як в часовому так і географічному поясі, середньовічний Стіжок ХІ-ХІІ ст. міг бути містом-супутником княжого Даниліва, і головна причина появи на історичній карті цього середньовічного міста-супутника криється в тогочаснім політичнім і військово-стратегічнім житті України-Руси і Польського Королівства, зокрема відомі події пов'язані з походом короля Болеслава Хороброго на Київ та поверненням до Польщі, «... і щоб відомстити Великому князю Київському почав в 1073 році по дорозі захоплювати руські міста...». Саме після того з'являється на історичній карті середньовіччя місто-супутник граду Даниліва - Стіжок. Саме ж місто Данилів має набагато старшу історію і дата його заснування ховається десь в X ст.

Перекладач, укладачі «Літопису Руського» місцезнаходження літописного Даниліва визначили так: «Данилів, город у Волинській землі коло лівого берега верхівки Іловиці (лівої притоки Понори, правої  притоки Ікви, правої притоки Стиру), біля колишнього села Данилівка Стіжецької сільської ради Шумського району Тернопільської області».

На думку В.Рожка, свою назву отримало воно не від короля Данила, бо задовго до його княжіння існувало, проте в основу своєї назви заховало ім'я княже, воєводське, власне, свого засновника і будівничого.

Основною причиною заснування міста Данилів була військово-стратегічна, а тоді економічна, бо саме місцезнаходження його - на високій неприступній горі. Вибір цього природного оборонного фактору, його головне призначення - бути опорним пунктом для Волинської землі на її південних окраїнах. Саме з південних подільських степів нападали орди кочових племен, які перешкоджали мирному розвитку держави. Саме неприступність цієї місцевості говорить на користь того, що Данилів знаходився таки на схід від Стіжка, а не на околиці с. Одерадівка, де городище ХІ-ХІІ ст. є легко приступне, натомість із-за неприступності Даниліва, Батий відійшов 1241 р. від нього. Тому цей фактор при визначенні місцезнаходження його не можна ігнорувати. Але не можна ігнорувати й тогочасне економічне життя цього середньовічного міста Волині, бо процвітало в ньому ремесло і торгівля, a свідченням того є чисельні знахідки на місцезнаходженні літописного Даниліва біля Стіжка - вироби із металів, цегли, скла і інше. Все результати праці місцевих ремісників, які обмінювали свої вироби через посередників-купців на необхідні їм сировину і товари.

Отож тісно пов'язані між собою політичні, військово-стратегічні, економічні, а втім і духовні сторони життя півдня історичної Волині Х-ХІ ст. були тими основними причинами появи середньовічного граду Даниліва.[12]

В «Літописі Руському» маємо дві згадки про Данилів, одна з них датується 1241 роком, коли монголо-татарські війська підійшли до міста: «І прийшов він до Кам’янця та Ізяслава і взяв їх. А коли побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них».[7]

Орди Батия не змогли взяти місто, ані штурмом, ані облогою, тому змушені були відступити. Проте міць міста-фортеці в основу якої було покладено природний фактор – неприступна гора опоясана кільцями земляних валів, була подолана не військовою силою ворога, а відомими подіями 1261р.[7] Розметені оборонні мури Даниліва, яких не міг взяти ворог, вже перестали бути захистом його жителів, які розійшлись в пошуках більш надійнішого захисту.

Жодних літописних слідів про середньовічне місто по тому вже не знаходимо і мусимо визначити, що вищезазначена дата була для нього кінцевою.

Як пам'ять про минуле, дотепер на вершині гори знаходиться храм Святої Трійці [Додаток О, П], який дав другу назву даній вершині. Західний фасад з дзвіницею та північний вхід в апсидію прибудовані пізніше. За характером прибудови її відносять до XVI ст., а зведені вони були за почаївського ігумена Іова. Церква носила як культове, так і оборонне значення, про що свідчать мури будівлі: товщина стін – 108 см., а маленькі вікна знаходяться на висоті 2,5 м.[8] На думку професора , яка прозвучала під час роботи історичної конференції у Кременці 30 листопада 2011р., основна частина храму може бути залишком замкового донжону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Велика історія України. - exlibris.org.ua

2. Грушевський М. Історія України – Руси. Т.ІІІ. – Наукова думка, 1993.

3. Дуліби. - uk.wikipedia.org/wiki/

4. Карий І.П., Терський C.В. Пам’ятки середньовічного оборонного мистецтва південної Волині у дослідженнях українських археологів міжвоєнного періоду. -www.nbuv.gov.ua/portal/natural/

5. Кремянеччина: літературне та історичне краєзнавство. За ред.. Ю.Т.Редько. – Кремянець, 1992.

6. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – Київ. 1984.

7. Літопис руський. – Ізборнік. Інтернет-ресурс

8. Матеріали краєзнавчого музею с.Стіжок, Шумського району

9. Медведев С., Савчук В. Кременецький замок/Краєзнавчі нариси з історії Кременеччини. – Тернопіль. 2008р.

10. Прищепа Б., Ткач В. Слов’янсько-руські городища ІХ – ХІV ст. в басейні Ікви. / Археологія Тернопільщини. – Тернопіль, Джура, 2002.

11. Раппопорт П.А. Древние русские крепости. - http://fortress.vif2.ru

12. Рожко В. Літописні княжі гради Південної Волині Данилів і Стіжок. - istvolyn.info/index.php?...

13. Уніяс - городище. - uk.wikipedia.org/wiki/

14. Черняхівський Г. Кременеччина від давнини до сучасності. – Кременець. 1999.

 
42-й Якутський піхотний полк PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Четвер, 19 квітня 2012, 19:59

Історія полку

Початок ХХ століття виявився важким для Російської імперії та Європи загалом. Франція під керівництвом геніального та вдалого полководця Наполеона Бонапарта рвалася до світового панування. Союзи європейських держав, відомі під назвою антифранцузьких, зазнавали поразку за поразкою. І лише англійський флот та російська армія протистояли непереможній армії Наполеона. Саме в ці неспокійні часи і було засновано Якутський піхотний полк. Причиною його появи стала потреба збільшити російську армію в умовах постійних війн з наполеонівською Францією.

16 серпня 1806 року* проголошено указ імператора Олександра І про формування одинадцяти мушкетерських полків, серед яких був і Якутський. Основу цього полку становили два мушкетерських батальйони у складі яких була гренадерська рота зі складу 1-го Селенгінського полку 11 піхотної дивізії, які були перекинуті з Усть-Каменогорської фортеці. До цих батальйонів добавлено рекрутів чергового набору. Таким чином Якутський полк складався з трьох батальйонів по чотири роти в кожній.

16 березня 1807 року полку дали по два прапори на кожний батальйон – один білий і пять кольорових.

У зв’язку з військовими діями російських військ проти Франції у Прусії, полк ввели до складу резервної армії під командуванням князя Лобанова-Ростовського і розташували на території німецької держави. Безпосередньої участі в битвах полк не брав і після укладення Тільзитського миру між Росією та Францією 25 липня 1807 року повернувся в Росію.

У звязку з загрозою війни з Австрійською імперією в 1809 році Якутський мушкетерський полк було введено до складу 18-ї піхотної дивізії під командуванням князя А. І. Горчакова.

В цей самий час тривала російсько-турецька війна 1806-1812 років. Якутський мушкетерський полк у 1810 році був переведений на південь і уже в травні того ж року брав участь в облозі та взятті турецької фортеці Сілістрія. Подальшу кампанію 1810 року полк провів штурмуючи в червні фортецю Шумла, взяв участь у битві по дорозі на Рущук та на підступах до самого міста в липні. Після цього військові дії припинилися практично до квітня 1811 року.

Військові дії для «якутців» відновилися в серпні, коли біля Рущука російськими військами був розбитий тридцятитисячний турецький корпус та захоплений ворожий табір. Це і визначило підсумок війни. Після закінчення військових дій Якутський полк було переведено до Дніпра на зимові квартири. Тут у назві полку сталися зміни: згідно з наказом від 22 лютого 1812 року усі мушкетерські полки стали називатися піхотними.

З початком вторгнення шестисоттисячної армії Наполеона в Росію у червні 1812 року Якутський піхотний полк, який розташовувався на українських землях, був зарахований до складу 3-ї запасної армії під командуванням генерала Тормасова, а пізніше - до складу армії адмірала Чичигова, яка вирушила на північ. Згодом Якутський полк(командир – майор П.А. Угрюмов) було введено до складу 9-ї піхотної дивізії 2-ї армії під командуванням генерала від інфантерії князя П. І. Багратіона. Під час Бородінської битви позиції полку розташовувалися у вирі подій – на «багратіонових флешах». Полк простояв до самого вечора. Особливо відзначилися чини Якутського полку штабс-капітан Абраменко, поручики Широбоков, Андрієвский, прапорщик Чарніков, рядові Микола Слєпцов, Влас Кривошапкін, Іван Сівцев, Василь Бєрьозкін, Семен Разниченко, Микола Курочкін, Петро Бабкін, Петро Вензель, Іван Врока, які були відзначені нагородами. Полк отримав особисту вдячність від імператора Росії Олександра І.

16 листопада 1812 року полк взяв участь у битві між селами Стахів і Брилі та переслідував французів до самого кордону. У той час, коли основна частина російської армії переслідувала французів, Якутський полк, який перебував у корпусі генерала Ланжерона, деякий час простояв у Польщі, а потім був переведений в Сілезію під командування німецького генерала Блюхера. Розпочався закордонний похід. У 1813 році полк «якутців» взяв участь у битві під Кенігсварте та Вейсіге(7-19 травня), Геннерсдорформ(14 серпня), Лейпцігом(4-7 жовтня), облозі Майнца(11-19 грудня).

Не дивлячись на явну перевагу сил антифранцузької коаліції, опір Наполеона був могутнім. У звязку з прийняттям союзним командуванням рішення про похід на Париж, Якутський полк у складі армії Блюхера вирушив на столицю Франції. Полк взяв участь у битвах біля замку Брієнні(19 січня), Ларотьєр(20 січня), Шамнобьєр(29 січня), Суансон(21 лютого), Ліон(25-26 лютого) та під Парижем, куди 19 березня ввійшли созницькі війська. Після укладення мирного договору полк було переведено у Польщу. Але уже в квітні Якутський полк був знову переведений у Францію, де у складі сорокатисячного корпусу Воронцова простояв під Нансі до жовтня 1818 року. І тільки 22 квітня 1819 року полк повернувся в Росію.

Як відзнака за активну участь у Вітчизняній війні 1812 року, назву полку було написано золотими літерами на плиті Георгіївського залу в Московському Кремлі.

26 червня 1828 року Якутський полк у складі російської армії переправився через Дунай та, вступивши в межі Туреччини, взяв участь у російсько-турецькій війні 1828-1829 років.

З червня по вересень полк брав участь в облозі фортеці Сілістрія. Військові дії відновилися навесні 1829 року. Перші два місяці пройшли у невеликих боях, а 30 травня полк взяв участь у битві при селищі Кулевги, де булла розгромлена сорокатисячна турецька армія. Наступного дня полк відбив ворожу вилазку з фортеці Шумли. Перейшовши в червні Балканські гори, полк у серпні вступив в Андріанополь, після чого військові дії припинилися у звязку з укладенням мирного договору.

За героїзм у цій війні Якутський полк був нагороджений особливим знаком на головному уборі з надписом «За відзнаку».

Не дивлячись на закінчення війни, полк простояв у Туреччині до квітня 1830 року, повернувшись у Росію лише в жовтні. З цього часу Якутський полк квартирував то в Подільській, то в Волинській губерніях.

У 30-40-х роках полк пережив кілька переформувань. У 1833 році полк був переведений на 6-ти батальйоний склад: чотири батальйони діючих, два інших призначалися для військового часу, а в мирний період складали звідний резервний батальйон. У 1834 році 6-ий батальйон був ліквідований, а 4-ий був відрахований у склад окремого Кавказького корпусу: на замін нього зформований батальйон з решти людей полку.

У 1838 році на відзначення того, що основу для формування Якутського мушкетерського полку булио надано Селенгінським мушкетерським полком, відповідно до наказу, на скобах прапорів 1-го та 2-го батальйонів полку зроблені вензелі Катерини ІІ та надписи «3 і 4 сибірські польові батальйони».

У січні 1842 року у полку був ліквідований пятий резервний батальйон.

У 1849 році Якутський піхотний полк брав участь у придушені угорської революції на території Австрійської імперії. Корпус генерала від інфантілії Чеодаєва, у склад якого входили «якутці», 2 травня перейшов кордон біля містечка Волочиськ, у червні – Карпати та направився до фортеці Коморонь, де брав участь у сутичках з повсталими угорцями. Після капітуляції угорців у серпні, у вересні повернувся в Росію.

Нова російсько-турецька війна не передбачала особливих проблем для Росії. 25 червня 1853 року Якутський полк у складі 4-го армійського корпусу перейшов кордон біля містечка Скулянь та вступив на територію Молдавії та Валахії. У районі дислокації полку турки захопили Ольтеніцький карантин на лівому березі Дунаю. Якутський та Селенгінський полки отримали наказ вибити турків з захопленого плацдарму, що і було успішно зроблено. У ході «ольтеніцької справи» відзначилися і чини Якутського полку: командир 1-го батальйонау підполковник Скюдері, командир 4-го батальйону майор Сологуб, командир 2-ї мушкетерської роти капітан Скородумов, прапорщик Попандопуло, фельдфебель 8-ї мушкетерської роти Щепановський, рядові 1-ї мушкетерської роти Харламов, Алєксєєв, Іванов, Сідоров, хоча і втрати були значні: загинуло 106 чоловік(з них два офіцери) та поранено 170(9 офіцерів).

Після «ольтеницької справи» полк розташувався на околицях румунської столиці Бухаресті. У травні 1854 року 3-ій та 4-ий батальйони брали участь в облозі фортеці Сілістрія, а 2-ий ніс сторожову охорону в околицях Туртукая. Та напередодні висадки союзницьких військ Англії, Франції, Туреччини та Сардинії в Криму Якутський полк було переведено для оборони Севастополя. 4 вересня полк перейшов кордон, а 20 жовтня рушив з Одеси на Севастополь.

Якутський полк був зарахований до складу 11-ї дивізії під командуванням генерал-лейтенанта Павлова П. Я. Перша битва відбулася 24 жовтня на Інкерманській позиції на підступах до Севастополя(за 4-и версти від міста). Якутський та Селенгніські полки в розпал бою о 9-тій годині ранку, підтримавши наступ Охотського полку, захопив позиції батареї №1 на англійських позиціях. Англійська дивізія генерала Каткарта, необачно підійшовши до своїх попередніх позицій коло батареї, була атакована вищеназваними полками та зазнала відчутних втрат. На допомогу союзникам підійшли передові частини французів генерала Бурбаки. Але і вони були розсіяні. Залишалося лише підтримати успішний наступ полків енергійними діями на інших ділянках фронту. Але вилазка з Севастополя була здійснена незначними силами, а двадцятитисячний Чоргунський загін під командуванням князя Горчакова протягом усієї битви залишався в ролі глядача. Успішний наступ провалився, і російські війська відійшли на попередні позиції. Вагому роль у поразці російської армії відіграла технічна перевага військ союзників та втома росіян після форсованого маршу. За день Якутський полк втратив 6 офіцерів та 466 рядових, пораненими були 11 офіцерів та 761 рядовий. Під час цього бою відзначилися «якутці» фельдфебель 1-ї мушкетерської роти Михайлов, рядовий тієї ж роти Сухороченко, унтер-офіцер 1-ї гренадерської роти Петров, прапороносець Фєдотов. Незважаючи на значні втрати, Якутський полк взяв участь в обороні Севастополя.

6 листопада полк ввійшов у Севастополь і залишався там до останнього дня оборони. Разом з Волинським полком побудували Волинський та Селенгінський редути на Кілен-балці біля Малахового кургана. 5 березня командир полку з 2-им батальйоном відбив французів біля Камчатського редуту(втрати: 7 загиблих та 29 поранених). Наступ французької бригади Мейрана почався за годину до світанку, що дало їм можливість підійти до самого рову 1-го та 2-го бастіонів. Тут вони були відкинуті з великими втратами. У ході штикової атаки воїни Суздальського та Якутського полків відкинули ворожі частини бригади Мейрана біля бруствера оборонної стіни, яка зєднувала 2-ий бастіон з Малаховим курганом. Французи вирішили пробиватися саме через цю стіну. Але вони наштовхнулися на три батальйони Суздальського, Селенгінського і Якутського полків. Особливо відзначилися батальйони двох останніх полків – «застрільничі батальйони». Кожен такий батальйон складався приблизно з 90-а воїнів, озброєних бельгійськими(«лютіховськими») штуцерами, і з такої ж кількості кращих стрільців полку з з «простими»(гладкоствольними) гвинтівками. Крім них в батальйоні було ще дві сотні: одна з нарізними гвинтівками, а інша - з простими. Ці запасні сотні брали штуцера та нарізні гвинтівки в своїх убитих товаришів. Таким чином, французи, які штурмували 2-ий бастіон та оборонну стіну, наштовхнулися на відбірних стрільців. Французи билися хоробро, але швидко виявилася явна перевага росіян. Коли французи залягли на дні рова, майор Якутського полку Степанов, командуючий «застрільничими батальйонами», наказав закидати ворогів камінням, з яких була складена оборонна стіна. Наприкінці березня полк був переведений на корабельну сторону, а в травні на північну. У ніч першого загального штурму Севастополя, 6 червня, французька дивізія генерала Мейрана пішла на штурм 2-го бастіону. Разом з Суздальським полком «якутці» до 7-ї години ранку відбили шість атак ворога. У хід йшло все, що потрапляло під руку. За жорстокість битви у цей день захисники бастіону назвали цей бій «пеклом». Втрати «якутців» становили: загиблими - 2 офіцера та 9 рядових, пораненими - 2 офіцера та 57 рядових. З 27 липня по 28 серпня полк обороняв 3-ій бастіон і пробув тут до останнього штурму 27 серпня. Штурм 3-го бастіону розпочався після захоплення французами Малахова кургана. Незважаючи на значні втрати, англічани зуміли захопити позиції бастіону, але зупинилися. Цим скористалися російські загони, які в складі Камчатського, Суздальського, Якутського та Селенгінського полків під командуванням підполковника Артємєва та капітана Коршуна вдарили по ворогу і зуміли відбити бастіон. Відбиваючи атаки ворога в день штурму, Якутьський полк втратив убитими 52 чоловіки(3 офіцери), 150 пораненими(4 офіцери) та 32 рядових пропали безвісти. У звязку з падінням Малахова кургана подальша оборона Севастополя виявилася безперспективною. О 18.00 було віддано наказ про відведення російських військ на Північну сторону міста. «Якутці» залишили свої позиції. За весь час Кримської кампанії полк втратив 1887 чоловік.

30 серпня 1856 року Якутському полку в нагороду за мужність, виявлену в ході війни 1853-1856 років, всім трьом батальйонам були надані георгіївські прапори із надписом «За Севастополь в 1854 та 1855 г.г.», а прапор 3-го батальйону був прикрашений олексадрівською стрічкою в память про те, що цей батальйон був утворений у 1833 році з 2-го батальйону 35 єгерського полку, якому належала за бойові заслуги ця стрічка. Командир полку Л.О. Бялий був нагороджений золотою шпагою з надписом «За хоробрість». Одна з вулиць Севастополя дотепер носить назву Якутської.

У період 1856-1860 років полк стояв на постійних квартирах у місті Єфремов Тульської губернії. 23 серпня 1856 року він був переформований: 4-й батальйон відрахований у резерв, а полк переведений на трьохбатальйонний склад.

У звязку з польським повстанням 1860-1861 років полк перевели в склад Київського військового округу та розквартирували в різних містах Волинської губернії, а з 1868 року постійно у місті Кременці, де він і перебував до початку першої світової війни.

13 жовтня 1863 року на основі 4-го резервного батальйону та безстроково-відпускних 5-го та 6-го батальйонів Якутського полку було сформовано 142 Звенигородський піхотний полк.

25 березня 1864 року Якутський піхотний полк отримав свій порядковий номер – 42.

Після оголошення Росією війни Туреччині 1877 року, 15 квітня 14-та піхотна дивізія 11-го армійського корпусу, в складі якої був 42-ий Якутський піхотний полк(командир Красовський), переправилася через Прут та розташувалася в околицях Браілова, прикриваючи залізну дорогу на Бухарест, звідки робила вилазки в околиці Гечеть і Мачина. У ніч з 29 на 30 червня полк переправився через Дунай і, знаходячись в авангарді 11-ої дивізії, мав сутичку під Демеркіо, де втратив 3-ьох чоловік. 13 липня відбулася битва біля Кесарева, у ході якої втрати становили: 8 убитих та 30 поранених. У серпні полк підійшов до Тирново, а весь вересень охороняв місцевість біля поселень Джулуна, Новее Село та Злотариця. В умовах вирішальних боїв за збереження російськими військами Шипкинського перевалу Якутський полк прикривав проміжок між Рущукським загоном та армією Радецького на Шипці. У серпні Якутський полк спільно з болгарськими ополченцями зірвали спробу турків прорвати російську лінію оборони. 22 листопада полк здійснив марш на Єлєнь. 23 та 24 листопада полк захищав Мінденську позицію, ведучи бій за висоту. У ході бою «якутці» відкинули турків на правий берег річки біля села Злотариця, розгромили армію Керім-паші, втративши 7 убитих(2 офіцери) та 61-го раненого(1 офіцера). Щоб полегшити перехід армії генерала Радецького через Балканські гори, командуючий 11-го армійського корпусу генерал-майор Деллінсгаузен наніс відволікаючий удар по позиціях турків в районі Бебровської долини, яка була укріплена ворогом трьома лініями траншей та ложементів. 25 грудня корпус, до складу якого входив Якутський полк, вдарив по ворожих позиціях та зразу захопив перші дві лінії оборони. Підтримана обхідним ударом, атака призвела до відступу турецької армії.

Після укладення в січні 1879 року перемиря, полк стояв в Османській імперії до 19 березня, терплячи проблеми через відсутність продовольства, тому що забеспечував провіантом себе сам. Тільки 7 вересня полк прибув на постійні квартири в Кременець. За цю війну полку були надані георгіївські срібні труби всім трьом батальйонам з надписом «За отличие в турецкую войну 1877 и 1878 г.г.». Особистий склад нагороджений бронзовими медалями з надписами в чотири ряди словами з Біблії: «Не нам – Не нам – А имени Твоему» і датами – 1877-1878.

Слід відмітити, що після того, як Якутський полк розквартирувався в Кременці, основу особового рядового складу формували через рекруччину, або, пізніше, військовозобовязаними з числа населення, перш за все Волинської губернії. Значну частину складали жителі Кременця та одноіменного повіту. Про це свідчить замітка в «Волинських єпархіальних новостях»: «…убиты в сражении против неприятеля в июле 1877 г. уродженци Волынской губернии, служившие в 42-м Якутском пехотном полку: рядовые: Е.Ф. Мартынюк, И.М. Семенюк, О.С. Карпинский, С.А. Музычук, В.А. Маринин…; умер от ран в госпитале №68 унтер-офицер П. Ковальчук, рядовой О.А. Прокопчук; убиты в декабре 1877 г. рядовые: П.С. Стасюк, М.Н. Бабич, Е.И. Матвейчук, Осип Иванович Марченко г. Кременец, Г. Вербицкий».

23 квітня полк переформували в чотирьохбатальйонний склад: по чотири роти в кожній – у такому складі він перебував до першої світової війни.

У звязку з відсутністю казарм у місті Кременець рядовий склад та нижні чини проживали на приватних квартирах, а також ними були зайняті приміщення, які раніше належали монахам-василіанам(зараз Богоявленський монастир). Командування квартирувало в місті Луцьк. Похідна церква розташовувалася в приміщенні колишнього ліцею, а на той час - Волинської духовної семінарії у якій знаходилася церква Трьох Святителів Христових – Василя Великого, Георгія Богослова та Іоана Златоустого. Для військовослужбовців була відведена частина храму, де правив службу священик 42-го Якутського піхотного полку. Лише в 1890 році полк через Якутське православне братство Святого Іннокентія Якутського взяли в оренду землю у жителів села Підлісці для будівництва казарм, господарських приміщень та храму. У 1900 році оренда була продовжена на 14 років, а 1911-го земля булла викуплена. На території полку знаходилася пекарня та порохові погреби. При полку діяв духовий оркестр(капельмейстер Микола Іванович Кужелко) та фотолабораторія. За казармами розташовувався стрілецький тир.

У 1906 році була побудована «полкова» церква Святого Іннокентія Якутського. Будівництво та оздоблення проводилося як за кошти військослужбовців, так і за пожертвування. Цегла випалювалася на цеглярні у селі Фещуки, поблизу полігону, і солдати, повертаючись із навчання, несли в котомці по дві цеглини.

Під час селянських виступів у Галичині в 1901-1902 роках на прохання настоятеля Свято-Успенської Почаївської Лаври 5-та рота «якутців» розташовувалася на території монастиря для запобігання хвилювання серед місцевого селянства.

Під час російсько-японської війни 1904-1905 років у військових діях на Далекому Сході брали участь окремі солдати та офіцери. Відбували вони службу у складі 11-го Східно-Сибірського стрілкового полку та брали участь у битві під Тюренчем 17-18 квітня 1904 року. Відвагою та мужністю відзначилися колишні «якутці» командир 3-го батальйону підполковник Роієвський та командир 3-ї роти капітан Терпіловський.

Перша світова війна для 42-го Якутського полку(командир В.І. Любарський), який входив до складу 11-ої піхотної дивізії 11-го армійського корпусу, почалася з початком військових дій. Австрійські війська, завдавши потужного артилерійського удару, захопили Радивилів. «Якутців» кинули закрити прорив у російській обороні. Перший млинець виявився гливким. На марші солдати були обстріляні австрійцями – почалася паніка, і лише рішучі дії командира полка зуміли повернути втікаючих солдат. Сам Радивилів був захоплений практично без опору.

Після успішних дій при Підкамені на кордоні Росії та Австро-Угорщини, полк рушив на Броди, де наштовхнувся на сильний ворожий удар. Тільки з підходом допомоги вдалося виправити ситуацію. У подальшому полк брав участь у Галицькій битві, яка закінчилася захопленням Галичини російськими військами та виходом на Карпатські перевали.

В умовах широкомасштабного наступу австро-німецьких військ влітку 1915 року Якутський полк на початку вересня закріпився на лінії Струсів – Буданів по ріці Серет на Тернопільщині.

На цій же ділянці фронту полк брав участь під час Брусиловського прориву російських військ 1916 року, в ході якого австрійські війська були відкинуті на 150-200 кілометрів вглиб своїх позицій. Але в результаті невдалого входження у війну нового союзника Антанти – Румунії, Росія перекинула частину своїх військ на Румунський фронт, серед яких опинилися і «якутці».

27 травня 1917 року полк прибув на доукомплектування та відпочинок у Кременець. Тут він застав розгромлені казарми та службові приміщення. Напередодні Червневого наступу російських військ на Тернопільщині полк направили на фронт. Але в ньому, як і в більшості військових частин Росії, поширилися революційні настрої – полк заявив про страйк. І тільки особистий авторитет командира полку полковника Антоновича зуміла переконати підопічних вийти на позиції. 25 липня полк навальною атакою прорвав укріплену лінію противника, відбив дві контратаки та сам перейшов в контратаку. Після бою командир полку прохав комісара 8-ї армії про нагородження всіх чинів полку георгіївськими хрестами та медалями на особливій стрічці. Сам полк вирішив рахувати себе ударним і запровадити відмітний знак: червоно-чорні шеврони у вигляді кута на рукавах.

В умовах розвалу російської лінії фронту та наступу австро-німецьких військ , а також у звязку з укладенням Брест-Литовського мирного договору в січні 1918 року між державами Центрального союзу та Українською Народною Республікою, полк повернувся в Кременець. Влітку 1918 року частина офіцерів полку мала плани створення власної роти в складі Південної або Донської армії білогвардійців для боротьби проти більшовиків та збереження цілісності Російської імперії. Але новий український уряд в особі гетьмана Павла Скоропадського, який прийшов до влади в результаті державного перевороту, скинувши Центральну Раду за підтримки німецьких окупаційних військ, будував плани створення української армії, основу яких мали становити досвідчені частини колишньої російської армії. Слід відмітити, що гетьманський уряд українським був за формою, а не по суті.

Всі державні посади займали колишні російські чиновники, офіцерський склад становили росіяни, а Україна того часу перетворилася на центр російської «білої» еміграції. Таким чином на основі 42-го Якутського піхотного полку був створений 2-й Волинський кадровий полк у складі 1-го Волинського кадрового корпусу, командиром якого став генерал-майор Ф.П. Берніс. У листопаді-грудні 1918 року полк базувався в Рівному, де в результаті якогось конфлікту відступаючою німецькою окупаційною адміністрацією 16 грудня 1918 рокубуло арештовано кілька офіцерів полку та згодом звільнені(значкові Шокун та Єремієв, хорунжі Бублик, Мандзюк, Якобчук, Задорожний, Бутак, ранговий Іллін) про що значилося в . У період антигетьманського повстання наприкінці 1918 року полк(чи його частини) перейшов на сторону Директорії і отримав назву 5-й піхотний Кременецький полк. Взимку 1919 року він брав участь у військових діях проти поляків на Волині, зокрема в наступі на Володимир-Волинськ.

У лютому 1919 року полк базується у Староконстантинові. Тут він розділився на дві частини: кадрова з прапором відправилася на Дон в «білу гвардію», а офіцери з колишніх нижніх чинів та більшість рядових залишилась. Їх доля склалася по різному. «Місцеві» військові(у яких в Кременці були сімї або вони були з цього краю) 29 квітня були атаковані в Староконстантинові більшовицькими частинами Таращанського полку, які вирубали практично всіх офіцерів. Після цього хотіли розстріляти кожного третього солдата, але на прохання місцевих жителів їх відпустили. Залишки повернулися в Кременець.

У середині червня 1919 року Кременець захопили більшовицькі війська. Не маючи можливості його втримати, вони взяли десять заручників з числа колишніх офіцерів російської армії, серед яких був і колишній «якутець» полковник Шпігельман Павло Петрович, та розстріляли 30 липня під Дубном(біля дзвіниці Богоявленського монастиря була братська могила розстріляних заручників, яка не збереглася). В умовах постійної зміни влади, діяльності різноманітних банд солдати та офіцери з колишніх «якутців» та військових інших частин у липні 1919 року сформували Кременецький повстанський загін під командуванням «якутця» підполковника Олександра Сергійовича Висоцького, основним завданням якого був захист міста від набігів банд та захист Кременця від захоплення якоюсь військовою силою. До його складу моли мобілізовані всі чоловіки – кремен чани віком до сорока років. 2 серпня 1919 року загін піднявся на повстання, та при підтримці повстанських загонів великих навколишніх сіл вигнав більшовиків з міста. Очевидно, що безпосереднім приводом до повстання став розстріл заручників – офіцерів – ті, що залишилися в живих, вирішили не чекати чергової хвилі червоного терору, та організували виступ. Станом на 11 серпня 1919 року повстанський полк під командуванням Висоцького згадується на мапі розташування Армії УНР та Української Галицької армії напередодні наступу на Київ під Ізяславом.

Про те, що повстанський полк являв собою значну силу, свідчить той факт, що коли у вересні 1919 року до Кременця підійшли польські військові частини, вони були вимушені почати переговори про можливість вступу в місто. Переговори з кременецької сторони проводив підполковник Висоцький, «уповноважений по управлінню та ліквідації інституцій та організацій військового часу в м. Кременець та повіті», у селі Великі Бережці, після чого 18 вересня польські війська ввійшли в місто як визволителі від більшовиків. Головною причиною, яка спонукала Кременецький повстанський загін піти на угоду із поляками був страх перед черговою більшовицькою окупацією.

3 серпня 1920 року більшовики знову вступили в Кременець та почали розправу над інтелігенцією. Це призвело до повстання та нової польської окупації 28 вересня, яка тривала до 1939 року. Після цього діяльність учасників полку була зосереджена на Якутському православному братству.

Кадровий склад полку брав діяльну участь у подіях громадянської війни 1918-1920 років на стороні «білих». Полк направився на Дон, але в лютому опинився в Одесі, де на правах 42-го Якутського піхотного полку ввійшов до складу Окремої Одеської стрілецької бригади під командуванням Н.Т. Тімаковського. Частина полку в березні була введена до складу Саратовської окремої бригади. В умовах безперервних атак на місто повстанських загонів під командуванням отамана Григорєва, який в цей час взяв сторону більшовиків, у березні полк був висунутий на лінію фронту. Але у звязку із моральним розладом військ Антанти, які контролювали чорноморське узбережжя, доля Одеси була вирішена. 7 квітня союзна армія евакуювала свої війська, залишивши росіян напризволяще. Повстанці захопили Одесу, а полк із боями пробивався до Румунії. Підійшовши до Дністровського лиману, вони, за однією версією, були підібрані французькими суднами біля села Бугаз, а за другою перейшли по переправі в Румунію.

У червні 1919 року полк перебуває в складі 7-ї піхотної дивізії 2-го корпусу генерал-майора Бредова Добровольчої армії під командуванням Денікіна(18 травня 1919 року полк отримав свій офіційний статус у складі армії та складався з двох батальйонів), брали участь в штурмі Царицина – «Червонного Вердена», в ході якого завязли у боях під станцією Воропаново. 31 серпня полк у складі Добровольчої армії входить у Київ одночасно з Українською Галицькою Армією. Галичани, не розбираючись у політичних відносинах на українських землях, порахували «білогвардійців» за союзників у боротьбі проти більшовиків та відступили з міста. Тут до складу полку з числа військовополонених було сформовано 3-ій батальйон. Події в Києві наочно показали загальне падіння моралі російської армій: в Києві розпочалися убивства на основі зведення особистих рахунків та патологічної підозрюваності, а також масові нічні грабежі та єврейські погроми: вдень воїни полків охороняли порядок на вулицях, по яких були розквартировані, а вночі грабували, гвалтували та вбивали. За Якутським полком була закріплена вулиця Тарасівська де цей полк і проводив грабіж.

У вересні корпус Бредова, до складу якого входив Якутський полк, тримав фронт проти більшовиків в районі Ірпінь-Фастів, а в жовтні під натиском перейшов на лівий берег Дніпра. На 10 січня 1920 року корпус тримав оборону по лінії Жмеринка – Умань – Єлизаветград – Кривий Ріг. У лютому корпус відійшов до румунського кордону, ле румунська влада його не впустила. Корпус Бредова з боями пройшов до польського кордону, де були розброєні та інтерновані в табори для військовополонених. В ході Бредовського походу введений до складу 4-ої стрілецької дивізії. У серпні 1920 року корпус Бредова з Польщі через Румунію по Чорному морю був доставлений в Крим на допомогу Руській армії Врангеля. В цей час частина полку була введена в 49-ий Брестський полк, а одна рота – в 3-ій Маяковський полк Руської армії. Після її поразки в листопаді 1920 року, залишки полку були евакуйовані в Сербію в еміграцію. Так 42-й Якутський піхотний полк припинив своє існування.

Командний склад 42 Якутського піхотного полку на 1890 рік

Командир полку: П. А. Коцебу. Командири батальйонів: 1 – підполковник Я. А. Соломаха; 2 – підполковник Л. С. Чайковський; 3 – підполковник В. Н. Шейн; 4 – підполковник П. А. Одинець. Завідуючий господарством підполковник І. В. Колосовський. Командири рот: 1 – капітан М. О. Бєліцкій; 2 - штабс - капітан А. К. Роіевский; 3 - капітан Г. М. Хрістофоров; 4 – капітан Н. А. Мошенскій; 5 – поручик Ф. А. Пєнскій; 6 – штабс - капітан А. М. Гончаров; 7 – штабс - капітан С. М. Бардєцкій; 8 – штабс – капітан С. П. Висоцкій; 9 – штабс – капітан Ю. Н. Карєшєвіч; 10 – штабс – капітан З. Н. Нєстєров; 11 – штабс – капитан В. О. Квятковский; 12 – поручик В. Я. Гуріненко; 13 – штабс – капітан А. О. Чепуркєвский; 14 – штабс – капітан А. О. Чепурковский; 15 – капітан В. А. Ходаковскій; 16 – капітан М. Г. Черняк. Командир нестроєвої роти поручик В. Я. Лєбєдінєц. Полковий казначей поручик М. П. Біньковскій. Завідуючий полковою навчальною командою штабс – капітан В. О. Кушевскій. Заведуючий зводним лазаретом штабс – капітан І. І. Кендзерский. Завідуючий зброєю в полку поручик А. О. Тєрпіловский. Полковий адьютант поручик Г. А. Пєвловскій. Адьютант батальйонов: 1 – поручик Н. П. Біньковскій; 2 – поручик М. З. Лісовскій; 3 – поручик Г. М. Рафальскій; 4 – поручик А. І. Дураков. Полковий священник В. В. Селінін. Старший лікар колежский радник П. Д. Шиманскій. Молодші лікарі: надворный радникВ. О. Гродецкій, надворный радник Х. Я. Ранц, надвірный радник П. Ф. Забелло, надворный радник Н. А. Кісілєв.

Командний склад 42 Якутського піхотного полку на 1909 рік

Командир полку: полковник А.И. Святіцкій. Командири батальйонів: 1 – підполковник Н.Р. Кромов; 2 – підполковник А.К. Роієвскій; 3 – підполковник Г.В. Любінскій; 4 – підполковник С.Р. Фольк. Завідуючий господарством підполковник В.И. Петраш. Командири рот: 1 – капітан Ф.С. Павловский; 2 - капітан В.Я. Лєбєдінєц; 3 - капітан Н.К. Скородінскій; 4 – капітан П.В. Лєвіцкій; 5 – капітан Е.Д. Скорятін; 6 –капітан И.И. Гонсєвскій; 7 –капітан А.К. Мєщєрскій; 8 –капітан В.А. Васільєв; 9 –капітан И.И. Одінцов; 10 –капітан И.М. Колонєй; 11 –капітан Р.Ф. Дзевалтовскій; 12 – капітан П.П. Шпігельман; 13 –капітан П.Н.Харченко; 14 –капітан Н.И. Бєлявскій; 15 – капітан В.Н. Лєонов; 16 – капітан Н.П. Біньковскій. Командир нестроєвої роти штабс – капітан В.Ф. Алтабаєв. Ділосправник полкового суду поручик И.А. Лошаков. Начальник кулеметної роти штабс – капітан Д.И. Чижов, помічник підпоручик Е.Є. Рупперт. Завідуючий зброєю в полку поручик М.Н. Свєтлінскій. Полковий казначей підпоручик М.Ф. Ястрєбцов. Адьютант поручик Ф.Е. Пуценко. Молодші офіцери: капітани: В.Г. Футєков(Чугуєв), А.А. Торопов(С.-Петербург); штабс – капітани: А.В. Зайцев, С.А. Ходаковскій, Ф.В. Лєснєвскій, В.Д. Рожинскій, Д.К. Осташкєвіч, А.В. Кононовіч; поручики: С.Р. Турскій, М.А. Рейнгольд, Д.И. Величай, Н.А. Ярошко, И.В. Винниченко, В.А. Бриних, М.П. Борняков. Підпоручики: В.П. Строганов, В.Л. Хлюстов, В.С. Бурмістров, В.Н. Моторков, Н.М. Князєв, Б.-Ф.Р. Кржижановскій, І.Н. Бажанов. Адьютанты батальйонів: 1 – підпоручик Т.Ф. Лавриненко; 2 – підпоручик В.А. Сковронскій; 3 – підпоручик С.А. Покровскій; 4 – підпоручик Л.Н. Почекаєв. Начальник команд розвідки підпоручик Н.В. Філатов. Молодші офіцери прапорщики: М.М. Суходольский, В.С. Жиленко, Н.Д. Бродскій, С.Н. Лучінскій. Старший лікар колежский радник Келлер и Х.Я. Ранц. Молодші лікарі: колежский радник Я.В. Іванов, надворний радник В.І. Крєчмань, колежский ассесор А.І. Кірста. Классні фельдшера колежські секретарі Ф.і. Алєксандров и А.П. Андрєєв. Діловод по господарській частині колежский секретар С.П. Точило. Полковий священик П.Я. Голубятніков. Збройний майстер губернський секретар М.Д. Кісєльов. Вільнонайманий капельмейстер Б.Д. Когоушек.

Командири полку*

Полковник** Вишневький – 24.04.1807-28.11.1807рр.***

Підполковник(з 30.08.1811 полковник) Демянов – 21.07.1808-18.10.1811рр.

Майор(з 5.12.1813 підполковник, а з 30.08.1816-полковник) Угрюмов Петро Олексійович – 16.04.1812-21.04.1825рр.

Бялий Л.О. – 1855-1856рр.

Полковник Краковський – 1877-1878рр.

Коцебу П.А. – 1889р.

Полковник Кольке Олексій Платонович – 1891-1892 рр.

Полковник Айгустов Микола Олексійович – 30.07.1890-15.10.1895рр., згодом генерал-лейтенант, Єнісейський губернатор.

Дубенський Олександр Миколайович – 1895р., згодом генерал-майор.

Полковник Еверт Антон Миколайович – 1896-1897рр., в 1898 генерал-майор, проживав у Кременці.

Полковник Борщов Митрофан Іванович – 1898 1903рр., згодом генерал-майор.

Полковник Путілов – 1.07.1903р.

Шишкевіч Михайло Іванович – 6.03.-5.04.1905р.

Галле – 1906р.

Полковник Афанасьєв Федір Іванович – 12.07.1907-після 1.11.1907рр.

Полковник Святицький Олександр Іванович – 1909р.

Полковник Любарський Вадим Іванович – 6.07.1912-після 31.01.1913рр.

Полковник Антоновіч – 06.1917р.

Левицький Петро Владиславович – 1918р.

Генерал-майор Ф.П. Берніс – друга половина 1918р.****

Підполковник Олександр Сергійович Висоцький*****- 1919-1920рр. Пізніше староста Білокриницької гміни.

· - список неповний.

** - подані звання на час перебування командиром полку. У разі відсутності відсутні точні дані.

*** - подані роки, під якими згадується.

**** - командир 2-го Волинського кадрового полку.

***** - командир Кременецького повстанського загону, основу якого становили військовослужбовці 42-го Якутського піхотного полку.

Могили військослужбовців 42 Якутського піхотного полку на Кременецькому кладовищі «калантир» станом на 2006 рік

«Владимир Вас. Ланге – умер 1894 г. – товарищи якутцы»*

«подпоручик 42-го якут. Полка Петр Мих. Бронковський 1871 – 1890»

«капитан Федоров. 42-го якут. полка.»

«подполковник 42-го якут. полка Николай Ромуальдович Кромовз. 1861 – 1910»

«капитан 42-го якут полка Николай Петрович Беньовский ум. 1910 г. на 50 году»

«фельдфебель 12-й роты 42-го якут. полка Михаил Ник. Некрасов прослуживший в полку 25 лет, участвовал в войне с турками 1877г. Имеет знак отличия военного ордена; 2 сереб., 2 бронз, и 1 золотую мкдаль за усердие в службе. 1817г. Орел – 1896г.»

«Здесь покоится Р.Б. Петр Болотников старший писарь 42 пехотного полка, погибший 27 декабря 1897 года от руки злодея»

«А.И. Святицкий. Генерал-майор(1 сент. 1856 – январь 1910)»

«Селинин Василий – полковой священник(1889-1901)»

Могили військослужбовців 42 Якутського піхотного полку на Кременецькому Монастирському кладовищі станом на 2006 рік

Залєскій С. 1857-1889.

Доронін Ів. Фєд., 1858-1889, штабс – капітан.

Папавулос І. Н.,помер в 1868, підпоручик.

Кіров І. Н., 1840-1891, фельдфебель в відставці.

Алєксін П. І., 1865-1912, підполковник.

* - написи подані згідно підписів на могилах

Про них писала преса

У подіях російсько-японської війни 1904-1905 років 42-гий Якутський піхотний полк участі не приймав. Але в січні 1904 року ряд рядових та офіцерів були переведені в 11-й Східно-Сибірський стрілецький полк та взяли участь у військових діях. Названий полк був введений у хід бойових дій уже на її початку, прийнявши участь 17-18 квітня 1904 року у битві під Тюренченом на р. Ялу, що на кордоні Китаю та Кореї. Незважаючи на поразку, російські солдати проявили героїзм, але ряд з них потрапили в японський полон. Серед них були і два офіцери Якутського полку – Олександр Осипович Терпіловській та Антон Казіміровіч Роієвській. Доля російських військовополонених широко обговорювалася у російській пресі і імена вищеназваних осіб досить часто згадувалися. Коротко про них. Олександр Осипович Терпіловській народився в Волинській губернії 11 листопада 1911 року. В 1878 році добровільно вступив до 42-го Якутського піхотного полку. Закінчив юнкерську та офіцерську стрілецьку школи. У полку завідував зброєю, а з 1894 року командир роти. Помер у полоні від ран.

Багатограний життєвий шлях Антона Казіміровіча Роієвського. У полку він зробив військову кар’єру: 1889-командир роти, штабс-капітан, 1909 – підполковник, 1914 – полковник у відставці. З початком першої світової війни 1914 року завідував майном Якутського православного братства. У 1913 та 1915-1916 роках - голова міської управи міста Кременця.

З ПЕРШОГО БОЮ

(з оповідання бувшого московського солдата)

Наша 11-та піхотна дивізія була заражена на перший вогонь, бо мусіла затримувати перші вдари австрійців. Тож не диво, що за яких 15 хвилин після виповідження війни, наш 42 Якутський полк, що стояв у Кремянці, швидко пішов під границю.

Ішли швидко, майже без відпочинку, з поспіхом, бо був наказ, що бодай пізним вечером маємо мтати на границі. Але заміри не вдалися. Правда, що ми вечером підійшли під Радивилів, але наші передні стежі донесли, що містечко вже зайняте австрійцями. Це була якась частина, що стояла поблизу границі, а тому вона скоріше могла вступити на чужу територію. Опору вони не мали майже ніякого, бо хоч спротив і робили «погранічниє роти», але мусіли уступити.

На який кільометер перед місточком нас зустріли густим вогнем австрійці, що вже вспіли окопатися в полі. Ми до сього зовсім не були приготовані, бо сказати по правді, таки не дописала наша розвідка. Але ми враз пішли в «разсипной строй» і відкрили шалену пальбу, котрою мабуть тільки ворога налякали. Австрійці були вже добре окопані, а ми тулилися до придорожніх ровів, борознів, тощо.

Стрілянина тривала з годину і від неї в нас полягли два салдати, а п’ять було ранених. Вістка про вбитих розсердила цілий полк, що складався переважно з самих москалів. Це завважив і полковий провід, бо зараз видав наказ про «наступлєніє с перебежкой».

Прикриваючися густою стріляниною, перебігаючи салдати прямо рвалися до ворога. Колиж оба ворожі табори відділяла вже не дуже велика віддаль, з криком «Ура!» ми кинулися в атаку…

Але до штикової розправи не дійшло. Зразу, як тільки ми кинулися в штики, частина австрійців дала «драла», а около тридцять «ворогів» миттю поставили в козли кріси і з криком «Пан! Я ваш!» підняли до гори руки.

Ми досягли здаючихся в полон, окружили їх, обтрусили… Розуміється, що при отім «трусінні» в деяких австріяків пропали годинники, а навіть і гроші. Полонених погнано назад, а ми, заохочені першою вдачею і переконанням, що перед нами мала сила ворогів, рушили вперід.

Супротиву не було. Лише наші розвідчі стежі трошки мали перестрілок з австрійськими затримковими частинами і ми без перешкод вступили в Радивилів.

Нічого особливого по собі тут не залишив. Не виконав він ніяких грабежів і тільки Мадяри повісили двох Жидів, котрі нібито робили якийсь спротив.

Ми зїли вечерю і вже біля 11-тої години вечером пішли під Бродию Але ноги відмовляли. Зрозуміло, що коли ми за пару годин пройшли яких 40 клм. І то «з полной викладкой», були до краю зморені. Тому зараз за Радивиловом ми спинилися і поставили стійки. Відпочивали яких три години.

Ледве сіріло і ми вже знову рушили. Коли ж уже почав перевагу брати день, ми були під Бродами.

І тут зав’язалася півгодинна перестрілка зі слабим австрійським військом, після котрої салдати з шаленим криком «Ура!» кинулися вперід і вскочили в місто.

Броди взяті! Салдати раділи. Чуже, вороже місто взяте, а значить воно належить до завойовників і це треба використати!... Російське «христолюбиве воїнство» кинулося на крамниці, склади, доми… Один гурт навіть розбив двері аптики. Салдати кинулися на полиці, відкривали ріжні баньки, нюхали ліки, брали на язик… Може тут і справді були вартісні річі, але хто може прочитати латину? В мить були розібрані глистогінні цукерки, мід, цукровий порошок. Все інше скидалося на одну купу, на долівку…

На вулиці також була метешня. Один салдат ніс на плечах ручну машину до шиття, а на запитання відповідав:

- Жонє подарок з войни прінєсу!

Бідолаха мабуть думав, що війна скінчиться за два дні…

Не довго нам був такий бешкет. Рівночасно з трьох сторін нас почали обстрілювати. Це підійшла більша сила австрійського війська і ми почали відступати. Зупинилися аж за містом і трохи поховалися за півкопи, що ще стояли на полі, а трохи окопалися. Тепер то вже таки добре почали «гатити» артилерія і косили скорострілом. І в наступ іти була не сила і відступати неможливо… Салдати почали падати. Я бачив смерть того солдата, що ніс на плечах машину до шиття. З нею він не розлучався до самої смерти…

Коло полудня ми повеселішали. З Кремінця надходив 11-тий драгунський Рижський полк, а з Дубна 41-ий Чугуївський і 43 –ий Камчатський полки… Почалася перша російська офензива в Галичину…

С. Даушків

журнал «Золотий колос» 1934 рік

Пісні солдатів 42-го Якутського полку

В ногу ребята идите точно, не вешать ружья,

Труд вы со мной проводите, в отпуск бессрочный меня.

Грудью подайся, с плечь равняйся, в ногу, в ногу, в но-гу ребята раз-два, раз-два.

Я был отцом вам ребята, вся в сединах голова,

Вот она служба солдата, в ногу ребята раз-два.

Мы скорбим офицеры, молодых им оскорблять.

Старый солдат для примера, должен меня расстрелять.

Вышел я – кровь заиграла, слышу я дерзки слова,

Тень императора стала, в ногу ребята раз-два.

Ты земляче по скорне, к нашим стадам воротись,

Нивы у нас зелены, легко дышать в зеленях.

Храмам селенья родного, поклонись Боже старушки живи,

Не говори ей ни слова, в ногу ребята раз-два.

Трубка никак догорает, ну затянусь еще раз.

Берись как ребята за дело, прочь не завязывай глаз.

И плесь варите – не гнуться, слушай команды слова.

Дай Бог домою вернуться, стреляй ребята раз-два.

 

На взлете надежды и силы

Угас его царственный свет.

И долго его поджидая

Стоит император один.

Стоит он и тяжко вздыхает

Пока озарится восток.

И капают горькие слезы

Из глаз на холодный песок.

Потом на корабль волшебный

Главу опустивши на грудь.

Идет и махнувши рукою

В обратный пускается путь

З записів підпрапорщика 4-ої роти 42-го Якутського піхотного полку Тихона Пузея

Базаревский А. История русской армии - Москва, 2006.

Василюк А., Медвєдєв С. За свободу Болгарії - Кременецький вісник, 29 липня 2005

Василюк А., Медвєдєв С. Кримська війна і кременчани - Кременецький вісник, 29 жовтня, 2004

Василюк А., МедвєдєвС. Святиня і пам’ятник благочестя та господарності «якутців» - Діалог, 18 лютого 2006

Волынские епархиальные ведомости. - 1877, Кременец.

Волынские епархиальные ведомости. - 1878, Кременец.

Волков С.В. Трагедия руского офицерства. – Москва, 2002.

Воспоминания Полетика Николая. - http: //rerihi.viv. ru/cont/wospomi/59.html

Герои Бородинского сражения, Крымской войны и 1-ой мировой. Якутский пехотный полк.

Гудима А. Почаївський монастир в історичній долі українства. - Тернопіль, 2003.

Даушків С. З першого бою - Золотий колос, 1934 рік

Ельгерт Б. Кременець. - Львів, 1969

Энциклопедия военных и морских наук под редакцией ген.-лейт. Леера. - т. III, С-Петербург, 1888.

Иллюстрованная летопись русско-японской войны. - С-Петербург, 1904, выпуск IV

История города Севастополь. - Киев, 1960

Керсновский А.А. История русской армии. т. II - Москва, 1993.

Крушинский, Оссовский. Труды Волынского губернского статистического комитета(выпуск первый). -Житомир, 1867

Леонов О., Ульянов И. Регулярная пехота 1855-1918. - Москва, 1998.

Матеріали ОДАТО, фонд 242.

Памятка нижним чинам якутцам о том, как якутский полк жил и служил с августа 1806 года по 16 августа 1906 года. - Кременец, тип. Б.А. Горинштейна, 1906.

Памятная книга Волынской губернии на 1890 год. - Житомир, 1889.

Памятная книга Волынской губернии на 1910 год. - Житомир, 1909, I часть.

Проявляя во всем доблесть русского офицера - Кадетская перекличка, № 64-66, 1998г.

Радчук Х. Бої за місто Володимир. Літопис Волині», рік ІІ. - 1955. Число 2. Нью-Йорк, Буенос Айрес, Вінніпег.

Савченко В.А. Двенадцать войн за Украину. - Харьков, 2006.

Служебно-административные акты Якутского церковного братства при св. Инокентиевской, а с 25. III. 1919 г. Покровской церкви г. Кременец. Часть II, повоенного времени и за время председателя П.С. Ильина с 26. XI. 1918 г. по 9 февраля 1939 г. Шнуровой реестр с 28. IV. 1917 по 9. 1939.

Спогади Олександра Мазура, жителя села Залісці, Кременецького р-ну, Тернопільскої обл, сина військовослужбовця 42 Якутського піхотного полку під час першої світової війни

Уведомление Кременецкому городскому совету временно исполняющего обязанности командира полка от 17 декабря 1918 года»

Чернопыский. 42-й Якутский пехотный полк в Гражданской войне. - Военная быль, № 126.

 
святопокровська церква у кременці PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Четвер, 19 квітня 2012, 19:51

Свято-Покровська церква – пам’ятка краси та благочестя Кременця. За свою більш як столітню історію храм переживав як періоди свого піднесення, будучи одним з центрів релігійного та духовного життя краю, так і занепаду, коли комуністична атеїстична влада припинила його існування. Але який би це час не був, кременчани завжди відносилися до храму як до святині, де можна було отримати душевний спокій та Божу благодать. Появі у місті Свято-Покровської церкви ми завдячуємо військовослужбовцям 42-го Якутського піхотного полку, який розташовувався в Кременці з 1868 по 1918 рік. Саме з цим пов’язана поява другої, «народної» назви цього храму – «Полкова церква». Ініціатором та будівничим церкви було Якутське церковне православне братство Святого Інокентія Чудотворця Іркутського при цьому полку, яке до самого кінця свого існування опікувалося храмом та сприяло його розвитку.

Якутське церковне православне братство Святого Інокентія Чудотворця Іркутського було практично ровесником 42-го Якутського піхотного полку. Полк став засновником братства при Іркутській церкві в Москві 9 лютого 1807 року. Офіційного затвердження в цей час братство не отримало, а статут був затверджений лише 27 листопада 1809 року. За свою історію братство кілька разів змінювало свій статут. Такі зміни відбулися в 1866, 1876, 1884, 1888 роках. Останні зміни затвердив архієпископ Волинський та Житомирський Палладій в 1889 році. Відповідно до дозволу від 10 травня 1876 року братство мало право купляти, володіти та продавати нерухомість. Воно організаційно було повністю незалежним від полку та інших органів. На печатці братства, в час його перебування у Кременці, була зображена трьохкупольна двоповерхова дерев’яна церква.

Свою діяльність братчики бачили в опіці тих православних храмів, в якій місцевості стояв Якутський полк, утриманні солдатського госпіталю, проведенню біблійних читань, навчати солдатів писемності. Кошти братство отримували за рахунок пожертвувань та внесків членів братства.

Якутське православне братство було пов’язане своєю назвою з волинською землею через ім’я свого Святого Інокентія Чудотворця Іркутського. Єпископ Іркутський був родом з старовинного шляхетського роду Кульчицьких на Волині, який пізніше переселився на Чернігівщину. Названий в миру Іван, народився, як вважають, в 1680 або 1682 році. Навчався в Київській академії. Перебуваючи в Києві, у 1708 році встав в ряди братії Києво – Печерської Лаври та отримав ім’я Інокентія. Висвячений на ієродиякона, пізніше на ієромонаха. Мав нахил до богослов’я. У 1710 році призначений викладачем Московської Слов’яно-Греко-Латинської Академії, в якій викладав граматику, філософію, метафізику та моральне богослов’я. У 1714 році призначений префектом цієї Академії. У 1719 році ієромонах Інокентій переведений до Олександро-Невської Лаври в Петербурзі на становище соборного ієромонаха з призначенням на корабель «Самсон», а згодом переведений на становище морського обер ієромонаха. Наприкінці 1720 року призначений намісником Олександро-Невської Лаври, а 5 березня 1721 року хіротонізований на єпископа Переяславського(в Росії) з одночасним призначенням проповідування християнства в Китаї - він повинен був стати першим православним єпископом в цій країні. Але до цього не дійшло. Китайський уряд не пустив його в межі своєї держави.

В 1727 році Інокентія призначено першим єпископом новоствореної Іркутської єпархії. На цій посаді він натхненно працював більше чотирьох років, до своєї смерті 27 листопада 1731 року.

В 1764 році були знайдені його мощі, біля яких відбувалися чудеса. У 1805 році Святителя Інокентія було канонізовано.

З початком дислокації Якутського полку в Кременці виникла проблема відправи православних обрядів для потреб військовослужбовців. Церкви як такої у полку не було, крім похідної, яка розташовувалася в одній із казарм. З часом, в 1881 році, в одній із зал Кременецької духовної семінарії, де розташовувалася церква в ім’я трьох Святителів Христових – Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого, було відведено частину храму, де правив службу Божу священик 42-го Якутського піхотного полку.

Думка про будівництво свого храму давно турбувала полк. Наближалося століття канонізації Святителя Інокентія Чудотворця Іркутського та століття існування полку. За ініціативи командира полку полковника Ніла Ніловича Путілова та при підтримці Якутського церковного православного братства почалася розробка проекту будівництва полкової церкви. У 1902 році була підготовлена документація.

Місце для храму вибрали в урочищі «Велика Борщівка» та «Пісчанка», поблизу Кременця, напроти залізничного вокзалу. Земля площею 32 ½ десятини була куплена братством за три тисячі рублів у 1899 році через Державну комісію з огляду питань, які відносяться до релігійних потреб армії, а полк взяв цю землю в оренду, так як за законами Російської імперії військові не могли бути власниками землі. Для будівництва церкви з братських землеволодінь було виділено 2400 квадратних сажнів землі. Єпископ Кременецький Пасій поділив цю землю на дві частини: з твердими грунтами віддав під подвір’я, а м’які під будівництво церковного будинку та храму. Під подвіря відведено 4532 кв. м., в площу яких ввійшла смуга в 50 сажень довжини та 60 сажень ширини між «Ямпільським шосе», прямуючим на «Королівський міст» та огорожею церкви. Ця смуга призначалася для квітника і отримала аналогічну назву. На будівництво було виділено десять тисяч карбованців. Крім цього на солдатському зібранні «якутців» було вирішено допомогти будівництву пожертвуваннями та кредитами(кожен місяць солдати отримували по 4,5 копійки для придбання солі, перцю та інших спецій – розтрати були зменшені до 1,5 копійки). План полкового храму був спроектований «якутцем» капітаном Лєбєдінцем Володимиром Яковичем за допомогою військового інженера Мєщєрского.

26 листопада(за старим стилем) 1902 року єпископ Кременецький Преосвященний Пасій урочисто освятив місце закладки храму.

Всі відповідальні камяні та деревяні роботи виконували наймані робітники(наприклад місцевий житель Ключевський за будівництво церкви від командира полку отримав грамоту та золоту медаль) за участю солдатів полку(цегляний завод знаходився на Фещуках поблизу військового полігону, і солдати, повертаючись з навчань, брали по дві цеглини). Керівництво за виконанням робіт лежало на капітані Лєбєдінцеві та інженерові Афанасьєву. Власне саме будівництво обійшлося в 45 112 рублів.

Командир полку Н.Н. Путілов, як ініціатор будівництва, і пізніше чим міг допомагав зведенню храму. Так іконостас, який розташовувався в церкві, був виготовлений за його власними кресленнями. Завідуючий полковим господарством, він же голова полкової комісії по будівництву храму Яким Іванович Боровіцкий, завжди допомагав своїми знаннями та засобами, якими володів. За його вказівкою в майстерні нестройової роти, командиром якої був М.І. Бєлявскій, зробили різні кіоти для ікон, які розташовувалися на стінах церкви. Офіцери полку зібрали кошти на купівлю масивного бронзового позолоченого панікадила вартістю 500 рублів. Від приватних осіб надходили пожертвування предметами церковного начиння, іконами та грошима.

Новий храм розташовувався при в’їзді в казармений двір та являв собою величаву картину. Стіни пофарбовані в коричневий колір та розшиті цементом, дах з оцинкованої жесті. На куполі та дзвіниці позолочені масивні хрести. Загальна маса дзвонів більше двохсот пудів. Всередині храму великий світлий вівтар. Іконостас сосновий, прикрашений прекрасною липовою різьбою, під яку підкладено матове скло. Для кліросів влаштовані різні решітки, до яких прикріпили кіоти з образами Святого Серафима Саровського – подарунок дружини тодішнього командира полку Галле, та Олександра Невського - дарунок вдови штабс-капітана Радіча. Ікони для іконостасу та запрестольний образ «Благословляючий Христос» виконав художник Грандковський в місті Пенза, де розташовувалося училище художнього живопису.

Внутрішні стіни оштукатурені та побілені, панелі від підлоги до вікон покрашені світло-блакитною фарбою. Всі кути арки, панелі відділені вузькими смугами, що відповідало розшивці стелі та пофарбовані м’якими кольорами в мавританському стилі.

Так з Божою допомогою та завдяки старанням кременецької громади було зведено Храм Божий присвячений пам’яті Святому Інокентію Чудотворцю Іркутському. 26 листопада 1905 року при великому народному зібрані жителів міста, прилеглих сіл та воїнів Кременецького гарнізону, благочинного 11-ї піхотної дивізії протоієрея Максимовича, благочинного 11-ї кавалерійської дивізії Добротворського, священика Якутського полку Петро Голубятникова, намісника Почаївської Лаври архімандрита Амвросія та соборного протоієрея Концевича було освячено полкову церкву. Обряд освячення здійснював Преосвященний Амвросій, Єпископ Кременецький – вікарій Волинської Єпархії.

У 1905 році біля храму був закладений квітник. Садівником Д. Гмаха з квітів був викладений хрест, а по сторонах восьмикутні зірки, зроблений вензель імператора і братства та дата 26. ХІ. 1905.

За свою просвітницьку роботу та утвердження православ’я на Волині Якутське православне братство багаторазово відзначалося та нагороджувалося та сановниками церкви. У 1891 році єпископ Острозький Антоній нагородив братство благословенною грамотою, а у 1892 році образом Святих Кирила та Мефодія. У 1895 році за грамотою від Священного Синоду братство отримало образ Святого Андрія Первозваного, а у 1906 році образ Святого Інокентія від архієпископа Волинського та Житомирського Антонія(Храповицького). У 1909 році від єпископа Євлогія «Біблію», у 1923 році «Права братського приходу» з благословенням від єпископа Кременецького Симона(Іванівського).

У 1891 році на прохання Богоявленського братства комадир полку Айгустов безкоштовно пошив костюми для бідних учнів у військовій майстерні. У 1892 році дві роти 42-го Якутського полку брало участь у військовому супроводі ікони Матері Божої Почаївської під час хресного ходу з міста Почаєва до міста Володимир-Волинська.

Тісні відносини Якутське церковне братство підтримувало з Кременецьким духовним училищем. Зокрема в документах цього училища за 1888 рік виділяється представлення «опікуна» Кременецького духовного училища Миколи Станіковського про нагородження священика 42-го Якутського піхотного полку отця Василя Сілініна «за безмірне виконання ним релігійних потреб вихованцям Кременецького духовного училища».

Братським празником вважали 26 листопада(в день свого Святого – Інокентія) та 9 лютого(як день заснування братства), а храмовим 1 жовтня. У святкові дні вивішувався білий з голубим вісьмикінцевим хрестом прапор.

Останні передвоєні(перша світова – прим. авт.) збори братства відбулися у Кременці 29 червня 1914 року під керівництвом почесного голови братства генерал-майора Ніла Ніловича Путілова при секретарі поручику Віктору Строганову. На цих зборах були присутніми чотири тисячі 638 чоловік. Успенської

Коли стало зрозуміло, що війна є викінчений факт, з Свято – Успенської Почаївської Лаври було вивезено у Житомир її головну святиню – ікону Матері Божої Почаївської. При прибутті ікони до Кременецької залізничної станції, на прохання командира полку, у «Полковій» церкві відбулося урочисте богослужіння.

Ідучи на війну, в липні 1914 року полк свої казарми та орендовану землю за рахунок оплати оренди передав братству. Храм в оренду не здавався, так як за законами Російської імперії православні святині нічиєю власністю бути не могли. Охорона майна була довірена відставним військовослужбовцям Якутського піхотного полку полковнику Антону Казимировичу Роієвському, фельдфебелю Степану Теодоринчику та старшому унтер-офіцеру Єлісею Киричуку. Храм з церковною землею в 2400 кв. сажнів взяв під свою опіку Богоявленський монастир під розписку ієромонахів Іона та Венедикта. По розпорядженню головнокомандуючого Південно - Західним фронтом генерал – ад’ютанта М.І. Іванова(1914 рік) всі справи та архів братства були вивезені в Ніжин. У 1918 році за наказом командира полку Левицького документація та дзвони перевезені казначеєм В.А. Бриних у Староконстантинів в казарми 45-го піхотного Азовського полку та залізничну будку. Там же залишилася і похідна церква Святого Інокентія. Документи були пізніше знищені більшовиками, а дзвони «полкової» церкви та «калантирської» силою забрали німці. 27 травня 1917 року залишки полку повернулися у Кременець, де застали зруйновані казарми та братську канцелярію. Храм та будинок священика потребували ремонту. На розі зі східної сторони церковного подвір’я знаходилися могили померлих та загиблих офіцерів та солдатів 3-ї та 35-ї піхотних дивізій 23–го армійського корпусу 11-ї армії Росії, які обороняли Кременець під час першої світової війни від австро-німецьких військ. Тоді було створено тимчасове правління братства, яке в червні 1917 року призначило поручика Гаврила Сергу керівником охорони церкви. У 1918 році братство через Р.І. Оболончика звернулося до районного завідуючого військовим майном 4-го району Кременецької волості П.С. Ільїна з проханням вступити в члени братства та прийняти обов’язки голови. Ільїн згодився і пожертвував на потреби братства 145 рублів та три своїх золотих ордена. 26 листопада цього ж року його було обрано головою Якутського братства, а заступником – Оболончика.

У 1919 році, 25 березня, в пам'ять про 11-й Рижський драгунський полк, який перед першою світовою війною розташовувався в селі Білокриниця, храм Святого Інокентія був перейменований у Свято-Покровський(з припискою до Богоявленського монастиря), так як храм «рижан» був перетворений в костел 12-го полку улан подольських польської армії(на той час Кременеччина була окупована польськими військами). Обряд переосвячення здійснив Олег Громадський. За братством залишилася стара назва та управління церквою до 1923 року.

27 січня 1920 року відбулося перше після 1914 року зібрання братства, на якому були присутні 219 членів. Серед них намісник Кременецького монастиря ієромонах Венедикт, волосний старшина Бережецької волості Є. Киричук. На зборах були вибрані члени правління Д.І. Самчук, Р.І. Оболончик, С.З. Теодоринчик, Є.К. Киричук, Ф.І. Туницький. Головою братства було обрано П.С. Ільїна. 18 березня 1920 року Якутське братство зробило заяву польській владі(а 21 вересня 1921 року кременецькому старості) про відновлення своєї діяльності. Було визначено, що у святкові дні вивішувався білий з голубим вісьмикінцевим хрестом прапором братства, штандарт братства – біле полотнище з зображенням андріївського хреста, а посередині в овалі Святий Інокентій. Герб братства взятий за зразком герба, прийнятого ще у 1809 році.

Земля з зруйнованими казармами Якутського полку, не дивлячись на протести братства, були захоплені польською владою як нічийні та віддані в оренду Кременецькій в’язниці. Начальник в’язниці почав вимагати орендної плати за землю на якій знаходився храм. Братство відмовилося сплачувати, доводячи, що земля належить йому, але і в суд справи не передало, вважаючи, що виграти у польської адміністрації можливостей нема.

Після того, коли 12 жовтня 1920 року між польською та радянською сторонами було укладено перемир’я в ході польсько-більшовицької війни, у Кременець прибув Малопольський з’їзд військового будівництва зі Львова. Він розпочав ремонт військових приміщень: лазарету навпроти Хрестовоздвиженської церкви та казарм 11-го Римського драгунського полку. Матеріал для ремонту казарм взяли зі зруйнованих казарм Якутського піхотного полку.

18 березня 1921 року Кременеччина, відповідно до умов Римського мирного договору, укладеного між Другою Річчю Посполитою та Радянською Росією, остаточно відійшла до складу Польщі.

Землю, яка належала Якутському православному братству, віддали різним особам, не питаючись дозволу братства. Коли Малопольський з’їзд залишив Кременець, братство повернуло назад свої землі в управління, віддавши її біженцям на один рік без оплати, так як вони жили в землянках та окопах без будь-яких засобів. Була приведена в порядок братська військова могила.

9 лютого 1923 року Богоявленський монастир передав церковну територію та храм в юрисдикцію Якутського братства. В цьому році головою братства став Михайло Федорович Яковлєв, він же священик «полкової» церкви. П.С. Ільїн залишився старостою церкви. Але через два місяці Яковлєв був переведений настоятелем Хрестовоздвиженської церкви і головою братства знову став Ільїн. В 1931 році Покровська церква остаточно переходить у власність Богоявленського монастиря, а 12 червня цього ж року Його Блаженство єпископ Симон стає почесним головою Якутського братства. Після 1924 року старостою стає Самчук Д.І, якого у 1934 році за заслуги перед братством нагороджено каптаном з галунами.

З проголошенням у 1924 році автокефалії Православної Церкви у Польщі, Свято-Покровська церква перейшла під юрисдикцію Автокефальної Православної Церкви у Польщі.

У 1930 році був відновлений музей братства, який існував до революції. У цьому ж році братство, відповідно до польського законодавства, було перетворене в «Якутське церковне братство в м. Кременці, Кооперативне товариство з обмеженими паями», зареєстроване 22 квітня 1931 року.

1933 року братство прийняло рішення відкрити при Покровській церкві подвір’я жіночого монастиря та отримало дозвіл зі сторони єпархіальної влади. В січні на засідання братства приїхала ігуменя Обичського жіночого монастиря Онуфрія та підписала угоду, на основі якої з 25 січня 1933 року Якутське братство давала дозвіл на спільне користування подвір’ям.

У 1934 році Кременець та повіт охопила епідемія холери. Жителі передмістя «Березина» та околиць часто приходили в Покровську церкву та служили молебні за виздоровлення. Багато хто врятувався і місцеві жителі вирішили з допомогою братства поставити пам’ятний кам’яний хрест в передмісті «Березина». Місце вибрали на землі німця Йосифа Аукста навпроти будинку Ісідора Скакальського. До нього прибула делегація з тридцяти чоловік з проханням продати один сажень землі. Аукст 20 жовтня 1934 року подарував землю на своєму полі для хреста, який був споруджений і уже 21 жовтня був урочисто освячений ігуменом Миколаєм з Богоявленського монастиря.

У 1937 році до Кременця з Дубна була привезена рака з мощами Святого Інокентія та розташована в приміщені церкви. Взагалі в період 1936-1937 років у церкві побувало 29 хресних ходів по дорозі в Почаїв та з нього.

У цьому ж році прихожани Покровської церкві спільно із Підлісецько - Млиновецькою парафією опорядкували військове кладовище періоду першої світової війни 1914-1918 років біля ріки Іква, на якому був встановлений кам’яний пам’ятник з надписом «В память неизвестным воинам павших на поле брани и здесь лежащих и усопших христианам не имущих сродников».

Останнім головою братства в лютому 1939 року був вибраний протоірей Владислав Віжанський. Братство проіснувало до приходу в вересні 1939 року радянської влади, за якої його діяльність була припинена.

Після припинення діяльності Якутського православного братства, матеріальне становище Свято-Покровської церкви різко погіршилося. Прихід був малий і утримувалася церква за рахунок Богоявленського монастиря. Незважаючи на важкі часи, церква продовжувала свою діяльність як в період першої радянської(1939-1941)(староста Данилюк, проживав по вулиці Березина), так і німецької(1941-1944)(священик Тучемський М.А.) окупації.

В післявоєнний період службу вели протоієрей Василій Панцирний(1944-1953), Тимофій Ключ(1953-1961), Іоан Чорнобров(згадується під жовтнем 1946).

Псаломщиками церкви в період 1945 – 1951 років були диякон Олександр Чорнобров, архидиякон Гермоген, ієродиякон Афанасій та Никон, псаломщики Володимир Жилін, Міщук Пелагея, Аліпій Тарас, Филипп Чернявський, Марія Нестерук, Антон Щербатко, Дмитро Самчук, Трофим Бохотниця, Олексій Мартинюк. Обов’язки псаломщиків виконували протоієреї Микола Волкославський(згадується у 1945), Сергій Карнковський(1948), Петро Непр.(?)(1953-1954). До закриття церкви хором керував Щербатко. У 1946 році до церковної десятки входили Серга Марія Огіївна, Зведенюк Ліда Г., Мельникова Д.І., Дубинська(Березина №62 на 2002 рік), Ільїн Петро Степанович

Але на владному рівні доля храму була вирішена. Святопокровська церква була закрита восени 1959 року, а з 1961 року використовувалося як складське приміщення. Коли знімали хрести, пошкодили дах і вона поступово руйнувалася від снігу та дощу. Могили перед храмом були зруйновані і за радянської влади у 70-тих роках на цьому місці споруджено їдальню, який в народі називали «на могилках». У 1985 році за розпорядженням місцевої влади був проведений ремонт і в приміщені відкрито клуб(при цьому були знищені всі залишки оформлення храму: іконостас, розписи та ікони на стінах випалювалися паяльною лампою). Проблема збереження «калантиря», як військово кладовища піднімалося у тодішній пресі, і перш за все місцевим краєзнавцем Григорієм Черняхівським.

Лише в ході «перебудови» наприкінці 80-х років ситуація змінилася: був організований ініціативний комітет по поверненню храму церкві та прихожанам. На місці це питання не вирішувалося: перший секретар Кременецького райкому КПРС Курницький до цього питання ставився більш лояльно, але голова районної ради Демко вимагав гроші – 109 тисяч рублів, як плату за ремонт приміщення. Представники новоствореної церковної десятки на чолі з Г.Ф. Гонтаруком, звернулися до Раїси Максимівни Горбачової, яка була на той час членом президії Фонду культури СРСР, з проханням повернути Свято-Покровську церкву громаді. Відповідну заяву надрукувала секретарка Іваницького Степана Миколайовича(директора держлісгосподарства), причому за його безпосередньої вказівки, так як сама боялася. У «верхах» питання було вирішено позитивно, і 21 лютого 1991 року у повернутому храмі відбулося знову богослужіння. Активному відновленню храму сприяв перший після відновлення староста – Гонтарук П.Ф. У перші два роки було придбано дзвони, панікадило. Розписи на стінах робив художник з Почаєва Жаданків.

Члену президиума фонда культуры СССР

Горбачевой Раисе Максимовне

от православных христиан гор. Кременец

Тернополской области УССР.

Заявление

Просим Вас, дорогая и многоуважаемая Раиса Максимовна, помочь нам, чтобы в городе Кременце по ул. Щорса открыли православный храм, полковую церковь. «Покров Божьей Матери» и в нем постоянно служилась служба во славу Божию, о здравии нашего правительства, народа и воинства нашей миролюбивой страны. В этом микрорайоне проживает более 10 тыс. человек.

Церковь была построена силами Якутского полка 30% и на средства прихожан 70%. Первая служба была отслужена 26 ноября 1905 г. В 1914 г. Якутский полк ушел на фронт и эту церковь передали православным прихожанам и служилось в ней до 1961 года.

С 1961 года в ней находился склад, а когда снимали кресты была повреждена жестяная крыша, в связи с чем постепенно, от дождя и снега она разрушалась. В 1985 году, по ряспоряжению местных властей была крыша покрыта новой жестью, внутри уложен паркет и помещение переоборудовано под клуб 2 или 3 года тому назад.

За все эти годы храму нанесен большой ущерб: уничтожен иконостас, росписи, на стенах иконы выжигали паяльными лампами(в 1987 г.). Фактически внутри осталась одна коробка, стены которой, после уничтоженя росписей побелены.

Мы неоднократно обращались с просьбой открыть наш храм, но нашу просьбу местные власти мало реагируют, ссылаясь на то, что в этой церкви сделали клуб и вложили средства на переоборудование и затребовали от нас 109 тысяч рублей, в т. Числе 60 тыс. сейчас, а остальные в течение 2-х лет, тогда отдадут храм.

Но они не учитывают того, что кроме уплаты 109 тыс. руб. нам для восстановления храма понадобится большая сума денег, чтобы создать церкви первозданный вид и приготовить ее к богослужению.

Мы, ветераны войны, инвалиды войны и труда, рабочий класс, интеллигенция, внимательно слушаем виступления нашего дорогого Михаила Сергеевича и поддерживаем его курс перестройки внутренней и внешней политики, а также Ваше милосердие к народу нашей страны. Убедительно просим, дорогая и многоуважаемая Раиса Максимовна Вашей помощи, чтобы церковь была отдана православным безвозмездно и мы будем молиться о здравии и долголетии Вас и Вашей семьи.

С самым искренним уважением к Вам

Жители гор. Кременца

Просим ответить по адресу: 283280, УССР, Тернопольская область, гор. Кременец, ул. Ватутина 26, Гонтарук Григорий Федорович.

Кількість членів братства Святого Інокентія

1900р. – 633; 1903р. – 634; 1905р. – 635; 1908р. – 636; 1910р. – 637; 1912р. – 638; 1914р. – 639; 1917р. – 640; 1918р. – 640;

1920-і рр. – 641-642; 1939р. – 649.

Тучемський Михайло Андрійович(1872-1945)

З 1896 року священик у Загірцях Кременецького повіту. Влаштовував народно-церковні бесіди з чарівним ліхтарем. Призначений інспектором церковно - парафіальних шкіл в Острозькому повіті. В період революції настоятель в селі Вербовці Кременецького повіту. У 20-х роках по 1933 рік священик Свято-Миколаївського собору у місті Кременець. Протоієрей, член Волинської духовної консисторії, керівник редакційної комісії часопису «Церква і нарід», викладач Закону Божого у школі повшехній №4.У 40-х роках священик Свято-Покровської церкви. Будучи немічним, сам богослужіння не відбував, а замість нього служив Василь Панцерний за половину прибутку від посади. Автор книг «Первое торжество на Волыни в честь пребодобного Федора, князя Острожского..» та «Життя та діяльність святого рівноапостольного князя Володимира.»

Ключ Тимофій Тимофійович – щаблі святенництва

- 1930-1943 – псаломщик;

- з 1947 – позаштатний священик Свято-Миколаївської церкви та Богоявленського монастиря;

- 11 червня 1956 року – призначений настоятелем Свято-Покровської церкви;

- 6 квітня 1957 року – як настоятель Свято-Покровської церкви нагороджений наперсним хрестом;

- 22 березня 1961 року - як настоятель Свято-Покровської церкви нагороджений протоірейством;

- 30 березня 1966 року – як настоятель храму в селі Шпиколоси нагороджений палицею;

- 25 червня 1971 року - як настоятель храму в селі Шпиколоси нагороджений хрестом з оздобами;

- середина 70-тих – служить в Свято-Миколаївському соборі;

- червень 1976 року – помер, похований в Туницькому кладовищі.

Цікавий факт: отець Тимофій свідчить, що коли кременчани взнали про бій під Базаром 1920 року, хлопці з Кременця, близько дві сотні, вирушили на допомогу, але дійшовши до Житомира, взнавши про поразку, повернули назад.

Калантир

Для виконання поховального обряду полку було необхідне кладовище. У 1895 році завдяки клопотанню Богоявленського монастиря 42-му Якутському полку було дозволено користуватися кладовищем, відомим під назвою «Калантир» разом з цивільними. Це кладовище має давнє походження. У 1850 році відоме під назвою «старий план».

Утримувало кладовище Якутське братство. За клопотанням братства Кременецька міська управа 14 серпня 1895 року без оплати відвела для потреб братства землю площею 1255 квадратних сажнів з землі С.І. Скакальського, яка межувала з кладовищем, а йому відвели ділянку землі в іншому місці. Відведена братству земля отримала назву «новий олександрівський план» або «новий план». У 1896 році братство обнесло огорожею та обсадило деревами ці двя ділянки в одну. В цьому ж році на «новому плані» була побудована за кошти командира 42-го Якутського полку Митрофана Івановича Борщева церква Олександра Невського, а через рік напроти храму побудовано дзвіницю у вигляді вежі. У 1897 році братство за огорожею кладовища з південно-західної сторони при воротах побудувало деревяну покійницьку, яка пізніше булла перероблена на сторожку. У 1914 році, коли 42 Якутський полк пішов на війну, майно, в тому числі і кладовище з церквою, було віддано під опіку Богоявленського монастиря.

У 1917 році Єпископ Кременецький Діонісій видав розпорядження про ремонт огорожі та церкви цього кладовища. Після ремонту церкву перейменували в Усікновіння Іоанна Хрестителя. Після повернення з війни братство отримало кладовище назад у свою власність. У 1923 році настоятелем Святопокровської церкви став М. Яковлєв, опікуном – Ільїн. Яковлєв звернувся з проханням про надання йому кладовища церкви та отримав дозвіл. Через три місяці М. Яковлєв був переведений в Хрестовоздвиженську церкву та заявив, що кладовище залишається за ним. Братство звернулося з проханням про повернення йому кладовища, але отримало відмову. Раніше дозвіл на поховання давало братство, але тепер Яковлєв почав питатися дозволу по телефону у командира польського 12-го уланського полку, якому ніхто кладовище не передавав. Починаючи з 1925 року улани без згоди православних стали хоронити своїх. Населення звинувачувало в цьому М. Яковлєва. За розпорядженням єпархіальних керівників кладовище з призначенням настоятелем отця Ф. Ковалевського знову перейшло в руки братства. У 1926 році було здійснено ремонт сторожки, під час якого у вересні зявився капітан з уланами та розігнав працюючих, заявивши, що храм належить польським військовим. Єпископ Антоній надіслав протест, після чого кременецький староста пообіцяв, що більше ніхто не буде заважати діяльності православного кладовища. Будівництво було закінчене. Але військове відомство не заспокоїлося і розпочало справу про повернення «Калантиря». 16 січня 1928 року відбувся поділ кладовища: польським військовим дісталась північна частина від села Білокриниця розмірами 107 на 67 метрів, а православним південна з розмірами 107 на 47 метрів. Ніхто не згодився і суперечка продовжувалася далі. 30 липня 1931 року кладовище разом з церквою було приписане до Святопокровської церкви. Після багаторічних суперечок з військовими було вирішено віддати у 1935 році північну частину кладовища уланам площею 3007 кв. м., а решту площею в 4654 кв.м. з приміщеннями залишити православним. В період між двома світовими війнами на «калантирі» ховали колишніх військовослужбовців Якутського полку, місцевих жителів та уланів подольських 12-го полку.

У липні 1941 року на території кладовища у братській могилі були поховані убиті та закатовані енкаведистами у кременецькій в’язниці місцеві жителі, які не були упізнані рідними. Пізніше на цьому місці було насипано курган-могилу та поставлено хрест жертвам комуністичного терору, біля якої відбувалися панахиди та мітинги. З новим приходом більшовиків навесні 1944 року могила була зруйнована.

В радянський період часу церква та могили прийшли до занепаду. З середини 50-х років церкву та кладовище закрили взагалі. Дійшло до того, що в 60-тих роках по розпорядженню місцевої влади залізні та чугунці надгробки масово знімали та здавали на металолом.

Згадали про старе кладовище влітку 1991 року. На місці поховання закатованих радянським режимом людей місцева влада, за ініціативи депутата Володимира Чуби, насипала пагорб, встановила хрест та меморіальну дошку. Тоді ж відбувся хресний хід від колишньої в’язниці(теперішнє ПТУ №6) до кладовища. Лише у 1993 році церква була відновлена та почали проводитися богослужіння. Матеріальну допомогу по відновленню церкви надали мешканці навколишніх вулиць(20 тисяч карбованців), АТП-16155(10 тисяч), районний осередок пасічників-любителів(3 тисячі), Українська нафтогазова страхова компанія в особі її президента Володимира Чуби(100 тисяч)(до 1993 року останній виділив близько трьох мільйонів карбованців на закінчення робіт). Дієву практичну допомогу надали місцева військова частина та благочинний Кременецького р-ну отець Зіновій. Настоятель храму отець Іван. З першого до останнього дня трудилися кременчани – Іван Процків та Григорій Поліщук.

Цікаві факти

- 29 червня 1946 року народилися близнюки Ольга і Антоніна Ястремські;

- 7 жовтня 1953 року народилися близнюки Олег і Світлана Кін.

- 1947 року одружилися в один день сестри Марія та Лідія Синицькі.

- довгожитель Крафт Пелагія Йосифівна померла у 1946 році на 118 році життя.

Список осіб, які були поховані на Кладовищі «калантир» у період 1944-1953 років

1944: Сингаєвський Петро Миколайович – підполковник російської армії; Кузько Павло Андрійович – Дубенська; Циндер Варвара Францішковна – Дубенська, 12; Ткачук Борис Іванович; Ткачук Іван Дометієвич.

1945: Демчик Анна Наумівна – Дубенська; Кошевий Віталій Спиридонович; Сисюк Марія Карлівна; Кузьмич Ксенія Вікентіївна; Барановська Єфросинія Степанівна – Березина.

1946: Слободюк Олександр Йосифович – Вокзальна, 18; Барвінок Марія – Дубенська, 17; Цедейко Константин Дмитрович – Монопольова, 2; Крафт Пелагія Йосифівна – Дубенська: Миколайчик Устина Платонівна – Дубенська, 116; Цедейко Зінаїда Дмитрівна – Монопольова, 2; Горохов Михайло Семенович - Дубенська, 116; Заведюк Анна Михайлівна – Березина, 10.

1947: Романишин Григорій Петрович – Підгірна, 9; Кочерга Стефанида Єразмівна – Щорса, 2.

1948: Белявська Єлена Миколаївна - Дубенська, 54; Мельничук Василій Матвієвич - Дубенська, 82; Слободянюк Йосиф Кирилович – Клейова, 18; Здибель Феодора Пантелеймонівна - Дубенська, 47; Теодоринчик Євгеній Олексійович – Березина, 6; Вітковська Параскева Лук’янівна – Клейова, 10; Свидер Пилип Афанасійович – Клейова, 29; Михальчук Тетяна Борисівна – Березина, 26; Озимчук Євдокія Іванівна – Під дівоча, 47; Кочерга Андрій Іванович – Щорса, 2.

1949: Кузько Георгій Самуїлович - Дубенська, 102; Ніжинський Дмитро Вікентійович – Під дівоча, 46; Бондар Єфросинія Францевна – Аллея Підгірна, 6; Чернявський Михайло Васильович – Щорса, 2; Лєбєдєва Неоніла Сергіївна – Клейова, 29; Якушева Катерина Олексіївна - Дубенська, 32; Захарович Петро Михайлович - Дубенська, 130; Несторенко Семен Фомич - Дубенська, 104; Нестеров Іван Борисович – Березина, 65.

1950: Позняк Георгій Пилипович - Дубенська, 61; Покиданов Яків Константинович – Під дівоча, 47; Островський Іван Францевич – Клейова, 27; Чешко Ольга Григорівна - Дубенська, 68; Степанець Микола Якович – Березина, 14.

1951: Ільїн Петро Степанович – голова Якутського православного братства у 1919-1939 рр., Шевченка, 2; Гипський Яків Романович – Піщана, 9; Покиданова Анна – Червоноармійська, 5; Назарчук Фекла Яківна – Піддівоча, 58; Котюк Антон Корнилович – Аллея Підгірна, 22.

1952: Пащенко Олексій Ілліч – Щорса, 17; Мартинюк Варвара Павлівна – Березина, 22; Оболончик Галина Олександрівна – Промислова, 46; Романи шина Анна Петрівна – Стрімкий, 7; Вознюк Віктор Михайлович – Червоноармійська, 2; Кретова Анна Петрівна – Червоноармійська, 1а; Рудковський Іван Ігнатович – Сталіна, 114; Тітов Павло Ферапонтович – Сталіна, 118: Поляков Василь Сергійович – Сталіна, 104.

1953: Метелюк Олександр Федорович – Аллея Підгірна, 27.

Статистика смертності за період з червня 1944 по лютий 1953 згідно записів метричної книги Свято-Покровської церкви

Вікові дані

Вікові межі

Кількість смертей

Кількість смертей(%)

До року

14

14

1-10

5

7

11-20

4

5,6

21-30

2

2,8

31-40

2

2,8

41-50

4

5,6

51-60

13

18,3

61-70

15

21,4

71-80

13

18,3

81-90

2

2,8

Більше 91

1

1,4

Тип захворювання, який став причиною смерті

Тип захворювання

Кількість смертей

Кількість смертей(%)

Серцево-судинні

24

33,6

Дихальних шляхів

12

16,8

Старість

11

15,4

Ракові захворювання

9

12,6

Опорно-рухової системи та травми

7

9,8

Інфекційні

5

7

Шлунково-травної системи

4

5,6

Джерела

Василюк А., МедвєдєвС. Святиня і пам’ятник благочестя та господарності «якутців» - Діалог, 18 лютого 2006

Волынские Епархиальные Ведомости. – часть неофициальная. Кременец-Почаев, 1890.

Волынские Епархиальные Ведомости. – часть официальная. №8,

Кременец-Почаев, 1896.

Волынские Епархиальные Ведомости. – часть неофициальная. Кременец-Почаев,1901.

«Воскресное чтение». - №3, 1933.

Заявление Члену президиума фонда культуры СССР Горбачевой Раисе Максимовне от православных христиан гор. Кременец Тернопольской области УССР.

Служебно-административные акты Якутского церковного братства при св. Инокентиевской, а с 25. III. 1919 г. Покровской церкви г. Кременец. Часть II, повоенного времени и за время председателя П.С. Ильина с 26. XI. 1918 г. по 9 февраля 1939 г. Шнуровой реестр с 28. IV. 1917 по 9. 1939.

Метрична книга Покровської церкви за 1944-1953 рр..

Marciss S Rudka/ Krzemieniecke niekropolie Warsawa На свято трійці/Діалог. – 13 червня 1998 року.

Памятная книга Волынской губернии на 1890 год. - Житомир, 1889.

Спогади Гонтарук Г.Ф.

Спогади Олександра Мазура, жителя села Залісці, Кременецького р-ну, Тернопільскої обл, сина військовослужбовця 42 Якутського піхотного полку під час першої світової війни

Спогади Теслюка О. О,

Спогади Туницької С.Я. 1924 року народження.

Побудуй храм на землі/Вільне життя, 1993

Черняхівський Г. Кременецький некрополь. – Прапор перемоги, 30 квітня 1988 р.

 
« ПочатокПопередня12НаступнаКінець »

Сторінка 1 з 2
Випадкове фото
k21.jpg
Лічильник відвідувань
mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні13
mod_vvisit_counterВчора78
mod_vvisit_counterЦей тиджень204
mod_vvisit_counterПопердній тиждень523
mod_vvisit_counterЦей місяць1770
mod_vvisit_counterПопередній місяць2754
mod_vvisit_counterРазом відвідувань87764

Онлайн (20 хв): 3
Ваш IP: 54.198.108.19
,
Дата: 23 лист. 2017