Домашня Дослідницькі праці
17 | 08 | 2019
Дослідницькі праці
штурм Кременецької вязниці боївками УПА у лютому 1943 року PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Середа, 21 грудня 2011, 18:53

 

Термін «в’язниця» пробуджує темні думки: злочин, безвихідь, приреченість. Не є винятком і Кременецька в’язниця, яка розташовувалася на території теперішнього Кременецького ПТУ. За свою більш як піввікову історію її стіни набачилися багато чого: беззаконня усіх окупаційних режимів на нашій землі, нелюдські катування ув’язнених, масові розстріли. Але є в її жахливій історії сторінка, яка твердить – ми не здалися, не корилися, ми боролися. Це лютневе 1943 року звільнення українськими повстанцями в’язнів Кременецької тюрми.

Для будь-якого окупанта Кременецька в’язниця була місцем «збору» українських патріотів, які не корилися загарбникові. Не стала винятком і німецька окупація. Піднесення національно-визвольного руху, пасивний опір населення, поява боївок, формування перших підрозділів Української Повстанської Армії призвів до репресій. Розпочалися масові арешти, які мали на меті винищити потенційних ворогів «нової влади». В’язниця була переповнена. Маючи на меті не допустити фізичного знищення ув’язнених, керівництво ОУН прийняло рішення про штурм тюрми. Перш ніж дати характеристику цієї події, варто навести спогади в’язнів, учасників та свідків.

Василь Підмурний(в’язень Кременецької тюрми взимку1943року, підрайоновий пропагандистського відділу, житель села Града)

«Кілька разів вартовий шуцман підкликав Сергія(ув’язнений - прим. авт.) до себе, і, пошептавшись, вони розходилися. Ми навіть зразу запідозрили його в чомусь неладному, але, вилучивши момент, він нам пояснив, що наглядач передає йому останні новини з волі. «Що там тільки твориться! Щось неймовірне! В Дубному недавно якісь бойовики розбили тюрму і випустили на волю всіх в’язнів. Майже кожного дня на дорогах виникають сутички між німцями і нашими бойовиками.» Арешти продовжуються, й німці ніби то не впевнені й будуть нас перевозити в якусь іншу в’язницю. Що десь там на нараді гебітскомісар Міллер проговорився, що гестапо вже має повну в’язницю заручників і скоро розпочне свої розрахунки з партизанами.

Звичайно, всі ті чутки мов облили нас холодним душем. Ми відчули всю небезпеку свого становища, зрозуміли свою приреченість, тим більше, коли німці посилили охорону в’язниці. Але на другий чи на третій день він нас підбадьорив, нагадав, щоб ми були готові, бо ходять чутки, що нас збираються визволяти.

Зразу в нас піднявся настрій, ми вже почали навіть кепкувати один над другим, жартувати. Але одного дня Сергій пошептався зі своїм сусідом і приніс жахливу звістку. Ходять чутки, що надворі за в’язницею копають якусь траншею… Тут вже було не до жартів… І хтось там бачив, що привезли хлорне вапно, яке розвантажили в одному з складів. Що до «хлорки» то ми з нею зустрічалися щодня – у туалетах. Потреба її для в’язниці була очевидна і не викликала сумнівів. Але коли добре подумати… Ми ще всі пам’ятали, як в 1941 році були викриті численні захоронення масових розстрілів у тюрмах і майже всі вони були оброблені саме хлорним вапном… Напруга зростала з дня на день. Вже нам не сиділося і не спалося.

І ось одної ночі, десь так між дванадцятою і другою годиною, нас розбудили вибухи гранат і шалена стрілянина. Це тривало десь хвилин десять. Потім стрілянина трохи ущухла, почулися крики, зчинився галас і біганина в коридорі, брязкіт ключів…

Раптом наші двері відчинилися і ми побачили озброєних молодих хлопців, які бігали з наглядачами, відчиняли всі камери і виганяли всіх на двір. «На волю! Вперед! Через мур по драбинах.» - пояснювали вони. Ми, схопивши в оберемок свої речі, кинулися на двір, де справді на стіну тюремної огорожі було сперто кілька драбин, по яких вже видиралися перелякані напіводягнені в’язні наверх і там зіскакували в сніг. Група озброєних людей стояла навпроти брами і час від часу туди пострілювала.

Ми з Борисом також підбігли до однієї з приставлених драбин і один за другим вибралися на муровану стіну, яка була майже чотириметрової висоти і попадали вниз. Зразу за муром стояло кілька озброєних хлопців, які показували нам дорогу до лісу, в гори, куди ми, захекавшись, і побігли, хто куди врозтіч.

Через п'ятнадцять-двадцять хвилин…десь біля тюрми знову зчинилася сильна стрілянина. Це вже потім, як розповідали наші хлопці, які приймали тоді участь, приїхала тоді з центру міста від гестапо і жандармерії підмога, а їх зустріла засідка хлопців боївки «Крука» з кулеметами, щоб хоч на певний час затримати. Німці бою не прийняли, а, прорвавшись мимо засідки, помчали виручати з облоги тюрму. Гадаючи, що вона вже захоплена партизанами, вони її з сходу накрили шквальним кулеметним вогнем.

А насправді було не так. … Порівняно невеликий загін «Крука» … вдарив кулеметами та гранатами по воротах кременецької тюрми, але ні захопити, ні підірвати ворота не вдалося, Далі штурмувати і ламати їх не було часу, бо галасу вже наробили і з міста кожної хвилини могла наспіти німцям допомога. Однак «Крук» не розгубився і прийняв єдино вірне і блискуче рішення – вдертися в тюрму через мури, взяти охорону, яка вже на той час переполохана заховалася і заставити наглядачів відчинити камери. Так було і зроблено: дуже швидко, за якої пів години, хлопці нас всіх випустили та слідом за нами тими ж драбинами поспішно покинули в’язницю з переляканою охороною і відступили, не встряваючи в перестрілку з німецькою підмогою»

Лариса Томчук – Медведчук(медсестра УПА, жителька села Підлісці)

«Щоб не постріляли людей у Кременецькій в’язниці, необхідно було їх терміново звільнити. У той час в’язницю охороняла наша українська поліція. З нею було домовлено, що вони вночі віддадуть ключі нашим хлопцям та випустять в’язнів. На той час, коли наші хлопці(а їх було 6 чоловік на чолі з «Круком», серед них Ляшук Борис та Володимир з села Великі Млинівці)) підійшли до в’язниці, начальник в’язниці проводив свою коханку. Зав’язалася перестрілка. Звичайно, що визволити в цю ніч в’язнів не вдалося. Після цього німці стали укріпляти в’язницю: викопали окопи, всередині подвіря ями та завезли хлорку. Готувалися до розстрілів в’язнів. Треба було спішити визволити в’язнів. До нас у стодолу завезли зброю, яку вночі повстанці забрали та через поле вийшли на шлях, який вів до дороги на місто. У той день випав невеликий сніг, що видав сліди повстанців, але за ніч новий сніг їх покрив. У хаті «Крук» дав розпорядження командирам загонів. Були перерізані телефонні сполучення, біля «електрівні» забарикадували дорогу та були поставлені застави. Побачивши мій неспокій, «Крук» запевнив, що батько скоро повернеться. Так і сталося. Бог поміг, що обійшлося без жертв. Це було в лютому 1943 року.»

Кравченко-Бережний(автор щоденника періоду німецької окупації в Кременці у 1941-1944 роках, житель Кременця)

«Сьогодні в три години ночі загін добре озброєних людей, приїхавши верхом та на велосипедах, здійснили напад на в’язницю. Попередньо вони перерізали зв'язок, розставили патрулі з кулеметами. По вулиці в цей час їхали підводи з великими колодами, везли поставки на станцію. Підводи зупинили, колоди кинули поперек дороги. Охорону біля в’язниці раптово і без шуму роззброїли, частина людей зайшла у в’язницю, ворота закрили, і все набуло зовні буденного вигляду. Відпочиваючу зміну шуцманів захопили зненацька, всіх їх закрили в одній камері. Засуджених відводили до задньої стіни в’язниці, де приставили драбину. Звідти зіскакували на напнутий зовні брезент. Ось і все.

Тепер про цих партизан. За розповідями, люди були одягнуті в одинакові шинелі(вночі будь-який одяг може здатися однаковим) і говорили по-російськи. Більшість рахує, що це були радянські партизани. Але в тюрмі утримували місцевих націоналістів. Який резон радянським партизанам проводити операцію по звільненню націоналістів? Ніякого. Так що розповіді про радянських партизан – лише свідчення радянських симпатій розповідача. На мою думку, це була банда націоналістів, і не зовсім приємно підсумувати, що вони тут добре організовані. Те, що вони говорили по-російськи, могло бути лише хитрістю.

Будуть наслідки, я в цьому упевнений.»

Олександр Мазур-«Вовк»(підрайоновий СБ, учасник акції, житель села Залісці)

«До акції підготовлювалися досить ретельно. Сама підготовка відбувалася на Вишнівеччині. Напередодні нас привезли в Красномовицький ліс на гаївку де до нас приєдналися три підводи з Заложець.

Значна заслуга у вдало проведеній операції по звільненню ув’язнених Кременецької тюрми належала Яськевичу – «Каменю», який керував шуцманами у в’язниці. З ним попередньо було домовлено, що українські вартові будуть сприяти визволенню в’язнів.

Погода була дуже сніжна, між кучами снігу по дорозі можна було проїхати лише одними саньми. Заздалегідь було виставлено три пости, по три чоловіка у кожному та кулемету «дехтяров» біля теперішньої автостанції(колишня синагога), на Почаїв та Смигу, перерізано телефоний зв'язок.

На подвіря в’язниці пробралися через задню стіну огорожі висотою три метри за допомогою заздалегідь приготовлених драбин. Саме захоплення відбулося тихо: повідкривали камери і порозганяли в’язнів – більшість з них не розуміло що робиться. Убили лише німця – начальника в’язниці, який проживав у будинку біля неї.

Після звільнення наша група рушила саньми на Рудку. В будинку біля тютюнової фабрики проживали німецькі солдати, які обстрілюючи нас, убили кілька коней.

На другий день німці запровадили надзвичайний стан.»

Отже картина вимальовується така: стурбована неспокоєм на Кременеччині, німецька адміністрація провела арешти серед населення для створення системи заручників, яких збиралися розстріляти у випадку якоїсь акції боївок. Про це стало відомо проводу ОУН і вони вирішили запобігти цьому. Крім цього, очевидно, серед ув’язнених було немало самих членів ОУН та їх симпатиків, втрачати яких організація не мала права. Та і вдалий штурм Дубенської в’язниці боївкою ОУН(м) надихала. Перша спроба звільнення виявилася невдалою: загін у кількості шести чоловік під проводом «Крука» був змушений вступити у перестрілку з комендантом в’язниці та відступив. Зрозуміло, що малочисельний загін повстанців мусив мати попередню домовленість із охороною в’язниці, але загроза під’їзду жандармів зробила неможливим кінцевий успіх.

Друга спроба, яка відбулася 23 лютого, виявилася більш організованою та підготовленою. Участь у штурмі брало кілька боївок з різних населених пунктів: Олександр Мазур, автор спогадів, був із с. Залісці, згадується про підготовку чотового відділу «Яворенка» ФУР Василя Данилюка у с. Білозірка Лановецького р-ну та із Заложець, склад зброї у Підлісцях. Суперечливими є згадки про участь у даній акції боївок ОУН(м). Єдиною згадкою про участь мельниківців у акції є замітка у «Повстанському записнику» Михайла Данилюка про допомогу, яку надав «Круку» «Залізняк» - комендант бережецького району ОУН(м). Але сам же тут він зауважує, що через смерть активного діяча мельниківців Михайла Семенюка з Великих Бережець, у вбивстві якого підозрювали «бандерівців», відносини між двома гілками ОУН в цей час були напруженими, а отже дієвої допомоги навряд чи могло бути.

Попередньо відбулася домовленість із керівником української поліції Яськевичем – «Каменем» про сприяння охорони під час акції звільненні в’язнів. Очевидно про те, що готується, з охорони знали одиниці, так як більшість поліцаїв в момент штурму були розгублені. Це було цілком виправдано з огляду на можливу зраду та загрози успіху операції. В курсі справ були лише шуцмани на сторожових вежах.

Очевидно попередньо були підвезені колоди для завалу на дорогах на підступах до в’язниці, так як в умовах сніжної зими їх підвести в момент штурму було б проблематично, а сподіватися на випадок, як записав у своєму щоденнику Кравченко-Бережной, було безглуздо. Запаслися і драбинами, які використали для перелазення через мур, тому що свідчення про пошук їх в останній момент не витримує критики. Три бойові групи, під проводом «Яворенка», завданням яких було зав’язати бій з німецькою підмогою здійснювали охорону підступів до в’язниці. Основна група подолала задню стіну в’язниці за допомогою драбин, отримала ключі від варти та почала відкривати камери(сестра «Крука» згадує, що після цієї акції він приніс в’язку тюремних ключів на згадку як сувенір). Більшість в’язнів не розуміла, що діється, і тому без пояснення направлялася до задньої стіни на драбини. Звільнення в’язнів відбувалося без огляду на причину ув’язнення – було ніколи. Звільнених направляли в гори. Саме звільнення обійшлося безшумно, було убито лише коменданта – німця, який проживав поблизу тюрми. Німецька підмога прорвалася крізь заслін на Дубенській та помчала на виручку. В свою чергу повстанці теж не встряли у конфлікт та відступили у різних напрямках. Акція вдалася з успіхом. Багато звільнених, розуміючи, що повернення додому призведе до нового арешту та розстрілу, приєдналося до відділу «Крука».

На жаль акція по звільненню мала і протилежний характер. У місті було запроваджено надзвичайний стан, спішно укріплювалися підступи до міста – німці готувалися до можливого нападу повстанців на Кременець. Одночасно було проведено нову хвилю арештів серед кременчан, в число яких потрапили знані на всю округу подружжя лікарів Ганна та Петро Рощинські, їх небіж Юрій Черкаський, викладач рільничої школи в Білокриниці, діяч ОУН(м) Павло Гарячий. Все українське підпілля було негайно підняте на ноги. Сітки обох ОУН, що діяли в Кременецькому повіті, змовившись, вирішили тієї ж ночі напасти на в’язницю і звільнити арештованих. Біля 300 озброєних оунівців було скликано для цієї акції під Кременець. Але врятувати арештованих не вдалося – того ж вечора фашисти їх розстріляли. У місті серед інтелігенції розпочалася паніка – усі боялися за своє життя. Але вся округа стала на шлях відкритої боротьби проти окупанта. За цією акцією відбулося творення повстанських баз відділів «Крука» та «Хрона» у Антонівецьких лісах, перехід у партизанку українських шуцманів, нове звільнення в’язнів у квітні та перші бої на своїй землі проти загарбника. Незважаючи на локальний характер операції та її стратегічну обмеженість, штурм Кременецької в’язниці став тим «Рубіконом», межею, коли від періоду організації національно-визвольного руху на Кременеччині наш краянин перейшов до збройної боротьби за свої права, державу та життя.

Джерела

«В гостях у курінного «Крука»/ Неоніла Крем’янчанка «Було в матері три сини» - м. Тернопіль СМП «Астон» 1999

Данилюк Михайло «Повстанський записник» - Видавництво ім.. О. Теліги Фундації ім.. О. Ольжича Київ – 1993 р.

«Її не зломили тортури»/ Неоніла Крем’янчанка «Було в матері три сини» - м. Тернопіль СМП «Астон» 1999

«Командир ФУРу «Яворенко» / Неоніла Крем’янчанка «Було в матері три сини» - м. Тернопіль СМП «Астон» 1999

Кравченко – Бережной Роман Александрович Мой ХХ век. – Інтернет – версія.

«Районова пропаганди «Маруся» / Неоніла Крем’янчанка «Було в матері три сини» - м. Тернопіль СМП «Астон» 1999

Спогади-рукопис Василя Підмурного, уродженця села Града Кременецького р-ну.

Спогади Лариси Томчук – Медведчук,1927 р. народження, уродженки села Підлісці Кременецького р-ну, записані Савчуком В. М. у 2005 році.

Спогади Олександар Мазура, 1920 р. народження, жителя села Залісці, Кременецького р-ну, записані Медвєдєвим С. О. у 2002 році.

Тернопільський Енциклопедичний Словник. – Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2005. – Т.2.К – О. – 706 с.

Тернопільський Енциклопедичний Словник. – Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2004. – Т.1.К – Й. – 696 с.

Термін «в’язниця» пробуджує темні думки: злочин, безвихідь, приреченість. Не є винятком і Кременецька в’язниця, яка розташовувалася на території теперішнього Кременецького ПТУ. За свою більш як піввікову історію її стіни набачилися багато чого: беззаконня усіх окупаційних режимів на нашій землі, нелюдські катування ув’язнених, масові розстріли. Але є в її жахливій історії сторінка, яка твердить – ми не здалися, не корилися, ми боролися. Це лютневе 1943 року звільнення українськими повстанцями в’язнів Кременецької тюрми.

Для будь-якого окупанта Кременецька в’язниця була місцем «збору» українських патріотів, які не корилися загарбникові. Не стала винятком і німецька окупація. Піднесення національно-визвольного руху, пасивний опір населення, поява боївок, формування перших підрозділів Української Повстанської Армії призвів до репресій. Розпочалися масові арешти, які мали на меті винищити потенційних ворогів «нової влади». В’язниця була переповнена. Маючи на меті не допустити фізичного знищення ув’язнених, керівництво ОУН прийняло рішення про штурм тюрми. Перш ніж дати характеристику цієї події, варто навести спогади в’язнів, учасників та свідків.

Василь Підмурний(в’язень Кременецької тюрми взимку1943року, підрайоновий пропагандистського відділу, житель села Града)

«Кілька разів вартовий шуцман підкликав Сергія(ув’язнений - прим. авт.) до себе, і, пошептавшись, вони розходилися. Ми навіть зразу запідозрили його в чомусь неладному, але, вилучивши момент, він нам пояснив, що наглядач передає йому останні новини з волі. «Що там тільки твориться! Щось неймовірне! В Дубному недавно якісь бойовики розбили тюрму і випустили на волю всіх в’язнів. Майже кожного дня на дорогах виникають сутички між німцями і нашими бойовиками.» Арешти продовжуються, й німці ніби то не впевнені й будуть нас перевозити в якусь іншу в’язницю. Що десь там на нараді гебітскомісар Міллер проговорився, що гестапо вже має повну в’язницю заручників і скоро розпочне свої розрахунки з партизанами.

Звичайно, всі ті чутки мов облили нас холодним душем. Ми відчули всю небезпеку свого становища, зрозуміли свою приреченість, тим більше, коли німці посилили охорону в’язниці. Але на другий чи на третій день він нас підбадьорив, нагадав, щоб ми були готові, бо ходять чутки, що нас збираються визволяти.

Зразу в нас піднявся настрій, ми вже почали навіть кепкувати один над другим, жартувати. Але одного дня Сергій пошептався зі своїм сусідом і приніс жахливу звістку. Ходять чутки, що надворі за в’язницею копають якусь траншею… Тут вже було не до жартів… І хтось там бачив, що привезли хлорне вапно, яке розвантажили в одному з складів. Що до «хлорки» то ми з нею зустрічалися щодня – у туалетах. Потреба її для в’язниці була очевидна і не викликала сумнівів. Але коли добре подумати… Ми ще всі пам’ятали, як в 1941 році були викриті численні захоронення масових розстрілів у тюрмах і майже всі вони були оброблені саме хлорним вапном… Напруга зростала з дня на день. Вже нам не сиділося і не спалося.

І ось одної ночі, десь так між дванадцятою і другою годиною, нас розбудили вибухи гранат і шалена стрілянина. Це тривало десь хвилин десять. Потім стрілянина трохи ущухла, почулися крики, зчинився галас і біганина в коридорі, брязкіт ключів…

Раптом наші двері відчинилися і ми побачили озброєних молодих хлопців, які бігали з наглядачами, відчиняли всі камери і виганяли всіх на двір. «На волю! Вперед! Через мур по драбинах.» - пояснювали вони. Ми, схопивши в оберемок свої речі, кинулися на двір, де справді на стіну тюремної огорожі було сперто кілька драбин, по яких вже видиралися перелякані напіводягнені в’язні наверх і там зіскакували в сніг. Група озброєних людей стояла навпроти брами і час від часу туди пострілювала.

Ми з Борисом також підбігли до однієї з приставлених драбин і один за другим вибралися на муровану стіну, яка була майже чотириметрової висоти і попадали вниз. Зразу за муром стояло кілька озброєних хлопців, які показували нам дорогу до лісу, в гори, куди ми, захекавшись, і побігли, хто куди врозтіч.

Через п'ятнадцять-двадцять хвилин…десь біля тюрми знову зчинилася сильна стрілянина. Це вже потім, як розповідали наші хлопці, які приймали тоді участь, приїхала тоді з центру міста від гестапо і жандармерії підмога, а їх зустріла засідка хлопців боївки «Крука» з кулеметами, щоб хоч на певний час затримати. Німці бою не прийняли, а, прорвавшись мимо засідки, помчали виручати з облоги тюрму. Гадаючи, що вона вже захоплена партизанами, вони її з сходу накрили шквальним кулеметним вогнем.

А насправді було не так. … Порівняно невеликий загін «Крука» … вдарив кулеметами та гранатами по воротах кременецької тюрми, але ні захопити, ні підірвати ворота не вдалося, Далі штурмувати і ламати їх не було часу, бо галасу вже наробили і з міста кожної хвилини могла наспіти німцям допомога. Однак «Крук» не розгубився і прийняв єдино вірне і блискуче рішення – вдертися в тюрму через мури, взяти охорону, яка вже на той час переполохана заховалася і заставити наглядачів відчинити камери. Так було і зроблено: дуже швидко, за якої пів години, хлопці нас всіх випустили та слідом за нами тими ж драбинами поспішно покинули в’язницю з переляканою охороною і відступили, не встряваючи в перестрілку з німецькою підмогою»

Лариса Томчук – Медведчук(медсестра УПА, жителька села Підлісці)

«Щоб не постріляли людей у Кременецькій в’язниці, необхідно було їх терміново звільнити. У той час в’язницю охороняла наша українська поліція. З нею було домовлено, що вони вночі віддадуть ключі нашим хлопцям та випустять в’язнів. На той час, коли наші хлопці(а їх було 6 чоловік на чолі з «Круком», серед них Ляшук Борис та Володимир з села Великі Млинівці)) підійшли до в’язниці, начальник в’язниці проводив свою коханку. Зав’язалася перестрілка. Звичайно, що визволити в цю ніч в’язнів не вдалося. Після цього німці стали укріпляти в’язницю: викопали окопи, всередині подвіря ями та завезли хлорку. Готувалися до розстрілів в’язнів. Треба було спішити визволити в’язнів. До нас у стодолу завезли зброю, яку вночі повстанці забрали та через поле вийшли на шлях, який вів до дороги на місто. У той день випав невеликий сніг, що видав сліди повстанців, але за ніч новий сніг їх покрив. У хаті «Крук» дав розпорядження командирам загонів. Були перерізані телефонні сполучення, біля «електрівні» забарикадували дорогу та були поставлені застави. Побачивши мій неспокій, «Крук» запевнив, що батько скоро повернеться. Так і сталося. Бог поміг, що обійшлося без жертв. Це було в лютому 1943 року.»

Кравченко-Бережний(автор щоденника періоду німецької окупації в Кременці у 1941-1944 роках, житель Кременця)

«Сьогодні в три години ночі загін добре озброєних людей, приїхавши верхом та на велосипедах, здійснили напад на в’язницю. Попередньо вони перерізали зв'язок, розставили патрулі з кулеметами. По вулиці в цей час їхали підводи з великими колодами, везли поставки на станцію. Підводи зупинили, колоди кинули поперек дороги. Охорону біля в’язниці раптово і без шуму роззброїли, частина людей зайшла у в’язницю, ворота закрили, і все набуло зовні буденного вигляду. Відпочиваючу зміну шуцманів захопили зненацька, всіх їх закрили в одній камері. Засуджених відводили до задньої стіни в’язниці, де приставили драбину. Звідти зіскакували на напнутий зовні брезент. Ось і все.

Тепер про цих партизан. За розповідями, люди були одягнуті в одинакові шинелі(вночі будь-який одяг може здатися однаковим) і говорили по-російськи. Більшість рахує, що це були радянські партизани. Але в тюрмі утримували місцевих націоналістів. Який резон радянським партизанам проводити операцію по звільненню націоналістів? Ніякого. Так що розповіді про радянських партизан – лише свідчення радянських симпатій розповідача. На мою думку, це була банда націоналістів, і не зовсім приємно підсумувати, що вони тут добре організовані. Те, що вони говорили по-російськи, могло бути лише хитрістю.

Будуть наслідки, я в цьому упевнений.»

Олександр Мазур-«Вовк»(підрайоновий СБ, учасник акції, житель села Залісці)

«До акції підготовлювалися досить ретельно. Сама підготовка відбувалася на Вишнівеччині. Напередодні нас привезли в Красномовицький ліс на гаївку де до нас приєдналися три підводи з Заложець.

Значна заслуга у вдало проведеній операції по звільненню ув’язнених Кременецької тюрми належала Яськевичу – «Каменю», який керував шуцманами у в’язниці. З ним попередньо було домовлено, що українські вартові будуть сприяти визволенню в’язнів.

Погода була дуже сніжна, між кучами снігу по дорозі можна було проїхати лише одними саньми. Заздалегідь було виставлено три пости, по три чоловіка у кожному та кулемету «дехтяров» біля теперішньої автостанції(колишня синагога), на Почаїв та Смигу, перерізано телефоний зв'язок.

На подвіря в’язниці пробралися через задню стіну огорожі висотою три метри за допомогою заздалегідь приготовлених драбин. Саме захоплення відбулося тихо: повідкривали камери і порозганяли в’язнів – більшість з них не розуміло що робиться. Убили лише німця – начальника в’язниці, який проживав у будинку біля неї.

Після звільнення наша група рушила саньми на Рудку. В будинку біля тютюнової фабрики проживали німецькі солдати, які обстрілюючи нас, убили кілька коней.

На другий день німці запровадили надзвичайний стан.»

Отже картина вимальовується така: стурбована неспокоєм на Кременеччині, німецька адміністрація провела арешти серед населення для створення системи заручників, яких збиралися розстріляти у випадку якоїсь акції боївок. Про це стало відомо проводу ОУН і вони вирішили запобігти цьому. Крім цього, очевидно, серед ув’язнених було немало самих членів ОУН та їх симпатиків, втрачати яких організація не мала права. Та і вдалий штурм Дубенської в’язниці боївкою ОУН(м) надихала. Перша спроба звільнення виявилася невдалою: загін у кількості шести чоловік під проводом «Крука» був змушений вступити у перестрілку з комендантом в’язниці та відступив. Зрозуміло, що малочисельний загін повстанців мусив мати попередню домовленість із охороною в’язниці, але загроза під’їзду жандармів зробила неможливим кінцевий успіх.

Друга спроба, яка відбулася 23 лютого, виявилася більш організованою та підготовленою. Участь у штурмі брало кілька боївок з різних населених пунктів: Олександр Мазур, автор спогадів, був із с. Залісці, згадується про підготовку чотового відділу «Яворенка» ФУР Василя Данилюка у с. Білозірка Лановецького р-ну та із Заложець, склад зброї у Підлісцях. Суперечливими є згадки про участь у даній акції боївок ОУН(м). Єдиною згадкою про участь мельниківців у акції є замітка у «Повстанському записнику» Михайла Данилюка про допомогу, яку надав «Круку» «Залізняк» - комендант бережецького району ОУН(м). Але сам же тут він зауважує, що через смерть активного діяча мельниківців Михайла Семенюка з Великих Бережець, у вбивстві якого підозрювали «бандерівців», відносини між двома гілками ОУН в цей час були напруженими, а отже дієвої допомоги навряд чи могло бути.

Попередньо відбулася домовленість із керівником української поліції Яськевичем – «Каменем» про сприяння охорони під час акції звільненні в’язнів. Очевидно про те, що готується, з охорони знали одиниці, так як більшість поліцаїв в момент штурму були розгублені. Це було цілком виправдано з огляду на можливу зраду та загрози успіху операції. В курсі справ були лише шуцмани на сторожових вежах.

Очевидно попередньо були підвезені колоди для завалу на дорогах на підступах до в’язниці, так як в умовах сніжної зими їх підвести в момент штурму було б проблематично, а сподіватися на випадок, як записав у своєму щоденнику Кравченко-Бережной, було безглуздо. Запаслися і драбинами, які використали для перелазення через мур, тому що свідчення про пошук їх в останній момент не витримує критики. Три бойові групи, під проводом «Яворенка», завданням яких було зав’язати бій з німецькою підмогою здійснювали охорону підступів до в’язниці. Основна група подолала задню стіну в’язниці за допомогою драбин, отримала ключі від варти та почала відкривати камери(сестра «Крука» згадує, що після цієї акції він приніс в’язку тюремних ключів на згадку як сувенір). Більшість в’язнів не розуміла, що діється, і тому без пояснення направлялася до задньої стіни на драбини. Звільнення в’язнів відбувалося без огляду на причину ув’язнення – було ніколи. Звільнених направляли в гори. Саме звільнення обійшлося безшумно, було убито лише коменданта – німця, який проживав поблизу тюрми. Німецька підмога прорвалася крізь заслін на Дубенській та помчала на виручку. В свою чергу повстанці теж не встряли у конфлікт та відступили у різних напрямках. Акція вдалася з успіхом. Багато звільнених, розуміючи, що повернення додому призведе до нового арешту та розстрілу, приєдналося до відділу «Крука».

На жаль акція по звільненню мала і протилежний характер. У місті було запроваджено надзвичайний стан, спішно укріплювалися підступи до міста – німці готувалися до можливого нападу повстанців на Кременець. Одночасно було проведено нову хвилю арештів серед кременчан, в число яких потрапили знані на всю округу подружжя лікарів Ганна та Петро Рощинські, їх небіж Юрій Черкаський, викладач рільничої школи в Білокриниці, діяч ОУН(м) Павло Гарячий. Все українське підпілля було негайно підняте на ноги. Сітки обох ОУН, що діяли в Кременецькому повіті, змовившись, вирішили тієї ж ночі напасти на в’язницю і звільнити арештованих. Біля 300 озброєних оунівців було скликано для цієї акції під Кременець. Але врятувати арештованих не вдалося – того ж вечора фашисти їх розстріляли. У місті серед інтелігенції розпочалася паніка – усі боялися за своє життя. Але вся округа стала на шлях відкритої боротьби проти окупанта. За цією акцією відбулося творення повстанських баз відділів «Крука» та «Хрона» у Антонівецьких лісах, перехід у партизанку українських шуцманів, нове звільнення в’язнів у квітні та перші бої на своїй землі проти загарбника. Незважаючи на локальний характер операції та її стратегічну обмеженість, штурм Кременецької в’язниці став тим «Рубіконом», межею, коли від періоду організації національно-визвольного руху на Кременеччині наш краянин перейшов до збройної боротьби за свої права, державу та життя.

Джерела

«В гостях у курінного «Крука»/ Неоніла Крем’янчанка «Було в матері три сини» - м. Тернопіль СМП «Астон» 1999

Данилюк Михайло «Повстанський записник» - Видавництво ім.. О. Теліги Фундації ім.. О. Ольжича Київ – 1993 р.

«Її не зломили тортури»/ Неоніла Крем’янчанка «Було в матері три сини» - м. Тернопіль СМП «Астон» 1999

«Командир ФУРу «Яворенко» / Неоніла Крем’янчанка «Було в матері три сини» - м. Тернопіль СМП «Астон» 1999

Кравченко – Бережной Роман Александрович Мой ХХ век. – Інтернет – версія.

«Районова пропаганди «Маруся» / Неоніла Крем’янчанка «Було в матері три сини» - м. Тернопіль СМП «Астон» 1999

Спогади-рукопис Василя Підмурного, уродженця села Града Кременецького р-ну.

Спогади Лариси Томчук – Медведчук,1927 р. народження, уродженки села Підлісці Кременецького р-ну, записані Савчуком В. М. у 2005 році.

Спогади Олександар Мазура, 1920 р. народження, жителя села Залісці, Кременецького р-ну, записані Медвєдєвим С. О. у 2002 році.

Тернопільський Енциклопедичний Словник. – Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2005. – Т.2.К – О. – 706 с.

Тернопільський Енциклопедичний Словник. – Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2004. – Т.1.К – Й. – 696 с.

Останнє оновлення на Четвер, 19 квітня 2012, 19:35
 
Митрополит Діонісій - українізація православ'я на Волині PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Середа, 21 грудня 2011, 18:47

Митрополит Діонісій народився 4 травня 1876 року в місті Муром, Володимирської губернії Росії, в сім’ї священика Космо - Демянівської церкви отця Миколая та матері Єлизавети Валединських. У святому хрещенні отримав ім’я Константина. Дитячі роки пройшли під батьківською опікою та доглядом. У 12 років залишився сиротою, будучи в цей час учнем духовної школи. Завдяки старанням матері, яка чим могла допомагала синові, здобув освіту: по закінчені духовної школи закінчив духовну семінарію, а потім навчався у Казанській духовній академії, в якій отримав наукову ступінь магістра богослов’я, і, як здібний учень, був залишений для здобуття професорського ступеня.

На релігійний світогляд Константина визначальний вплив мали його батько отець Миколай, колишній якутський місіонер єпископ Уфимський Діонісій, Преосвященний ректор Академії єпископ Антоній(Храповицький), пізніше Митрополит Київський. Під їх впливом Константин у 1896 році, маючи двадцять років, прийняв постриг монаха під іменем Діонісія.

В юності Діонісій прагнув присвятити себе місіонерській діяльності, досягнувши великих успіхів в богослов’ї, але слабке здоров’я не дозволило йому це зробити, і тому він залишив академію та 1901 року дістав учительську посаду в Таврійській духовній семінарії. Наступного року ієромонаха Діонісія призначили інспектором у Холмську духовну семінарію, у якій він зумів стати ректором. Будучі керівником духовного закладу, він опікувався високим рівнем знань семінаристів та їх особистими якостями. Одночасно вів активну проповідницьку діяльність у парафіях Холмської губернії.

У зв’язку із погіршенням стану здоров’я, Діонісія було звільнено з посади ректора, але Церква, цінячи його заслуги, призначила настоятелем посольської церкви у Римі, куди він прибув 1911 року. З просвітницькою метою у Римі він написав та видав «Супутник», у якому описав всі святі місця у місті, які відвідували православні паломники.

У 1913 році архімандрита Діонісія було призначено єпископом Кременецьким – освячення здійснив 21 квітня 1913 року в Почаївській Лаврі Святіший Григорій IV, патріарх Антиохійський та Всього Сходу в присутності семи єпископів. Багато в чому це напевне було зумовлено тим, що архієпископом Волинським та Житомирським був архієпископ Антоній, колишній ректор академії, в якій навчався Діонісій.

23 квітня Преосвященний владика Діонісій прибув у Кременець де його зустріло духовенство, населення та представники влади. Основними напрями своєї діяльності ново поставлений єпископ бачив у поліпшенні стану науки в школах, відродження Богоявленського братства з виробленням для нього статуту, закінчення при монастирі будівництва дзвіниці та піклування братськими початковими школами. Владика задумав на горі Черчі поставити пам’ятник-каплицю, але на перешкоді стала перша світова війна 1914-1918 років.

Незважаючи на те, що Кременець був прифронтовим містом, владика Діонісій залишився на своїй кафедрі, вважаючи, що у цей важкий час він, як пастир, потрібен людям для підтримки та надії. Один із лазаретів у місті був під безпосередньою опікою Діонісія. Значну увагу владика приділяв допомозі біженцям, допомагаючи їм морально та матеріально. Праця владики Діонісія була оцінена військовим командуванням російської армії, і йому піднесли золоту панагію, оздоблену дорогоцінним камінням на георгіївській стрічці.(14)

Важкі часи довелося пережити в період революції та громадянської війни 1917-1920 років. У 1918 році владика Діонісій бере участь у Всеукраїнському Церковному Соборі. В цей же час він тимчасово керував Поліською єпархією і брав участь у Соборі представляючи її.(18) Собор збирався кілька разів: 19 січня 1918 року, за Центральної Ради, але за два тижні через більшовицький наступ призупинив свою діяльність, і вдруге відновив восени цього ж року за правління гетьмана Скоропадського.(7) На цьому Соборі владика Діонісій був обраний на посаду голови богослужбової секції.(14,23) Церковний Собор мав розглянути два основних питання, яке перед ним оголосив від імені держави міністр віросповідання Ради міністрів Лотоцький. Це відділення церкви від держави та проголошення автокефалії на Україні при збереженні тісних стосунків із Російською Православною Церквою. Останнє викликало рішуче заперечення делегатів Собору, що проявилося у всіх виступах ораторів. Єдиним, хто сприйняв акт проголошення незалежності Української Православної Церкви був Чернявський, який відмітив, що основною причиною такого несприйняття незалежності української церкви є російський характер духовенства на Україні. 19 листопада Собор заслуховує звіт єпископа Діонісія як голови богослужбової секції та затверджує наступні рішення:

1. Богослужбовою мовою залишається церковнослов’янська, але так як деякі старослов’янські слова неправильно перекладені з грецької, необхідно замінити їх більш зрозумілими.

2. Під час богослужіння Біблія, Євангелія та Апостоли читаються виключно на старослов’янській мові, крім першого дня Пасхи, коли мова вибирається довільно.

3. Здійснити переклад Біблії з церковнослов’янської.

4. Українську мову та Святе Письмо, переведене на неї дозволяється використовувати на проповідях, під час богослужінь та службових розмов пристосовуючись до потреб прихожан.

5. В навчальних закладах релігійні предмети вивчаються на церковнослов’янській мові з правом пояснювати матеріал на тій мові, яка доступна учням.

6. Клопотатися перед урядом про обов’язкове вивчення у школах церковнослов’янської мови.(23)

У зв’язку із усуненням в результаті повстання в Україні від влади гетьмана Павла Скоропадського в грудні 1918 року, Собор припинив свою роботу, а більшість членів виїхала з Києва, утворивши окрему синодальну контору, керівником якої поставлено Діонісія. Новий український уряд – Директорія, проголосив 1 січня 1919 року Українську православну церкву автокефальною та вислала у Стамбул делегацію для перемовин із Вселенським Патріархом(7), але Діонісій не визнав цей державний акт, вважаючи його порушенням церковних канонів.(14) У зв’язку із більшовицьким російським наступом на Київ члени Собору роз’їхалися по місцях свого місцеблюстительства.

В липневі дні 1919 року, в період захоплення Кременця більшовиками, Діонісій був під загрозою смерті – більшовики видали розпорядження про його арешт. Але його переховали в одній із кременецьких родин і ніхто не видав.(14)

З переходом Кременеччини наприкінці 1920 року під владу Річи Посполитої Польської, змінилася ситуація і в релігійному житті нашого краю. Перш за все, православна громада опинилася у складі католицької держави, що вимагало визначити її статус.

Спочатку Православна Церква у Польщі зберігала залежність від Москви. Але з часом почався рух за її незалежність. Московський патріарх Тихон відкинув прохання єпископів Георгія(Юрія) Ярошевського і Діонісія Валединського про надання церкві автокефалії, але погодився на «широкую автономію, мало чем разнящююся от автокефалии»(з листа патріарха Тихона до митрополита Георгія) та призначив в жовтні 1921 року архієпископа Юрія екзархом Православної Церкви в Польщі з правами обласного митрополита та управляючим Варшавською та Холмською єпархіями. У січні 1922 року Собор єпископів Православної церкви у Польщі, який відбувся у Варшаві, ухвалив перейти в управління церквою на засадах повної незалежності, де факто проголосивши автокефалію. Митрополитом обрано Георгія Ярошевського, прихильника дерусифікації церкви. Друга сесія Собору, яка відбулася в травні цього ж року у Почаєві, відмовилася визнавати владу Церковного комітету, який був створений як орган управління Російською Православною Церквою за участі радянської влади, як неканонічний, та всі справи вирішувати на місці самостійно, прагнучи обмежити відносини із російськими ієрархами. Було прийняте рішення про можливість прийняття канонічної автокефалії та розроблено план першочергових заходів по вирішенню даного питання. Російська еміграція поставилася до цього вкрай негативно, що вилилося у вбивство 8 лютого 1923 року митрополита Георгія архімандритом Смарагдом(Павлом Латишенком), колишнім ректором Холмської духовної семінарії.(11) Але курс на створення самостійної православної церкви було прокладено, і цю справу продовжив єпископ Кременецький Діонісій, обраний митрополитом(на єпископську кафедру у Кременці було призначено Симона, ректора Волинської духовної семінарії). Собор єпископів, під його керівництвом звернувся до Константинопольського патріарха Мелетія IV про повернення православних Польщі до їх першої духовної столиці – Константинополя. Константинопольський патріарх на підставі Патріаршого Синоду поблагословив новообраного митрополита Православної Церкви в Польщі, і тим самим дав згоду на її автокефалію.

Юридичним актом, який став основою канонічного заснування православної церкви в Польщі 20-30-х років минулого століття був «Патріарший і синодально-канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії, від 13 листопада 1924 року, про признання Православної Церкви в Польщі Церквою Автокефальною». У даному документі стверджувалися наступні положення:

1. Устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам.

2. Київська Митрополія була прилучена до Святої Московської Церкви неканонічно.

3. Визнання автокефального устрою Православної Церкви в Польщі та надання патріаршого благословення.

4. Обов’язком митрополита Варшавського і всієї Польщі є: повідомлення митрополита про своє обрання, збереження основ віри та православного благочестя відповідно до канонів та чинів православної церкви, поминання в «Диптихах» ім’я Вселенського та інших патріархів, предстоятелів інших автокефальних церков, звертання у питаннях, що перевищують юрисдикцію автокефальної церкви до Вселенського патріарха

Документ підписаний патріархом Константинопольським Григорієм та дванадцятьма митрополитами його церкви. Написаний був у двох мовних варіантах – грецькій та французькій.

17 вересня 1925 року патріарший «Томос» був урочисто проголошений після скликання Собору представників від єпархій.(18)

Патріарший і синодально-канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії, від 13 листопада 1924 року, про признання Православної Церкви в Польщі Церквою Автокефальною.

Григорій З Божої ласки Архієпископ Константинополя-Нового Риму й Вселенський патріарх.

Свята Православна Церква в Богом хорони мій Польській Державі, що наділена автономним церковним устроєм й управлінням і доводить свою твердість у вірі й гордливість у церковних ділах, просила Наш Святійший Апостольський й Вселенський патріарший престол поблагословити й утвердити Її автокефальний устрій, вважаючи, що в нових обставинах політичного життя такий устрій один лишень міг би задовольнити й забезпечити Її потреби.

З любов’ю розглянувши це прохання, приймаючи під увагу приписи святих канонів, які установляють, що устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам(IV Вселенського Собору правило 17; IV Вселенського Собору правило 38), а також апофегму Фотія: «Прийнято, що права, які торкаються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам», з другої сторони, скоряючись перед вимогами канонічного обов’язку, що накладає на наш Святіший Вселенський Престол піклування про Православні Церкви, які знаходяться в потребі; розглядаючи рівно ж факт, чому не заперечує й історія(бо ж написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії Литви та Польщі, залежних від неї, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського Митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу), Наша Мірність й Святіші митрополити, Наші в СВ. Дусі улюблені браття і спів служителі вважали обов’язком вислухати прохання, з яким звернулась до Нас Свята православна Церква в Польщі й дати Наше благословення й затвердження на Її автокефальний і незалежний устрій.

Внаслідок цього, опреділяюче соборне, по призволенню Духа Святого, Ми постановляємо: узнаємо автокефальний устрій Православної Церкви в Польщі й даємо Своє благословення на те, аби Вона від нині управлялась, як духовна Сестра, й рішала свої справи незалежно й автокефально, відповідно чинові й необмежених прав других Святих Автокефальних Православних Церков, узнаючи Своєю Вищою Церковною владою Священний Синод, зложений з православних канонічних Єпископів в Польщі, який кожний раз має Головою Блаженнішого Митрополита Варшавського і всієї Польщі. Щоб зберегти і канонічно довести єдність з Нашим Св. Апостольським Вселенським Патріаршим Престолом, як рівно ж зо всіма Автокефальними Православними Церквами. Ми нагадуємо тут про обов’язок, який буде мати кожний Варшавський і всієї Польщі Митрополит: повідомляти, відповідно чинові Святої Православної Церкви про своє обрання і возведення на престол(інтронізація) інтронізацій ним листом, як Нашу Велику Христову Церкву, так і всі Автокефальні Православні Церкви-Сестри; зберегти все, що торкається твердого додержування віри й православного благочестя, також все те, що наказують святі канони й чин Православної Церкви; поминати також згідно устава в «Диптихах» ім’я Вселенського патріарха й других Патріархів, рівно ж, як і Предстоятелів інших Святих Автокефальних Церков. Крім того, Ми постановляємо, що автокефальна православна Церква-Сестра в Польщі повина буде одержувати Святе Миро від Нашої Великої Христової Церкви. Ми радимо в той же час, аби в питаннях церковного порядку й характеру більше загальних, що перевищують границі юрисдикції кожної автокефальної Церкви, взятої зокрема, Блаженні ший Митрополит Варшавський і всієї Польщі, звертався до Нашого Святішого Вселенського Престолу, за посередництвом котрого підтримується єднання з усякою Православною Церквою, «правдиво навчаючи слову істини», і запитував також авторитетного погляду й допомоги Церков-Сестер.

Після того, як Ми все це старанно розглянули і обміркували на канонічних засіданнях Священного Синоду 6 і 11 листопада 1924 року, доручили Ми, після синодального затвердження, цей Синодальний і Патріарший Томос, в докладнім і незміннім відписі, як він є записаний в Кодексі Нашої Великої Церкви Христової, Блаженнішому Діонісію, Нашому улюбленому в Христі братові й Голові Священного Синоду Автокефальної Православної Церкви з Польщі.

Нехай зміцнить Господь Бог на віки, ласкою й заслугами Першого Великого й Верховного пастиря Христа, Нашого Бога, Автокефальну Церкву-Сестру в Польщі, так щасливо впорядковану, піднесе й посилить все в ній на славу Його Святого Імені, на користь Її благочестивої пастви і на радість всіх Автокефальних Церков-Сестер.

Року Господнього 1924, місяця листопада в 13-й день.

Патріарх Константинопольський (-) Григорій(затвердив).

Митрополит Кізичеський (-) Калиник.

Митрополит Сардінський і Писидійський (-) Герман.

Митрополит Нікейський (-) Василій.

Митрополит Халкідонський (-) Іоаким.

Митрополит Філадельфійський (-) Фотій.

Митрополит Деркоський (-) Константин.

Митрополит Сілірійський (-) Євген.

Митрополит Бруський (-) Никодим.

Митрополит Родополійський (-) Кирилло.

Митрополит Яринцевих Островів (-) Агатангел.

Митрополит Неокесарійський (-) Амвросій.

Митрополит Ахейський (-) Фома.

За згідність французького перекладу з грецьким оригіналом Тлумач (-) Константинидис.

Вселенська Патріархія, 13 листопада 1924.

Канцлер (-) Герман, Митрополит Сардінський.(18)

Прагнучи певною мірою згладити загострені стосунки із російським духовенством, митрополит Діонісій пояснює кроки по здобутті автокефалії прагненням зберегти єдність православ’я під владою Польщі в умовах розвитку націоналізму та захистити її від проявів анархізму, який відчувається від дезорганізованої церкви під владою Радянської Росії.(3)

Факт визнання Православної Церкви у Польщі як автокефальної засвідчує подорож митрополита Діонісія в Константинополь, Афіни, Олександрію, Єрусалим, Дамаск, Сербію, Болгарію та Румунію в 1927 році та його зустрічі з екзархами тих автокефальних церков, які відвідав митрополит.(16)

16 липня 1926 року між Православною Автокефальною Церквою в Польщі та Польським Національним Костелом в особі ксьондза А. Гушно, було підписано Акт про приєднання останнього до православ’я на канонічних засадах основ віри до поділу християнства на Східну та Західну з юридичним підпорядкуванням Православній Автокефальній Церкві в Польщі. Причиною відділення частки польських віруючих від католицтва було прагнення перш за все вийти з-під жорсткої опіки папи римського. Цей акт не відіграв великого значення у релігійному житті Польщі того часу так як не був підтриманий польським суспільством. (2)

Необхідно було вирішити і місцеві питання. Раніше церковна влада на Волині знаходилася під управлінням Волинського архієпископа у Житомирі, а у Кременці була лише єпископська кафедра. Отже необхідно було подбати про створення окремого єпархіального управління. У зв’язку з цим у Кременці було утворено Волинську єпархіальну раду, якій владика Діонісій надав завдання визначити склад духовенства нової єпархії, кількість парафій без священиків та їх забезпечення ними, здійснити поділ повітів Волині на благочинні округи. Вона розпочала свою роботу з 14 квітня 1920 року(з 1922 року відповідно до указу Собору архиреїв Православного Екзархату в Польщі отримала статус Волинської Духовної Консисторії).(24) На початках рада, і зокрема єпископ Діонісій, увійшли в непорозуміння з Володимирським Духовним Правлінням через втручання у справи на території «конкурента». За іншою версією, конфлікт був більше в ідеологічній площині, так як Правління проводило активну українізацію, а у Кременці панували русофільські тенденції. Але в результаті особистих перемовин єпископа Діонісія та члена Правління отця Никанора Абрамовича, конфлікт вдалося улагодити, та більше, найти спільні шляхи розвитку православ’я на Волині.(5)

У жовтні 1921 року в Почаївській Лаврі відбувся Волинський Єпархіальний З’їзд. На ньому було прийнято ряд важливих рішень, які стосувалися: обрання Волинського єпископа – ним став Діонісій; визначено межі Волинської Єпархії; закладено основи парафіяльного устрою та монастирів; закладено парафіяльні ради при парафіях та духовні собори при монастирях; відкрито нову єпископську кафедру в Луцьку; визначено напрями розвитку емісійної діяльності; розглянуте питання правного та матеріального становища духовенства; українізація церковних відправ, проповідей, шкільних викладів, церковного листування та метрикації; видання єпархіального часопису українською мовою.

Під час урочистого богослужіння в Троїцькому Соборі отець Абрамович, по звичці, не пом’янув Московського патріарха, а лише єпископа Діонісія. Ченці Лаври підняли крик: «Церков обезглавлена, анафема!...» Нікому не вдавалося їх заспокоїти, допоки не вийшов старий схимник, на скропив всіх святою водою та з словами «Бес вошел в тебя, брат, уходи!», не повиганяв їх з церкви. Взагалі діяльність ченців Лаври на протязі усього Собору була деструктивна та спрямована на зрив його діяльності. (5)

Працювати доводилося у важких умовах. Населення краю, виснажене військовими діями першої світової та громадянської війни, революцією, проживало вкрай бідно, а отже і церква не могла сподіватися на вагомі приходи. Незважаючи на це, церковне життя в сільській Волині помалу налагоджувалося. За яких десять років, з 1920 по 1932 рік було збудовано 81 нову церкву(з них 15 на території Кременецького повіту), 526 відремонтовано (на Кременеччині 127), На будівництво та ремонт православних храмів витрачено 3 млн. 172 тис. злотих, з них на Кременеччині 673 тисячі). Купувалися дзвони(на суму 558 тис. злотих), ризи, хоругви та інша церковне начиння всього на суму 2 млн. 431 тис. злотих.

Складнішою проблемою були стосунки з католицькою церквою, яка маючи статус привілейованої в державі, розпочала діяльність, спрямовану на поширення свого впливу серед православного населення. Діяльність католицьких кіл велася кількома напрямками. Перший передбачав переходу основних православних святинь та храмів під католицький клір. Це відбувалося через судові позови, так як католики вважали, що приміщення храмів та монастирів, які ними будувалися(як основний комплекс Почаївської Лаври, Кременецький Богоявленський монастир) мають бути повернуті їм. Цей процес був відомий під назвою «ревіндикація». По території Волині під загрозою втрати опинилося 144 храми та монастирі(з них 34 на Кременеччині) та 8 040 гектарів церковної землі(на Кременеччині 2 954 гектара). Незважаючи на пред’явлення позовів, католицький клір відібрав у православних 21 церкву, з них 6 на Кременеччині(серед них Свято-Покровську в Білокриниці). 26 жовтня 1929 року митрополит Діонісій виступив із закликом до православних Волині стати на захист своїх православних храмів та святинь. Основна турбота за збереження загрожених храмів у руках православних була зосереджена в руках створеного Комітету на захист Церков та на правну оборону. (24)

В це й же період часу поляки мали серйозні наміри захопити Почаївську Лавру, про що стало відомо Українській військовій організації яку очолював полковник Євген Коновалець(очевидно від самого ж митрополита). Уже з ночі, напередодні визначеного для захоплення дня, у Почаїв на площу прибуло багато селянських підвід із захованою у сіни зброєю(«обрізами», сокирами, вилами). Групи прибували з усієї Волині, Холмщини та навіть Підляшшя. Поляки в свою чергу стягнули поліцію з усієї околиці – Вишневця, Катербурга, Горанки, Білокриниці, Бережець та Двірця, а також прибула резервна поліція з числа осадників та викликалися улани 12-го полку улан, які повернулися по дорозі назад в Білокриницю де були їх казарми. Після того, коли митрополит Діонісій оголосив після служби, що за умовою він має передати Лавру та Богоявленський монастир полякам, в храмі зчинився галас, в якій ледь не потерпів сам митрополит: один чоловік, який тримав хоругви, попередньо зняв з них образ, і древком ударив Діонісія, під удар підставився священник Науменко з села Шпиколоси, якому зламала руку). Поліція взялася розганяти людей, але зброї ніхто не застосував. На дзвіниці замайорів український прапор. Після цього поляки спроби «ревіндикації» більше не робили, а у Лаврі почала ширитися українська мова. Подібним чином вдалося відстояти церкву у селі Вишгородок. (21)

Крім цього у зв’язку із земельною реформою у польській державі 18 493 десятини церковної землі були передані в державну власність без компенсації та будь-яких умов, так як процес націоналізації землі православної церковної земельної власності не регулювався відповідним законом.(24) Це ще більше поставило церкву у важке матеріальне становище, позбавивши її значної частки засобів для існування.

Важливий напрям роботи полягав у проповідницькій діяльності, коли малограмотне волинське селянство піддавалося проповідям католицьких проповідників і сектантів та переходило до нової віри. Якщо судові процеси це була юридична казуїстика, то дана проблема передбачала довгу і терплячу роботу, в ході якої православні мали здобути ґрунтовні знання та твердість душі у збереженні батьківської віри.

У 1920 році Преосвященний владика Діонісій, спираючись на постанови Всеукраїнського Церковного Собору, звернувся з посланням до пастви та духовенства українською мовою. З цього часу українська мова, разом із державною польською, стала мовою діловодства Волинського єпархіального управління.

У 1921 році Преосвященний владика Діонісій видає послання, в якому наказує духовенству виголошувати проповіді українською мовою, на ній пояснювати Святе Письмо та церковні обряди, а також дозволено вживати української вимови слов’янського тексту при богослужіннях. На українській здійснювалося навчання Закону Божого у школах.

Після цього послання за дорученням владики Діонісія професор Василь Біднов, відомий учений та громадський діяч, тодішній викладач Семінарії Духовної Православної в Кременці, складає програму журналу українською мовою, першого офіційного часопису єпархії на Волині. Єпархіальний з’їзд духовенства в цьому ж році ту програму затвердив, а Собор єпископів Православної Церкви в Польщі дає на це своє благословення. В Кременці з 1922 року виходить журнал «Православна Волинь» під редакцією Василя Біднова. Основною ідеєю цього журналу було підвести світогляд духовенства під нові національно-культурні тенденції в церкві. Крім «Православної Волині» виходив україномовний журнал «Церква і нарід» та російськомовний «Воскресне чтение», україномовний тижневик «Православний селянин» та двомовний «Слово».(14)

Невдоволеною такою діяльністю митрополита Діонісія було духовенство, яке виховувалося на традиціях консервативного російського православ’я та російська еміграція, яка було досить таки чисельна на Волині після остаточної перемоги більшовиків у Росії: військові, чиновники, поміщики. У провину митрополиту вони ставили українізацію церкви, що розколювало, на їх думку, «православний фронт у боротьбі проти католицького наступу». Через свою організацію «Союз руських меншин», друковані органи «Русское слово» і «Наше время» вони намагалися всіляко стримати українізацію(та і білорусизацію) церкви, створюючи перепони перш за все на місцях, у парафіях, при виборі прихожанами мови богослужіння. Найпотужнішим він був серед ченців Свято-Успенської Почаївської Лаври. До постійних українських богослужінь тут справа так і не дійшла, хоча була розпочата ще у 1921 році після Собору, який у Почаєві ж і відбувся. Ситуація на краще змінилася з приходом на архієпископську кафедру у Волинь Олексія(Громадського) у 1934 року.(18) Характерно, що їх у своїх намаганнях підтримувала наймасовіша та найпотужніша польська партія ендеків,(9) яка вважали, що українізоване православ’я на окупованих землях становитиме для них більшу загрозу ніж російська за суттю церква. Обставиною, яка певною мірою полегшувала процес українізації Православної Автокефальної Церкви в Польщі було те, що патріарх російської православної Церкви Тихон І у 1921 році визнав радянську владу, що не могли в жодному разі підтримати представники російської еміграції, які від цієї ж влади і втекли, та і визнання радянської влади, яка була войовничо безбожною, виглядала незрозуміло. Тому, якщо не брати до уваги певні пасквільні статі в пресі та проблеми в деяких парафіях, де значну частку прихожан становили росіяни, останні були змушені були іти в руслі церковного розвитку, тим більше за ними були закріплені усі їхні національно-культурні права в Православній Автокефальній Церкві в Польщі.

Парафіяни боролися за свої права різними засоби, наприклад, як у селі Млинівці(теперішні Великі Млинівці), хор під час богослужіння перестав співати, коли священик вів службу на церковнослов’янській мові. Врешті хор зійшов з крилоса, а за ним з церкви потягнувся і весь люд. На другий день з’явилася польська поліція та заарештувала всіх хористів та декого з парафіян, яких побили на поліцейській дільниці у Бережцях. Це навпаки викликало серед селян таке завзяття, що за два тижні старого священика не стало, а новий правив тільки по-українськи.(21)

У 1922 та 1924 роках за поданням владики Діонісія Священний Синод Православної Церкви в Польщі налагоджує вживання української мови в церкві та школі. У Кременці вона була впроваджена в духовній школі(школі псаломщиків), духовній семінарії, відкритій стараннями владики, та духовній дівочій школі. Першим почав викладати в духовній семінарії Святе Письмо українською мовою протоієрей Олександр Громадський(пізніше владика Олексій) у 1921 році.(14)

Взагалі Семінарія Духовна Православна в Кременці, заснована у 1919 році за активної участі митрополита Діонісія після повернення його з Києва, здійснювала активну українізацію духовної освіти та підготовки нових релігійних національних кадрів. У 1919 році у Кременці діяло дві окремі семінарії – Волинська і Холмська(остання поверталася на місце перебування із Москви, але через польське несприйняття осіла в нашому місті), які об’єдналися в одну. В цей час вона була на державному утриманню уряду УНР від міністерства ісповідань, яке очолював професор Іван Огієнко. Викладацький склад Холмської семінарії відзначався своїм русофільським характером, що стояло на перешкоді українізації.

З окупацією наших земель Польщею у 1920 році у семінарії було запроваджено двомовну систему навчання та діловодства: російську та польську. Представники російської еміграції на Волині вважали Державну Духовну Православну семінарію в Кремінці(офіційна назва з 1927 року) своїм форпостом, але їх плани нездійснилися.(17)

Разом з тим в семінарії серед учнів панував дух толерантності. Так одинаково урочисто святкували ювілеї як українських діячів(як Шевченківське свято 1923 року)(17), так і російських(століття народження М.Ф. Достоєвського у 1921 році)(19), з послідуючими урочистими панахидами у Богоявленському монастирі.

Для забезпечення потреб церков у керівниках хорів та навчання дітей основ релігії були засновані школи псаломщиків(дяківські школи). Одна із шкіл діяла у Кременці при Богоявленському монастиреві, так як потреба Кременецького повіту у цьому була досить вагомою: тут діяло як найбільше на Волині церков(1923 рік – 581 храм, 1939 рік – 760 церков), так і навчальних закладів(у 1929/1930 навчальному році 153 школи із 1087 по Волині, та 11 901 учень із 78 525). Всі богословські предмети, церковний спів вчили не церковнослов’янською з російською вимовою, а на українській. Школа дяків мала місячні курси підвищення кваліфікації своїх випускників на місцях або й короткочасні курси підготовки дяків.(17)

Було запровадження навчання на українській мові і у початкових братських школах, які були під опікою владики.

Саме владика Діонісій першим дає своє архипасторське благословення на переклади професора Івана Огієнка богослужбових книг на українську мову з грецької. Будучи уже в сані митрополита Діонісій створив комісію по перекладу богослужбових книг при Науковому інституті в Варшаві, яка складалася з двох підкомісій у Луцьку та Кременці.

За вагомий вклад в українізацію православ’я на Волині кременецьке товариство «Просвіта» обрало владику Діонісія пожитєвим членом.(14)

На загал мовна політика Православною Автокефальною Церквою в Польщі проводилася досить толерантна. Стоячи на тих засадах, що Слово Боже має доходити до людини рідною мовою, уже як митрополит Діонісій сприяв використанню у навчанні, проповідях, книгах, вимови при богослужінні тієї мови, представники якої нації переважали на певній території та парафії: української, російської, білоруської, чеської, польської.(14) Православна Автокефальна Церква в Польщі 20-30-тих роках двадцятого століття була певним зразком мовного багатоманіття в межах однієї конфесії.

Вагому роль приділяв митрополит Діонісій утворенню та діяльності церковних братств, які створювалися для піднесення авторитету православ’я та займалися просвітницькою роботою: засновували братські школи, видавали книги та періодичну пресу.(18,24) Активну роль у Кременці відігравало Богоявленське братство при монастирі, де діяла школа, друкарня(18), та дитячий садок, куди був запрошений український діяч та письменник Аркадій Животко. У 1931 році було створене Товариство прихильників православної освіти й охорони традицій православної віри ім. Петра Могили(8,10), місцева філія якого існувала і у Кременці та керувалася відомими кременчанами Ю. Григоровичем, Б. Козубським, М. Редькиним, Ол. Глушко, Ол. Мельничуком.(22)

Разом з тим діяльність митрополита мала значну критику серед значної частини українців. Перші – неоуніати. Це було продовження традиційної політики польської влади на окатоличення українського населення за рахунок унії – об’єднання православної церкви з католицькою на умовах визнання верховної влади папи римського. Вони виходили з тієї точки зору, що православна церква на відміну від католицької є анархічною та недисциплінованою, що призвело до формування православного світу як до сукупності автокефальних церков(на цей час тринадцяти), у кожної з яких власна ієрархія, особливості богослужіння, неузгоджені відносини між собою(не всі автокефальні церкви навіть визнають одна одну). Лише при монархічній владі папи римського можливо створити єдиний православний світ, першим кроком до якого стане проголошення унії. Активну роботу з даного напряму проводили протоієрей п. Табунський та Антін Гірський, яки видавали брошури циклом «Українська бібліотека церковного з’єднання»(пізніше ці діячі перейшли в греко-католицтво). (20)

На противагу ідеї міцної одноособової влади в церкві, митрополит Діонісій розпочав реформу, основний зміст якої зводився до запровадження соборності в Православній Автокефальній Церкві в Польщі за традиціями православ’я, за якими жила православна церква в допетровий період(Петро І – російський імператор, який скасував посаду патріарха Російської Православної Церкви та запровадив Синод) та відміну синодального управління. Зміст церковної соборності полягав у залученні до вирішення важливих церковних питань та виборів церковних ієрархів не тільки вищі церковні сани, а і нище духовенство, що дало б змогу об’єднати усе духовенство та мирян навколо своєї Церкви.(9)

Значна частина населення вважала українізацію недостатньою. Перш за все вони хотіли в рамках Православної Автокефальної Церкви в Польщі створити ядро Автокефальної Української Православної Церкви, яка в майбутньому стала б незалежною національною митрополією.. У своїх докорах митрополиту вони пригадували редагування ним в період ректорства у Холмській духовній семінарії російської шовіністичної чорносотенної газети «Холмский народный листок», насильницьке насадження російського православ’я в Галичині в період окупації її російськими військами під час першої світової війни у 1914/1915 роках. На порядку денному вони ставили першочерговим завданням повне переведення богослужіння на українську мову та призначення на єпископські кафедри на Волині українців(такий був лише один). Яскравим прикладом їх вимог була багатолюдна маніфестація біля Почаївської Лаври 10 вересня 1933 року з вимогами повної українізації православ’я на Волині.(18) У результаті попередньо проведеної роботи на цей день до Почаєва прибуло понад двісті процесій загальною кількістю від 10 до 25 тисяч чоловік. Після того, коли після служби мощі Святого Іова обнесли навколо Свято-Успенського собору і митрополит разом із ієрархами направилися до митрополичого будинку, з’явилися гасла із вимогами розмосковлення церковного життя та його демократизація. Головною вимогою було поставлення на Волині українського єпископа. В цей же момент на дзвіниці було вивішено синьо-жовтий прапор. Митрополит Діонісій проігнорував зібрання, і воно перемістилося на міську площу, де перед ним виступали посли до польського сейму Михайло Тележинський, Микита Бура, Степан Скрипник і сенатор Інокентій Гловацький. Віче прийняло резолюцію.

«Ми, православні українці з різних сіл і міст Волинського воєводства, зібравшись з усіх кінців Волині в По чаєві у день св. Іова Почаївського 10 вересня 1933 р. на народному вічі стверджуємо, що:

1. Українському народові у православній церкві в Польщі діється кривда, бо

2. Церква не йде на зустріч бажанням та потребам церковно-релігійного життя української пастви;

3. Московський, ворожий нашому народові, напрямок продовжує панувати в Церкві, у всіх її теперішніх установах та в митрополитальній пресі;

4. Св. Синод не зважає на голоси та потреби православного українського громадянства, що особливо виявилось в останніх днях з його відношенням до меморіалу представленого Товариством ім.. м. Петра Могили.

Вимагаємо розмосковлення нашої Православної церкви і ухвалюємо:

Звернути високу увагу достойників нашої Церкви, усіх православних Владик, зібраних зараз у Св. Успенській Почаївській Лаврі, на надзвичайну небезпеку продовження московського протинародного напрямку в житті нашої Церкви і просити їх глибоко розважити над тим, до якого морального розкладу, занепаду та загибелі може повести незгода поміж ієрархією, духовенством та українською паствою в Православній Церкві.

Предложити цю нашу ухвалу митрополитові Діонісію доручаємо вибраній на вічу делегації у складі православних послів і сенаторів Волині та громадян у числі 21 чоловіка».

Резолюцію віче від імені митрополита Діонісія вийшли взяти архієреї Олексій(Громадський) і Полікарп(Сік орський).

Для підтвердження своєї позиції подібні віча відбулися у Рівному, Дубні, Межирічах, Володимир-Волинському та наостанок у Кременці 14 жовтня.

Незважаючи на те, що митрополит Діонісій через пресу поставився до вимог та акцій українців із нерозумінням, у березні 1934 року Святий Синод Православної Автокефальної Церкви в Польщі прийняв рішення призначити правлячим Волинським архієреєм архієпископа Гродненського і Новогрудського Олексія(Громадського), українця з Холмщини. До кінця року з Волині було усунуто найбільш ярих священиків-москвофілів та затверджено секретарем Кременецької духовної консисторії професора Івана Власовського. Таким чином почаївські події 1933 року стали вагомим внеском у справу українізації православ’я на Волині.(4)

Незважаючи на всі проблеми, з якими зіткнувся єпископ, а потім митрополит Православної Автокефальної Церкви в Польщі Діонісій у своїй діяльності, він зумів створити досить потужну церковну організацію, стати до певної міри символом українізації церкви та наочно показати, як можна узгодити національно-культурні інтереси різних народів у складі однієї Церкви. Посилення ролі православ’я в житті українців Волині неабияк стурбувало польську владу, що призвело до переслідування православних наприкінці 30-х років, напередодні загибелі польської держави. В останні місяці 1937 року почалася широка кампанія насильного навернення на католицтво православних українців на Волині в районах уздовж польсько-радянського кордону. Розпочали з церковного майна православних. Між Польщею та Апостольською Столицею в Римі було укладено договір, відповідно до якого майно, яке належало греко-католикам раніше переходило під власність польської держави за 2,5 мільйона злотих.(21) Цю, так звану, «ревіндикаційну» кампанію проводив Корпус Охорони Пограниччя, вживаючи різноманітні переслідування та репресії. Поляки мали на меті полонізувати українське населення прикордонних районів, і з цією метою вимагали від усіх, чиї призвіща закінчувалися на –ський, -цький і -ич зміни національності на польську. Хто погоджувався, обіцяли пільги, і навпаки.(7) Насильницьки закривалися православні храми, скликали віча, на яких домагалися, щоб Службу Божу відправляли на польській мові, навчали дітей католицького катехізису, ходили до костелів, змінити дати українських свят.(21) Насильство породило опір, і ця політика на Волині зазнала краху. З літа 1938 року поляки звернули увагу на Холмщину і Підляшшя, де розпочали гоніння на православних. За короткий час було зруйновано та спалено 115 православних церков, руйнувалися цвинтарі.(7) На захист православних виступив митрополит Української греко-Католицької Церкви Андрій Шептицький. Значна частина церков та монастирів, які закривалися, належали греко-католицькій церкві, але тепер вона взагалі спливала з українських рук та призвела до нещастя православним. Слід відмітити досить толерантну позицію єврейського населення до українських православних в цей час. Так, ще по польській окупації, військовий православний храм у Острозі був перетворений поляками у склад, а у 1925 році вони запропонували викупити його приміщення євреям, на що єврейське духовенство наклало сувору заборону для членів своєї общини. І подібні факти були характерні для всіх православних західноукраїнських земель. І лише напруження міжнародної ситуації та міжнародний розголос про безчинства польської влади примусили їх припинити.(21) З приходом більшовиків у вересні 1939 року на західноукраїнські землі Автокефальна Православна Церква на окупованих землях була ліквідована взагалі. Політика радянської влади, яка розпочала накладення конфіскаційних податків, закривання церков та арешт і вислання у Сибір священиків, мала кінцеву мету ліквідацію релігійного світогляду людства як такого. Православна Автокефальна Церква в Польщі припинила ж своє існування як церковна структура «завдяки» своїм братам по вірі – на Волинь прибув патріарший екзарх, архієпископ Микола Ярушевич, як проконсул Російської Православної Церкви та примусив ієрархів Православної Автокефальної Церкви в Польщі скласти присягу вірності Московській патріархії(за винятком двох, які цього не зробили – архієпископ Поліський Олександр Іноземцев, та єпископ Луцький Полікарп).(7) Спроби відновити автокефалію українського православ’я розпочалися в період радянсько-німецької війни. Але це відбувалося в інших історичних умовах та було приречено на невдачу.

Джерела

1. Алексий. История православной церкви в Польще за десятилетие пребывания во главе блаженнешего митрополита Дионисия(1923-1933). – Варшава, 1937 г.

2. Акт приєднання польського національного костела до православія/ Наша бесіда. – Рік ІІІ, Варшава, 20 серпня 1926 р., ч. 15-16.

3. Беседы Высокопреосвященнаго Митрополита Діонисія по церковным вопросам/ Вестник православной митрополии в Польще. – 1 июля 1923 г., №13.

4. Борщевич Володимир. Почаївська маніфестація 1933 року. – Український альманах, 2003, Варшава.

5. Бурчак Н. Початки українського церковного відродження на Волині/ Літопис Волині. – №17-18, Канада, Вінніпег, 1992р.

6. Волинський Л.І. Спогади про Волинську духовну семінарію 20-30-х рр.. ХХ ст. – рукопис.

7. Воронин Олександр. Коротка історія Української Православної Церкви. – Українська Автокефальна Православна Церква у США, Саут Баунд Брук, Нью-Джерсі, 1989.

8. За соборність/Неперіодичний орган товариства митрополита Петра Могили. – Луцьк, №1, 1932.

9. За соборність/Неперіодичний орган товариства митрополита Петра Могили. – Луцьк, № 2, 1932.

10. За соборність/Неперіодичний орган товариства митрополита Петра Могили. – Луцьк, №9, 1935.

11. Епископ Александр. Высокопреосвященный Георгий(Ярошевский), Митрополит Варшавсый и всей православной церкви в Польще(біографическій очерк)/ Вестник православной митрополии в Польще. – 15 апреля 1923 г.

12. Літопис Волині. - №17-18, 1992 р.

13. Павлович В. До об’єднання Польської Національної Церкви з Православієм/ Наша бесіда. – Рік ІІІ, Варшава, 20 серпня 1926 р., ч. 15-16.

14. Православна Волинь його блаженству, блаженнійшому Діонісію, митрополиту Варшавському і Волинському і всієї Православної Автокефальної Церкви в Польщі, Священно-архимандриту Почаїво-Успенської Лаври, з нагоди ювилею 20-тиліття Архиреського служення й 10-тиліття перебування на Митрополичому престолі. – Видання Волинського комітету по святкуванню ювілеїв його Блаженства, Блаженнійшого Владики Діонісія, Митрополита всієї Православної Автокефальної Церкви в Польщі, Кремянець, 1933.

15. Православная Волинь. – Кременець, 1922, №1-4

16. Посещение Его Блаженством Блаженнейшим Митрополитом Дионисием Святых Православних Автокефальних восточных Церквей. – Варшава, Синодальная типография, 1928.

17. Рожко В. Духовні православні освітні заклади Волині Х-ХХ ст. – 2002 р., Луцьк.

18. Рожко В. Нарис історії Української Православної Церкви на Волині. – Луцьк, 2001 р.

19. Служебно-административные акты Якутского церковного братства при св. Инокентиевской, а с 25. III. 1919 г. Покровской церкви г. Кременец. Часть II, повоенного времени и за время председателя П.С. Ильина с 26. XI. 1918 г. по 9 февраля 1939 г. Шнуровой реестр с 28. IV. 1917 по 9. 1939.

20. У лоні нез’єднаної православної церкви. – Луцьк – Ковель – Кремянець на Волині. Видавництво Прот. П. Табунського.

21. Островський Лев. В обороні православної віри. – Літопис Волині, 1958 р.

22. Церква і нарід. - №7, 1937 р.

23. Церковная жизнь на Украине/ Православная Волынь. - №23, 29 ноября 1918 года.

24. Церковно-господарче будівництво православної церкви на Волині. 1920-1932.

 
Кременеччина в червні-вересні 1941р PDF Друк e-mail
Написав Administrator   
Середа, 14 грудня 2011, 16:26

 

Початок німецької окупації

Військові дії на Кременеччині в червні – початку липня   1941 року

Подих війни жителі Кременеччини відчули ще до її початку. В травні 1941 року по селах та у місті було проведено мобілізацію, в напрямку до кордону почали рухатися цілі колони військових з технікою, а на придатних місцях розпочалося будівництво тимчасових аеродромів[23]: споглядаючи це все населення заряджалося недобрими передчуттями, які їх не зрадили. Звістку про початок війни населення краю зустріло неоднозначно: з однієї сторони радянська влада за короткий період свого існування зуміла показати всі свої «принади» у вигляді репресій, виселень та колективізації, а з другої ­– війна лякала своєю жорстокістю та неминучими смертями.

Обставини діяльності місцевих урядових та партійних органів влади яскраво показує ту непоінформованість та паніку, яка охопила урядові установи – ніхто не знав, що діється на фронті. Працівники установ  раз-по-раз розпочинали евакуацію при появі чутки про швидкий підхід німецьких підрозділів, що підсилювалося гулом канонади.[23] Насправді це ішли бої в Бродовському напрямку, де розгорілася запекла битва. Уже 27 червня військові дії зачепили північно - західну частину Кременеччини, де у районі Михайлівна – Ситно – Крижі – Рудня три дні точилися танкові бої.[25] Часто населення було свідком повітряних боїв, які, як правило, закінчувалися одинаково – знищенням радянських бомбардувальників, що летіли на ворожі позиції без прикриття винищувачів.[23] В останніх числах червня лінія фронту на певний період часу стабілізувалася по річці Іква за п’ять кілометрів на захід від Кременця. Підрозділи радянських військ зуміли закріпитися на схилах Кременецьких гір, та за рахунок кавалерійських атак, підсилених артилерійською канонадою, прагнули зупинити механізовані підрозділи німецьких військ.[37] Оборону лінії фронту на кременецькому напрямку тримала 14-та кавалерійська дивізія.[36] Але в результаті прориву лінії фронту німцями на дубнівському напрямку, радянські війська, які опинилися під загрозою оточення в Кременці,  відповідно до наказу від 30 червня, залишили місто без бою, що дало можливість запобігти його руйнуванню.

Місцеві українці та німецькі війська – перша  зустріч

Німецькі солдати вступили у місто по козівській та дубенській дорогах. Перше, що зробили перші воїни, це увійшли у приміщення яйцескладу в районі залізничного вокзалу, наклали повні мотоциклетні коляски яєць, та рушили в шумському напрямку наздоганяти відступаючі радянські війська.[37]

У спогадах колишньої студентки-заочниці Кременецького вчительського інститутуБуйницької М. П. згадується цікавий епізод, пов’язаний із першими днями перебування німецьких військ у місті. У приміщенні єзуїтського колегіуму(а тоді інституту), розташовувався радянський  госпіталь, в якому при відступі залишилося багато поранених. При них була приставлені німецькі вартові, але увечері, поранені, які могли ходити, при допомозі медсестер, спокійно повиходили з приміщення і порозходилися у різних напрямках, при мовчазному спогляданні варти.[21]

Разом з тим, вступивши у місто, німецька влада зразу ж пограбувала місцевий музей, який знаходився у приміщені ліцею. Цей грабунок продовжувався весь період німецької окупації, а книги спалювали у німецьких похідних кухнях.[34]

Принагідно слід зазначити і той факт, що вступивши у місто, німецькі солдати зразу ж почали грабувати магазини, при чому щедро ділячись із дітворою. Але коли побачили єврейську дитину, почали нещадно його бити.[32]

Все ж таки, основною подією, яке сколихнуло місто в цей час, це був навіть не вступ нового окупанта у місто, а знищення в’язнів кременецької в’язниці органами НКВС у червні 1941 року.[Рис. 1.1.] Не маючи можливості вивезти ув’язнених у тил, було видано розпорядження про розстріл політичних в’язнів.[2] В умовах паніки, охорона в’язниці залишила у камерах близько двох сотень ув’язнених, які зуміли вирватися на свободу. Підрозділи НКВС, які повернулися назад, вчинили облаву та криваву розправу над втікачами на околицях міста, але близько півтори сотні чоловік врятував комісар військової частини, яка в цей час проходила через Кременець.[29] Ув’язнені отримали нові вироки та були етаповані на Урал. Суд був формальний, тому що вироки засудженим було визначено уже напередодні. В приміщенні, де відбувався суд, ще до оголошення вироку в’язнів розсадили таким чином: у перших рядах саджали тих, кому було винесено смертний вирок, у других рядах – всі ті, кого засудили на десять років, у третіх рядах – засудженні на вісім років позбавлення волі.[30]

З приходом німецьких військових частин, за розпорядженням окупаційної влади, спільні могили закатованих були розкриті, і туди допущені їх рідні та близькі. Видовище було жахливе: «Я там бачила змаскаровані трупи. Один такий труп лежав лицем вниз, від шиї було відрізано пас шкіри шириною більше 10 сантиметрів до самої поясниці. У другого був протягнутий дріт з одного вуха в друге. Сестра моя, бачила жінку з відрізаними грудьми, повириваними язиком та губами. На в’язничному подвір’ї стояв крик і стогін, багато пізнавали своїх рідних та близьких. Зайшли в першу камеру справа: очевидно, це була катівня, бо всі стіни були в крові, а на землі лежала добряча довбня, також у крові.»[32]

Одночасно німці скерували ненависть кременчан на єврейське населення міста, всіляко наголошуючи на тому, що у всіх цих злочинах вина «жидівсько – більшовицька влада». Певною мірою їх пропаганда впала на сприятливий грунт, що проявилося у єврейському погромі. Так наприклад жителька Кременця Наталка била єврея ланцюгом з гирею по голові[28], а житель Дмитрук Борис, 12 років, забив єврейку цеглою по голові.[33] Але ці явища відбувалися в околиці в’язниці, і не поширилися на ціле місто: очевидно це був неконтрольований вихід люті у момент розпачу. Слід відмітити, що переважну більшість слідчих кременецької в’язниці становили саме представники єврейського населення.[1, 29, 30] Хоча більшість до єврейського населення ставилося із співчуттям.[32]


План Кременецької в’язниці з зазначенням місць поховань убитих та закатованих окупаційними властями

Пізніше німецька влада дала дозвіл на поховання тіл невпізнаних закатованих, яке відбулося на кладовищі Калантир. Ці похорони перетворилися на масову демонстрацію, яка закінчилася мітингом, на якому виступали громадсько-політичні діячі від ОУН, вцілілі жертви – втікачі.[19] Всі ці злочини німецька влада прекрасно використала для своєї пропаганди: всі наслідки знущання були сфотографовані та задукоментовані, а себе вона протиставила як цивілізована влада «нелюдам – більшовикам».[18]

Зустріч кременчанами німецьких військових частин при їх вході у місто у липні 1941 року.

На селі у перші дні ситуація була трохи інша. Після поразки у Бродівській битві, зо два тижні через Кременеччину пробиралися до своїх військ радянські солдати – як групами так і поодинці: дехто зі зброєю в руках, а більшість напівпереодягнених, під лаштованих під місцевих селян, в одних гімнастерках і навіть роздягнені по пояс. Наткнувшись на німців, обминали село полями, але коли німці їх виявляли, то заради розваги влаштовували на них справжнє полювання, і хто втікав, підстрілювали. Через те місцевим селянам,: їх могли сприйняти за переодягнутого солдата. Небезпечно було і з’явитися на селі молодій дівчині та молодиці. І тому ходили лише старі, яким нічого не грозило, та діти, які хотіли все знати.

Взагалі ставлення німецьких солдат до населення було не вороже, хоча й не дружелюбне, а більше простецько-похабне. З перших же днів вони ходили по дворах, випрошуючи продукти, іноді пропонуючи свої гроші. В свою чергу, солдати польових частин, які певний час квартирували по селах, пригощали дітей прянощами та цукерками.

Навіть у такий непевний період, селяни по ночах, швиденько розібрали свій ренамент та худобу по тих селах, в яких радянська влада спромоглася створити колгоспи.[23]

Таким чином суспільно - політична ситуація на Кременеччині з початком радянсько – німецької війни зазнала швидких і різких змін. Швидкий розгром радянських військ німецькими військами та злочини органів НКВС при відступі схилило населення до думки, про приреченість радянської влади, та дало надію на зовсім новий тип відносин із німецькою окупаційною владою. Разом з тим, поведінка німецьких солдатів та командування, яке певною мірою було зневажливе та стимулювало розгортанню міжнаціонального конфлікту в краї, могло насторожити певні категорії населення.

Суспільно-політичне життя в липні – жовтні 1941 року

Формування та діяльність органів місцевого самоврядування

Перехід лінії фронту зумовив необхідність розпочинати мирне життя. Життя вимагало свого. Людям потрібне було нормальне життя в умовах будь-якої окупації, потрібні були освіта, медична опіка, певні земельні порядки, адміністративна опіка, звичайна охорона проти грабіжників. Все це передбачало створення цивільних установ – адміністрації, судівництва, земельної адміністрації, охорони. Військова німецька адміністрація до цього ставилася прихильно тому що, по-перше, не мала чітких вказівок щодо конкретної політики на окупованих територіях, і по-друге, вони сприйняли позитивне ставлення населення до німецьких військ.

Уже 9 липня 1941 року «…згідно з наказом ОУН і в порозумінні із військовим комендантом…» бургомістром Кременця було призначено Бригадира Трохима Павловича.[4] А 12 липня «вперше після визволення міста і повіту від влади червоних катів відбувся з’їзд представників Кременецького повіту, влаштований комендантом та його ад’ютантом. Виступаючий представник ОУН І. Міщена проголосив бандерівську державу та потребу у формуванні місцевих органів влади з наказу ОУН. У ролі доповідачів виступали М. Редькин, М. Кобрин, І. Власовський, В. Ярцак(відомі громадські діячі Кременця – прим. авт.). Відповідно до рішення з’їзду організовано адміністративний апарат в повіті. В перспективі мали організувати міліцію та дібрати працівників.»[5]

Тодішня структура органів самоврядування базувалася за схемою обласна управа (в даному випадку Рівненська) – окружна управа (в територіальному плані захоплювала територію польських повітів) – районова управа (колишні гміни) – староста. В складі окружної управи діяли відділи постачання, шляхів та охорони державного майна. [23]

Слід зупинитися на проблемі особового складу органів самоврядування, визначити ті мотиви, які спонукали людей піти на шлях певної співпраці з новим окупантом. По-перше, на німців в цей час дивилися як на справжніх визволителів від більшовицької окупації, і вірили, що якщо не буде краще, то вже ні в якому випадку не гірше як за радянської влади. Українцям імпонувало, що німецька армія воювала не тільки з Червоною армією, а і з більшовицькою ідеологією. Німці критикували все радянське, комуністичне, безбожницьке. Роздували в свідомості думку, що СРСР це «жидівська держава під жидівським проводом».[18]

По-друге,  мало хто в цей час знав ідеологію нацизму. Як зазначає історик Ярослав Грицак, на західноукраїнських землях можна було перерахувати на пальцях однієї руки осіб, які б прочитали гітлерівський «Майн кампф», та і навіть у самій Німеччині мало хто всерйоз ставився до цього твору Гітлера, вважаючи його не більше як декларативну ідеологічну програму.

По-третє, серед населення ширилася думка, що Німеччина буде сприяти створенню Української держави під протекторатом Німеччини. Чутки про відновлення Української державності швидко поширилися по краю, але ніхто не знав, що самопроголошений уряд Я. Стецька арештований.[23] Так в 5 номері газети «Кременецького вісника» за 17 серпня на передовиці опублікована відозва про необхідність єднатися та згуртування сил в справі побудови Української держави, підписана 115 відомими кременчанами.[8] А на Святі проголошення Самостійної України у Вишнівці 27 липня була прийнята резолюція про необхідність швидкого повернення Бандери на Україну.[7]

По-четверте, як уже було вище сказано, саме життя вимагало певної організації та структури органів влади.

Які ж категорії населення увійшли до органів самоврядування?

В переважній більшості на посади в органи самоврядування ішли люди за вказівкою ОУН, причому обох гілок, як мельниківської так і бандерівської. Саме ці організації мали залишки старих підпільних структур, які із залученням місцевих діячів, що зуміли втекти від радянських репресій на німецьку зону окупації у      1939 – 1940  роках, мали стати на шлях формування власного українського державного життя. ОУН по своїх зв’язках дала команду перебирати на себе адміністративні посади.[23] Громадські діячі, члени ОУН, використовували можливість вільного пересування щоб відновити у краї зруйновану за радянської влади оунівську підпільну сітку, створювати схрони зброї, боєприпасів та продовольства.[19] Досить багато членів або симпатиків Організації українських націоналісті працювали при німецьких структурах перекладачами, що давало часто отримувати про заплановані дії німецької влади практично з перших вуст. Як приклад можна навести дружину бургомістра Т. Бригадира, яка працюючи перекладачем у гестапо, робила підпільникам перепустки (влітку 1943 року вона була викрита гестапо і страчена). [31]

Значну частину службовців у державних органах становили молоді, маловідомі краянам люди, які були членами ОУН. Дехто із сучасників вважає, що це сталося із «благословення» німецької адміністрації, яка прагнула усунути від місцевого управління авторитетних та досвідчених кременецьких державних діячів.[27]

Примітно, що в цей період часу до гострих конфліктів між двома напрямками ОУН не дійшло, і посади вони ділили більш-менш пропорційно: якщо бургомістром Кременця став представник «бандерівців» Т. Бригадир, то у противагу начальником міліції поставлено «мельниківця» М. Медведського (одночасно він був головою повітового проводу українських націоналістів).

Цікавою є замітка у своєму «Щоденнику» Кравченка-Бережного стосовно стосунків між гілками ОУН. «Б’є ключем державне життя. Партії з’явилися. Гризуться. Є «бандерівці», є і «мельниківці». Одні розвісять оголошення, інші бігають зривають. Зразу видно, що є якась держава, або натяк. Стріляють одні інших потрошки. Бандерівців погнали зі східних областей, вони зі шкури лізуть на західних».[17] Цей запис зроблено 8 вересня, коли жителі міста жваво обговорювали вбивства керівних діячів ОУН(м) у Житомирі, хоча до місцевих справ воно не мало жодного відношення.

Між іншим, оунівці уже в перший період відмежовувалися від своєї співпраці з німецькою окупаційною владою, про що заявили у  передовиці «Кременецького вісника» за 26 серпня номером 6, в якій наголошувалося, що ОУН це є структура, яка стоїть на захисті України та відкидалися звинувачення радянської пропаганди у тому, що вона є спільником німецьких окупантів.[9]

Значну частину адміністративної влади часів німецької окупації становили особи із активною українською громадською позицією, які, разом з тим, увійшли в склад органів самоврядування під впливом агітації та переконання зі сторони «оунівців». Як приклад цього можна навести спогади В. Підмурного про його розмову із відомим діячем – «мельниківцем» з села Великі Бережці Михайлом Семенюком.  Останій переконував у тому, що стояти осторонь подій, людині, яка має певний досвід організаційної роботи та є патріотом, у цей важкий час, є злочином. Саме через участь свідомого, активного елементу у діяльності органів місцевого самоврядування можна певною мірою полегшити становище українського населення в умовах німецької окупації.[23]

Незначна частина була представлена тією категорією населення, яка в період першої радянської окупації 1939 – 1941 років була причислена до радянських активістів, і тепер просто хотіла співпрацею із новою владою себе захистити (до них і причисляє себе автор спогадів із села Града Василь Підмурний).

Ну і звичайно не варто виключати категорію пристосуванців, які при будь - якій владі намагалися знайти для себе користь.

Після створення районових управ, настала черга до формування сільської влади замість колишніх сільрад. Всюди по селах працівники радонової управи проводили збори, чи як їх називали «сходи», на яких обиралися старости.[23] У різних селах це відбувалося по різному. Наприклад у селі Підлісці на зборах людьми старостою було обрано Томчука Сергія, колишнього воїна Армії УНР, активного члена Радикальної партії та «Просвіти», який користувався авторитетом серед односельчан[22]. В свою чергу у сусідньому селі Млинівці (тепер Великі Млинівці) старостою простим кивком пальця німецького офіцера було призначено Штуку Дмитра.[3]

Взагалі справа по організації влади на місцях ішла досить повільно. Не було конкретних вказівок навіть від окружної управи. Часто одні інструкції суперечили іншій, тому що вони опиралися на різні німецькі розпорядження видані оргкомендатурою чи іншою військовою владою у Кременці. Впадало у вічі, що між окружною управою та комендатурою немає узгодження. Все скидалося на тимчасовий характер цих відносин. Крім цього були відсутні всякі стосунки між Кременецькою окружною управою та Рівненською обласною та досить слабкий між ними телефонний зв’язок. Тільки час від часу комусь звідти чи звідти вдавалося приватно, при допомозі німецьких комерсантів зв’язатися, так як весь транспорт знаходився у німецьких руках. Коли вдалося налагодити тісніші зв’язки, то управи вже не мали ніякої ваги. Кожна управа існувала сама по собі, як допоміжний орган для німецьких комендатур. На межі вересня – жовтня 1941 року окружну а потім і районові управи були розпущені, а ті структури, які залишилися, виконували роль посередників між ляндвіртами та старостами сіл.[23]

Разом з тим, незважаючи на несприятливі обставини свого функціонування, управи намагалися налагодити нормальне життя на території підпорядкованого їм Кременецького повіту організовуючи засідання та наради, про що зазначалося у газетних статтях.  12 липня 1941 року відбулося перше зібрання представників повіту, на якому було постановлено організовувати адміністративний апарат (начальників громад), здійснювати охорону майна та встановити податок на місцеве управління.[5]  20 липня відбувся   Повітовий з’їзд начальників районів і начальників міліції Кременеччини. На ньому розглядалися питання про: постачання хліба у Кременець, охорону лісів, ремонт шляхів та мостів, налагодження поштового зв’язку, запровадження української національної церкви.[4] 26 серпня в окружній управі відбулася нарада за участю начальника району, управляючих державних маєтків, представників кооперативів та інших. Розглядали господарські та фінансові справи.[12] 9 вересня на окружній нараді робився наголос на вирішенні земельних питань та вишколу міліції.[16]

Було створено і скарбовий уряд[7], основним завданням якого було забезпечити місцеву скарбницю коштами. Основними джерелами надходження були податки за землю, за будівлі та з оренди, так як було відновлено приватну власність та виробництво. Головою скарбового уряду був Купцевич.[25] Запроваджувалося обов’язкове страхування. [Рис. 2.2.]

Певна увага приділялася і медичній сфері. У Кременці діяли медичні курси, на яких викладало відоме подружжя лікарів Рощинських.[Рис. 2.3.] В недалекому майбутньому практично всі студенти цих курсів опинилися в лавах УПА. Діяв у місті і Український Червоний Хрест, основна діяльність якого була спрямована на надання допомоги радянським військовополоненим.[19]

 

Зверталася увага на відновлення кооперативного руху, що мало сприяти розвитку сільського господарства. Так 17 та 18 липня в ревізійному союзі українських кооперативів відбулася нарада ревізорів у справі відновлення і діяльності української кооперації. Зокрема було обговорено справу молочарної і міської споживчої кооперації. Директор РСУК був обраний  О. Квасниця.[6] Були організовані курси інструкторів кооператорів, які надавали допомогу у створення кооперативних спілок.[19] Уже на кінець 1941 році німецька адміністрація почала використовувати кооперативи як ефективний засіб здачі селянами контингенту.

Відновилася діяльність товариства «Сільський господар», керівником якого обрано Б. Козубського.[13] У вересні було засновано торговельно-промисловий кооперативний банк.[14]

Значну увагу німецька адміністрація звертала на контроль за виробництвом та реалізацією спиртного та тютюну. Відповідно до цього окружним акцизним урядом було видано розпорядження про обов’язкову здачу вирощеного тютюну на тютюнову фабрику у Кременець та купівлі акцизу особам, які мали право торгувати пивом в місті та окрузі. Було заборонено самовільно виробляти та продавати горілку.[8, 11] У випадку варіння пива або паління горілки підприємець мусив завчасно попередити владу про це місцеву владу.[Рис. 2.4.]

 

Уже на початках свого управління німецька адміністрація звернула увагу на контроль за помолом муки, для чого запроваджувалися спеціальні карточки із зазначенням обсягів помолу.[Рис. 2.5.]

Таким чином, місцевим українським національним провідникам на Кременеччині, за згоди німецької окупаційної влади, вдалося досить швидко відновити діяльність органів місцевого самоврядування. За зразок було взято систему самоврядування періоду ІІ Речі Посполитої, яка діяла в період                 1920 – 1939  років. Основним чинником, який спонукав до цього, стало бажання створити основу системи управління відновленої 30 червня 1941 року у Львові Української держави та налагоджувати нормальне цивільне життя. Незважаючи на проблеми, ця діяльність мала певні здобутки, та отримала визнання місцевого українського населення.

Піднесення національної свідомості

Катастрофічні поразки більшовицького режиму та туманні обіцянки німецької влади щодо перспективи творення нової української держави нехай навіть під протекторатом Німеччини призвели до активізації національного життя на Кременеччині. Період липня – серпня 1941 року це час велелюдних мітингів та зборів, на яких декларувалося прагнення українського народу творити власну державу та готовність надати допомогу «братній Німеччині» у боротьбі із більшовизмом. Перед у цих акціях вели чільні керівники та активісти обох гілок ОУН, які намагалися встановити політичний контроль за суспільно - політичними процесами на Кременеччині. Безперечно без дозволу німецької військової адміністрації у особі коменданта Рамбора ці акції відбутися не могли.

Першою такою акцією  було перепоховання закатованих в’язнів Кременецької тюрми у липні 1941 року, яке відбулося на калантирському військовому кладовищі, та вилилося у масовий мітинг протесту проти більшовизму.[19] На свято Спаса,     19 серпня, у Кременці на спортивному майданчику в ліцейному парку відбулася урочиста панахида та молебень в пам’ять про загиблих та закатованих у в’язниці. Участь у ній взяли представники 13 гмін повіту, які прийшли у місто хресним ходом.[27]

Демонстрація у Кременці на свято Соборності держави у липні 1941 року. Кінна дружина із села Великі Фільварки(тепер Плоске).

А уже 13 липня в Свято – Миколаївському соборі відбулася урочиста служба за Соборну Українську державу. В ході урочистої служби,  при великому зібрані народу, було освячено український національний прапор, після чого відбувся імпровізований мітинг який закінчився прийняттям урочистої клятви на вірність Україні.[Рис. 2.6.] Знову ж таки, пануючими серед ораторів були ідеї створення незалежної Української держави під протекторатом Німеччини. Було зачитано звернення українського уряду до всіх громадян відновленої Української держави. На жаль зміст звернення та взагалі що воно собою являло невідомо. Під кінець урочистостей відбувся парад, в якому взяли участь в основному представники Лановеччини, які прибули кінно[23] (вважається, що вони були залучені, щоб не накликати переслідувань на місцевих зі сторони німецької влади: очевидно, що організатори урочистостей   уже тоді мало вірили в благородність намірів нового окупанта).[Рис. 2.7.]

Маніфестація кремен чан з нагоди вступу німецьких військ у Кременець

Важливою подією в житті нашого краю був приїзд у липні 1941 року з-за кордону відомого українського письменника Уласа Самчука. По дорозі зі Львова його зустрів відділ кременецької української міліції М. Медведського, і він під їх охороною прибув у Кременець. Зустріч з ним відбулася у залі «Союзу українок», який знаходився у приміщенні колишнього ліцею. Організацією займалася голова союзу Катерина Міляшкевич.[1]

Слід відмітити взагалі активну діяльність «Союзу українок», у якій активну роль відігравали крім К. Міляшкевич і Ганна Рощинська, відомий, разом із своїм чоловіком, на весь Кременецький повіт лікар.[Рис. 2.7.] Вони постійно організовували свої зібрання, куди запрошували представників влади, в тому числі і німецької. 10 – 17  серпня «Жіночою службою України» була організована виставка українського мистецтва. А 20 серпня з ініціативи «Українського жіноцтва» в театральному залі колишнього ліцею відбувся вечір української пісні та танцю, на якому були присутні представники від українських організацій та німецької влади.. Відзначилися хоровий колектив під керівництвом Писького та танцювальний Снігура.[11]

Але найбільш яскравим зразком піднесення національної свідомості волинян стала урочиста маніфестація 31 серпня 1941 року до свята Української державності. Попередньо «Просвіта» організувала конкурс з метою залучення до дійства найкращих хорів, у репертуарі яких мало бути обов’язкові 3 – 4 пісні бадьорого патріотичного та героїчного характеру, а оркестри обов’язково мусіли вміти грати український і німецький гімни та «Боже великий, єдиний».[9]

У програмі були божа служба, яку відправив отець Собко у Свято-Миколаївському соборі, відбувся мітинг, в ході якого звучали заклики до вірності українській державі, Бандері та дружбі з Гітлером, У художній частині брали участь вісім хорів, оркестр та урочистий парад.[13]

Ось як описує це свято її учасник Чорнобай О. «Після того, як у Львові ОУН проголосила незалежність України, в Кременці відбувся великий парад – віче Кременецького повіту. Всі села повіту взяли участь у демонстрації. Кожне село на чолі зі старостою в колоні промарширувало містом до стадіону під жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами. Дівчата і хлопці в українських одностроях, а села з Лановеччини організували відділи кінноти, всі кіннотники в українських козацьких одностроях. То був захоплюючий, довгоочікуваний день свого українського, національного патріотизму, що вилився в таку багатолюдну демонстрацію. Німці тільки ходили і фотокамерами фотографували, щоб потім мати кадри основних організаторів тої маніфестації. На стадіоні відбулося віче, і колони пройшли знову через місто в сторону Дубенської вулиці. Радість і гордість панували в місті Кременці, яке ще не бачило такої чисельної маніфестації».[37]

Після цієї акції подібного уже не було. Нова німецька цивільна влада з недовір’ям та пересторогою дивилася на піднесення масової свідомості українців і вирішила припинити своє загравання з ними. 7 жовтня 1941 року               Кравченко-Бережний зробив запис у своєму щоденнику «… «Україна» щезає не за днями, а по годинах. Очевидно німці, рахуючи, що допомога націоналістів вже не потрібна, вирішили покінчити з їх ілюзіями…»[17]

Важливою подією став випуск місцевої газети «Крем’янецький вісник», який виходив тричі а потім двічі на тиждень від 20 липня 1941 року до 3 лютого 1944 року.[34] Редактором був Аркадій Трачук. «Кременецький вісник» виходила як «друкований орган ОУН» без чіткої приналежності до «бандерівського» чи «мельниківського» крила. У газеті друкувалися місцеві новини та оголошення, краєзнавчі нариси, описувалися злочини більшовиків у в’язницях при відступі (цікаво, що про розстріли у Кременці не згадано жодним словом), накази та розпорядження німецької окупаційної та Кременецької окружної ради. Наприкінці вересня 1941 року газети радикально змінила своє «обличчя», перетворившись на звичайний рупор нацистської пропаганди.[4-16]

Окремо хотілося б згадати про релігійну ситуацію на Кременеччині. В нових суспільно-політичних реаліях духовенство в цілому проявило розуміння національних устремлінь народу та активно його в цьому підтримувало. Очевидно в даному випадку тут відбилося те, що ще до радянської окупації в 1939 році на території Кременеччини діяла Автокефальна православна церква в Польщі, яка була позбавлена потужних промосковських впливів.

Так , 10 липня із закликом до об’єднання навколо українського уряду та держави вийшло архипастерське послання Полікарпа, архієпископа Волинського і Луцького.[4] Участь у різноманітних заходах національного характеру брали священики як міста, про що згадувалося вище, так і по селах, як наприклад  3 серпня в селі Рудка відбулося урочисте освячення українського прапора, причому молебень здійснювався українською мовою отцем Матерським.[8]

Взагалі питання українізації православ’я та творення окремої автокефальної церкви також було актуальним. Воно піднімалося як на вічах, на засіданнях окружної ради та на сторінках «Кременецького вісника».[4, 11] Причому перші результати були очевидні. «Богослужіння велося, звичайно, на українській мові, причому цитата з Євангелія читалася з простого зошита, покладеного на велике, оправлене в мідь(чи золото) Євангеліє на церковно - слов’янській…»[17]

Наведені факти свідчать, що в нових умовах спостерігалося значне піднесення національної свідомості українців, яке проявилося в масових мітингах, демонстраціях, прийнятті політичних рішень про підтримку новопроголошеній Українській державі, українізації православ’я. Заяви, про співробітництво з Німеччиною можна віднести або до політичної короткозорості українських діячів, або ж, свідомого кроку, який мав запобігти передчасним репресіям зі сторони окупаційної влади. Очевидно, що остання, залишаючись на цьому етапі спостерігачем, була стурбована активним проявом українського національного піднесення.

Розвиток освіти

Розвинута, але ідеологічно спрямована система освіти, яка залишилася в спадок від радянської влади, потребувала відновлення та реформування. Українські громадсько-політичні діячі, оунівські організації приділяли важливу увагу школі та освіті загалом, вбачаючи в ній, як і більшовики, перш за  все засіб формування громадянина. У зв’язку з тим, що початок окупації припав на літо, основна увага громадськості та влади була зосереджена на розвиток системи просвітницького руху. Першочерговим завданням було відновлення структури «Просвіти», так як вона була зліквідована ще у 1938 році польською владою.

31 липня відбулися організаційні збори українського громадянства, на яких було вирішено відновити діяльність товариства «Кременецька просвіта». Організовувався збір коштів на друк української книги. Голова ради «Просвіти» обрано І. Власовського, секретарем А. Трачука.[5] Уже у серпні – вересні було створено низку просвітницьких організацій по селах, таких як Рудка, Шпикололоси, Чугалі та інші.[13] З 1 вересня відкрилася бібліотека-читальня при товаристві «Кременецька просвіта», відвідування якої була платна, причому члени «Просвіти» платили удвічі менше.[11]

З наближенням осені першочерговим стало завдання підготовки шкіл повіту до навчального року, та визначення пріоритетних принципів навчання та виховання.

20 серпня відбулася нарада в справі організації шкільництва на 1941/1942 навчальний рік. Доповідачі професор Міляшкевич, Веселовський, Копцевич, Вишневський, Данилевич, Власовський (голова окружного освітнього відділу) розглянули питання організації навчального процесу на 1941/1942 роки та визначили основні принципи побудови української школи що передбачало надання їй національного та релігійного характеру.[10] Слід відмітити, що певній категорії населення це не сподобалося, перш за все представникам російської еміграції, про що згадує все той же Кравченко-Бережной у своєму щоденнику. Перший день навчання у 1941/1942 навчальному роках: «…Зібралися ми в школі до 8 годин… а потім нас погнали як баранів до церкви. Причому директор Веселовський… сказав:    - Учні, які належать не до православної віри, можуть, якщо хочуть, залишитися. Православні ідуть обов’язково…»[17]

Початок нового навчального року було заплановано на 22 вересня.

Напередодні, 14 вересня, відбувся з’їзд керівників і вчителів. В Кременецькому повіті до роботи були готові 174 школи, з них 139 початкових, 35 вищих початкових, гімназія та дві фахові середні: рільничо - лісова в Білокриниці[Рис. 2.9] та слюсарна у Вишнівці.[15]

Студенти лісової школи у Білокриниці. Курс 1941/1942 років навчання, березень 1942 року.

При окружному відділі освіти було утворено шкільний інспекторіат, який відав особовим складом учителів та мережею загальноосвітніх і технічних закладів.[14]

Якщо по селах початкові школи ще певний період часу зуміли протриматися за рахунок самофінансування, яке здійснювали батьки учнів, то у місті в листопаді – грудні 1941 року вищі школи, гімназія та фахові середні школи були закриті окупаційною владою під приводом відсутністю палива та морозів. «Німцям розумні українці були не потрібні».[32]

Аналіз даних фактів свідчить, що була здійснена спроба сформувати систему закладів освіти, яка б крім освітніх функцій виконувала роль виховання свідомого патріота України. Але досить швидко німецька влада прикрила більшість навчальних закладів та прагнула перетворити їх на установи, які б надавали елементарні знання, необхідні українцям лише як працівникам.

Діяльність українських правоохоронних органів

Формування українських правоохоронних органів з точки зору тодішніх діячів національного руху передбачало перед собою кілька завдань. Перше, це дійсне наведення порядку та законності на територіях, окупованих Німеччиною. По – друге, і основне, українська міліція мала стати певною мірою праобразом та ядром майбутньої української армії – союзника німців в час війни з Радянським Союзом, в умовах коли німецький політичний провід не дав чіткої відповіді в цьому питанні. «Ми ніяк не могли повірити, що німцям не буде непотрібна не тільки самостійна Україна, а і українська армія, яка була б готова проливати кров у боротьбі з більшовиками».[23]

Після проголошення 30 червня 1941 року «Акту про відновлення української державності» центральним проводом ОУН було видано розпорядження, що при чисельності осередку три чоловіки, два іде в українську армію, а один залишається на місці. Цією роботою керували підрайонові. Медична комісія у Кременці, яка розташовувалася у приміщенні колишнього ліцею, відбирала здорових юнаків ростом на нижче 170 сантиметрів. З Кременеччини у Рівне, де під керівництвом полковника Леоніда Ступницького творився відділ ім. Холодного Яру, прибуло до трьох сотень чоловік. Але у листопаді місяці, коли цей відділ перейшов у пряме підпорядкування німецької влади та почав виконувати поліційні функції, у своїй більшості розійшовся по домівках.[19]

З метою здійснення військової підготовки на території Кременеччини наприкінці липня було складено реєстр із українців – колишніх старшин і підстаршин.[7] А 19 серпня у Кременці відбувся з’їзд вояків армії УНР періоду визвольних змагань 1917 – 1921  років.[13] Все це мало створити певною мірою кадрову базу при формуванні військових підрозділів.

Але більшою мірою формування міліційних підрозділів відбувалося спонтанно. Молоді хлопці у період проходження лінії фронту збирали зброю, а благо її було в цей час достатньо, та ховали її в надійному місці.[22] Про масовість цих дій свідчить заувага із статті «Кременецького вісника» про святкування Свята державності у Вишнівці, коли було дано залп з двохсот гвинтівок.[7] Після того, коли провід у командуванні міліцією зайняли оунівці, справа набрала більш чіткого організаційного характеру. Кременецький підрозділ був під управою «мельниківців» в особі М. Медведського(Хрона).

Створювалася українська поліція і в селах вона носила жовто-блакитні пов’язки на правій руці з написом «міліція».[37] В структурному відношенні вона наслідувала адміністративну систему управління, та підлягала обласним, окружним та районовим керівникам.

Як приклад діяльності районового підрозділу міліції наведу приклад Великобережецької.

«В Бережцях була організована з добровольців українська поліція, яка підпорядковувалася, безпосереднь, начальникові районової управи, та по його особистих розпорядженнях і вказівках наводила громадянський порядок у районі (до його складу входило 11 сіл – прим. авт.).

Комендантом районової поліції назначили Попілевича Сергія з Млиновець, заступником Лавренюка Федора з Гаїв.

Всіх поліціянтів було десять – дванадцять. Це були молоді енергійні хлопці з до околичних сіл. З Гради двох, з Бережець кількох, з Млиновець трьох, з Підлісець, з Куликова…» В більшості випадків на ніч їздили додому, звідки і запасалися продуктами. Платня була десь в розмірі 700 українських карбованців, які прирівнювалися до німецьких марок у співвідношенні один до десяти. Це було практично символічно. Одягнуті були у трофейну військову форму, яку самі ж вимінювали на базарі на продукти, в більшості ще польської армії. Практично всі пошили собі «мазепанки» - кашкети з однострою УСС.

Зранку усіх розподіляли по різних вартах: кого в управу, на мости, на зв’язок, на чергування. Решта була у резерві.»[23]

Якщо на західній Кременеччині було спокійніше, то територію Шумських лісів більшовики вирішили використати для формування своєї партизанської бази, закидаючи туди диверсантів. Це призводило до частих перестрілок між міліцією та ними, причому з обох сторін були жертви.[11]

Одночасно виконуючи свої безпосередні обов’язки, міліціонери досить часто проявляли свої антипатії стосовно певних категорій населення.

«Стояв у черзі за хлібом. Хліб отримати практично неможливо,… В черзі стоїть єврей, він близько… Підходить «міліціонер» і ставить його в кінець черги. Проходить півгодини і це повторюється. В кінці кінців він іде додому, де верещать голодні діти.»[17]

Через деякий час німці заборонили носити українській міліції жовто-блакитні пов’язки, а замість них почепили білі з написом «шуцман» і німецькою круглою печаттю. У селах міліцію заборонили і приказали здати зброю, яку вона мала. Для вигляду кілька гвинтівок віддали, а більшу частину зброї хлопці заховали.[37] З часом певна частина українців з «шуцманів» вийшла, залишивши тих, хто там був з наказу проводу ОУН (між іншим, у березні 1943 року вони організовано перейшли у «партизанку»), або хто шукав власної вигоди. З цього часу термін «міліція» був замінений на «поліція».[23, Рис. 2.10.]

Відділ української поліції з невідомого села на території Кременецького комісаріату.

Разом із відділами міліції на селах було закладено осередки молодіжно - патріотичного товариства «Січ». Вступ до «Січі» був добровільним, але військовий вишкіл допризовників обов’язковим. Заняття проводилися з ними щодня по кілька годин. Займалися з ними військові інструктори з окружної військової управи, яка існувала певний період часу. Як правило це були особи, які перебуваючи в лавах Армії УНР або польської досягали певних чинів. Основною структурою січовиків була сотня, яка ділилася на чоти, а чоти на рої. Німці досить швидко припинили діяльність цієї організації, але вишкіл таємно проводився і далі: в майбутньому в більшості випадків січовики склали основу боївок двох напрямків ОУН.[23]

Таким чином, уже на перших порах почалося формування української армії та міліції, які мали стати необхідним атрибутом відновленої Української держави. Попри готовність надати свою допомогу німецькій армії у війні проти радянського Союзу, воєнізовані формування українців були досить швидко розпущені або взяті під безпосереднє німецьке управління. Це був ще один акт «щирості» німецької влади щодо прагнення українців створити власну державу.

Зміна курсу німецької окупаційної адміністрації щодо українського національного руху

Перші репресії

Все вищезгадане зверху може сформувати уявлення про період липня – вересня 1941 року як період «золотого спокою» у стосунках між українцями та німецькою владою. Насправді це досить сильно суперечить правді. Уже практично з перших днів німецької окупації у місті почало діяти гестапо, один із каральних органів окупантів. Перша хвиля арештів пройшла в ніч з 6 на 7 липня, під яку потрапили більше трьохсот чоловік.[26] У місті була проведена «чистка» серед інтелігенції, колишніх працівників юстиції, прокуратури, правоохоронних органів, радянських активістів. Попередньо ту чи іншу особу викликали у дім зв’язку громадянських організацій[11] та протягом кількох днів застосовували щодо них тортури. Після кількох днів допиту, заарештованих виводили до Хрестової гори та розстрілювали, причому масові розстріли відбулися 31 липня солдатами СД практично не криючись. Кількість жертв, за деякими даними, сягала до двох тисяч чоловік.[20] В ході роботи комісії, по виявлені злочинів нацистського окупаційного режиму, було виявлено по горі двадцять загальних могил.[26] Таким чином нова влада хотіла обезголовити інтелектуальну частину міста та посіяти в ній страх перед розплатою. Особливістю даного терору було те, що основна частина жертв була не українцями, а поляками, росіянами, євреями. Це сформувало кілька міфів про злочини гестапівців: перший, що у розстрілах був задіяний підрозділ «Нахтігаль», і другий, що арешти велися на основі списку, складеним керівником Кременецької окружної управи Міщеною.[34] Стосовно першого міфу, то «Нахтігаль» дійсно був у Кременці, але уже взимку 1943 року, по поверненню на Україну з Білорусії по закінченню контракту з німецькою військовою адміністрацією, а отже участі у кривавих подіях літа 1941 року прийняти не міг фізично. Стосовно списку, то він в дійсності був, що визнавав сам Міщена, але він його передав по партійній лінії керівництву ОУН(б), і формувався за принципом не сприйняття даними особами тактики та принципів діяльності «бандерівців».[22] Разом з тим, навіть наявність списку не є доказом причетності Міщени до розстрілів, так як список утричі більший за кількість реальних жертв. Та і практики ліквідації своїх політичних опонентів німецькими руками на території Кременеччини не було зафіксовано на протязі всього періоду німецької окупації.

Таким чином репресивна політика стосовно певних категорій населення почала проводитися уже з перших днів окупації. Незважаючи на те, що кількість жертв було досить така масовим, воно не викликало активного спротиву місцевого українського населення. По – перше, німецький військовий механізм у цей час здавався практично бездоганним, що робило безперспективним будь - які виступи проти нього. По – друге, воно зачепило, в своїй більшості неукраїнське населення, що багато хто сприйняв як винищення потенційних ворогів на шляху до розбудови Української держави.

 

Заборона українського національного руху

Не були безхмарними і стосунки українців, які лояльно сприйняли нову владу, із самою владою. Прикладом цього є окремі факти із щоденника Кравченка - Бережного, які хоча подані із саркастичним присмаком, але досить наочно.

«Кілька днів тому був заарештований місцевий «діяч». Його випустили в цей же день в повному порядку, не рахуючи чотирьох вибитих зубів. І наказано було явитися на наступний день в цей же час. Напевно, за отриманням нової «порції». Сьогодні справа пішла ще дальше. Вийшов на вулицю, дивлюся – висить величезне оголошення червоними літерами. Виглядає воно приблизно так: «З часу приїзду німецької поліції безпеки гестапо вся поліцейська влада у місті належить їй, всілякі місцеві поліції та міліції не мають жодної поліцейської влади.»

«Ростислав бачив, як німці збили місцевого «міліціонера» до на пів смерті і стікання кров’ю. Він не за їх смаком керував у черзі. Причому вони обізвали його українською свинею… Нажили собі ще одного ворога, якщо його не розстріляють.»[17]

Таким чином, навіть у своєму сарказмі, автор спогадів бачив досить непрості стосунки між німецькою адміністрацією та українським рухом, і логічно зауважував, що вони не можуть у такому руслі протягнутися довго.

В дійсності, 14 вересня 1941 року, у місцевій газеті «Кременецький вісник» було надруковано розпорядження рейхскомісара України Коха та гебітскомісара Кременця Міллера про заборону партій, товариств та зібрань.

«Кременець і його 12 районів є німецьким комісаріатом. Фюрер … призначив окружним комісаром державного радника Фріца Міллера.

Окружний комісар є носієм офіціального розпорядження та керівництва. Він собі добирає співпрацівників з - поміж українського населення.

Поза ним не сміють існувати ніякі політичні партії, товариства або рухи державного значення.

Його розпорядження є наказом. Той хто не застосується до тих розпоряджень, ігнорує їх, або не виконує, буде покараний.

…зібрання союзів, партій або будь - яких політичних напрямів заборонені… Той, хто з осіб або груп самовільно виступає проти українського населення, а також спробує на нього односторонньо політично впливати, тим самим виступає проти влади окружного комісара і за це буде мати кару смерті або тюремне ув’язнення не менше 10 місяців. Така кара передбачається тим, хто самовільно виступає проти російських і польських народних груп. А також проти німців…

Кременець, 11 вересня 1941 р.

Окружний комісар Міллер, державний радник»[15]

Це автоматично заганяло українські патріотичні самостійницькі сили у підпілля та робило неможливим самостійницьку діяльність органів місцевого самоврядування. Особливо цікавим є останній пункт витягу з розпорядження, за яким, практично, російські та польські громади потрапляли під безпосередній захист німецької окупаційної влади у протистоянні із українцями.

Запровадження наприкінці вересня системи ляндвіртів, призвело до тотальних грабунків та репресій щодо мирного населення. Почалися переслідування членів ОУН і українців. Відповідь не забарилася. «На знак протесту за арештований провід почалися акції проти німців. У Бережцях розстріляно ляндвіртів, які зібралися з Кременецького повіту на нараду. Одначе пустили чутки, що це зробили совєтські партизани (виконавці акту були одягнуті у шоломи радянських парашутистів), щоб не дати приводу німцям для репресій щодо селян та арештів українців, які працювали в адміністрації і українській поліції.»[37] Характерно, що безпосереднім керівником та виконавцем цієї акції був Данилюк Антон, службовець німецького гестапо, а в майбутньому надрайоновий ОУН на Кременеччині з питань ідеології.

Отже на середину вересня 1941 року нацистська політика щодо українців дійшла до логічного завершення: будь - які прояви українського національного життя, самостійна діяльність органів місцевого самоврядування, функціонування українських воєнізованих сил оголошувалося поза законом. Кременеччина перетворювалася на звичайну частину колонії Третього Рейху – комісаріат у складі рейхскомісаріату Україна. Почався новий етап німецько - українських відносин, який перейшов у площину конфронтації та боротьби.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛА

 

1. Адамович Валентина. На поклик волі. – Кременець, 1997.

2. Білас Іван. Репресивно - каральна система в Україні у 1918 – 1953 роках. Книга друга. – Київ, Либідь – Військо України, 1994

3. Галевич Василь Великі Млинівці/ історично – краєзнавчий нарис – Кременець, 2007

4. Державний архів Тернопільської області. Р – 56, О. 1., Кременецький вісник, 1 число, 1 серпня 1941 року.

5. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 2 число, 6 серпня 1941 року.

6. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 3 число, 9 серпня 1941 року.

7. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 4 число, 14 серпня 1941 року.

8. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 5 число, 17 серпня 1941 року.

9. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 6 число, 21 серпня 1941 року.

10. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 7 число 24 серпня 1941 року.

11. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 8 число, 28 серпня 1941 року.

12. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 9 число, 31 серпня 1941 року.

13. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 10 число, 4 вересня 1941 року.

14. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 12 число, 11 вересня 1941 року.

15. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 13 число, 14 вересня 1941 року.

16. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 14 число, 18 вересня 1941 року.

17. Кравченко - Бережной Роман Александрович. Мой ХХ век. – Інтернет -версія.

18. Красевич Юрій. Від ОУН, УПА до святого престолу. – Тернопіль, 2001.

19. Крем’янчанка Н. Було в матері три сини. – Тернопіль, СМП «Астон», 1999

20. Майоров В. За покликом серця. – Діалог, № 32, 1996 р.

21. Матеріали з фондів Кременецького краєзнавчого музею. Спогади  Буйницької М. П. – записані 2006 року науковим співробітником музею Солов’єм О. Г.

22. Мєдвєдєв Сергій, Савчук Віталій Великий перелом – Кременець, 2008

23. Підмурний Василь, Спогади/рукопис, зошит 1. – уродженець с. Града Кременецького р-ну

24. Платіжне повідомлення № 4660. Із приватного архіву Мєдвєдєва С. О.

25. Раєвський С. Крижі у полум’ї війни – Діалог, 14 травня 2005 р.

26. Сєніна Т. Забуттю не підлягає – Прапор перемоги,

27. Сойка Іван Характеристика часу німецької окупації 1941 – 44 рр. на тлі окремих фактів. – Літопис Волині

28. Спогади Козловської(Серга) Д.І., м. Кременець, записано Медвєдєвим Сергієм 2002 р.

29. Спогади Олександра Мазура, 1920 року народження, жителя с. Залісці – записано Медвєдєвим С.О. 2002 року.

30. Спогади Обаля Андрія. жителя смт. Вишнівець – матеріали Музею жертв тоталітаризму у м. Кременці

31. Спогади Томчук – Медведчук Лариси Сергіївни, 1927 року народження, с. Підлісці – записано Савчук В.М. 2005 року.

32. Спогади Туницького В.Т. м. Кременець, записано Мєдвєдєвим Сергієм   2002 р.

33. Спогади Мандзій Іов Васильович, 1920 року народження, с. Залісці Кременецького р-ну, - записано Савчук В.М. 2008 року

34. Трагедія єврейського народу на Кременеччині. Пошуково - дослідницька робота учнів Кременецької загальноосвітньої школи – інтернату І – ІІІ ступенів. Керівник Тимощук Н.Л.

35. Трачук А. Періодика на Волині в рр. 1941 – 44. – Літопис Волині, №3, 1956.

36. Черняк О., Куза М. На поклик волі/ 2.На підступах до міста. – Прапор перемоги, №68, 1986.

37. Чорнобай Микола Якович, Спогади/рукопис, 1922 року народження, с. Підлісці.

 

 

 

 

 

 

Останнє оновлення на Середа, 14 грудня 2011, 16:49
 
« ПочатокПопередня12НаступнаКінець »

Сторінка 2 з 2
Випадкове фото
k8.jpg
Лічильник відвідувань
mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні42
mod_vvisit_counterВчора96
mod_vvisit_counterЦей тиджень531
mod_vvisit_counterПопердній тиждень930
mod_vvisit_counterЦей місяць1938
mod_vvisit_counterПопередній місяць3811
mod_vvisit_counterРазом відвідувань139221

Онлайн (20 хв): 1
Ваш IP: 35.172.165.39
,
Дата: 17 серп. 2019