Кременеччина в червні-вересні 1941р Друк
Написав Administrator   
Середа, 14 грудня 2011, 16:26

 

Початок німецької окупації

Військові дії на Кременеччині в червні – початку липня   1941 року

Подих війни жителі Кременеччини відчули ще до її початку. В травні 1941 року по селах та у місті було проведено мобілізацію, в напрямку до кордону почали рухатися цілі колони військових з технікою, а на придатних місцях розпочалося будівництво тимчасових аеродромів[23]: споглядаючи це все населення заряджалося недобрими передчуттями, які їх не зрадили. Звістку про початок війни населення краю зустріло неоднозначно: з однієї сторони радянська влада за короткий період свого існування зуміла показати всі свої «принади» у вигляді репресій, виселень та колективізації, а з другої ­– війна лякала своєю жорстокістю та неминучими смертями.

Обставини діяльності місцевих урядових та партійних органів влади яскраво показує ту непоінформованість та паніку, яка охопила урядові установи – ніхто не знав, що діється на фронті. Працівники установ  раз-по-раз розпочинали евакуацію при появі чутки про швидкий підхід німецьких підрозділів, що підсилювалося гулом канонади.[23] Насправді це ішли бої в Бродовському напрямку, де розгорілася запекла битва. Уже 27 червня військові дії зачепили північно - західну частину Кременеччини, де у районі Михайлівна – Ситно – Крижі – Рудня три дні точилися танкові бої.[25] Часто населення було свідком повітряних боїв, які, як правило, закінчувалися одинаково – знищенням радянських бомбардувальників, що летіли на ворожі позиції без прикриття винищувачів.[23] В останніх числах червня лінія фронту на певний період часу стабілізувалася по річці Іква за п’ять кілометрів на захід від Кременця. Підрозділи радянських військ зуміли закріпитися на схилах Кременецьких гір, та за рахунок кавалерійських атак, підсилених артилерійською канонадою, прагнули зупинити механізовані підрозділи німецьких військ.[37] Оборону лінії фронту на кременецькому напрямку тримала 14-та кавалерійська дивізія.[36] Але в результаті прориву лінії фронту німцями на дубнівському напрямку, радянські війська, які опинилися під загрозою оточення в Кременці,  відповідно до наказу від 30 червня, залишили місто без бою, що дало можливість запобігти його руйнуванню.

Місцеві українці та німецькі війська – перша  зустріч

Німецькі солдати вступили у місто по козівській та дубенській дорогах. Перше, що зробили перші воїни, це увійшли у приміщення яйцескладу в районі залізничного вокзалу, наклали повні мотоциклетні коляски яєць, та рушили в шумському напрямку наздоганяти відступаючі радянські війська.[37]

У спогадах колишньої студентки-заочниці Кременецького вчительського інститутуБуйницької М. П. згадується цікавий епізод, пов’язаний із першими днями перебування німецьких військ у місті. У приміщенні єзуїтського колегіуму(а тоді інституту), розташовувався радянський  госпіталь, в якому при відступі залишилося багато поранених. При них була приставлені німецькі вартові, але увечері, поранені, які могли ходити, при допомозі медсестер, спокійно повиходили з приміщення і порозходилися у різних напрямках, при мовчазному спогляданні варти.[21]

Разом з тим, вступивши у місто, німецька влада зразу ж пограбувала місцевий музей, який знаходився у приміщені ліцею. Цей грабунок продовжувався весь період німецької окупації, а книги спалювали у німецьких похідних кухнях.[34]

Принагідно слід зазначити і той факт, що вступивши у місто, німецькі солдати зразу ж почали грабувати магазини, при чому щедро ділячись із дітворою. Але коли побачили єврейську дитину, почали нещадно його бити.[32]

Все ж таки, основною подією, яке сколихнуло місто в цей час, це був навіть не вступ нового окупанта у місто, а знищення в’язнів кременецької в’язниці органами НКВС у червні 1941 року.[Рис. 1.1.] Не маючи можливості вивезти ув’язнених у тил, було видано розпорядження про розстріл політичних в’язнів.[2] В умовах паніки, охорона в’язниці залишила у камерах близько двох сотень ув’язнених, які зуміли вирватися на свободу. Підрозділи НКВС, які повернулися назад, вчинили облаву та криваву розправу над втікачами на околицях міста, але близько півтори сотні чоловік врятував комісар військової частини, яка в цей час проходила через Кременець.[29] Ув’язнені отримали нові вироки та були етаповані на Урал. Суд був формальний, тому що вироки засудженим було визначено уже напередодні. В приміщенні, де відбувався суд, ще до оголошення вироку в’язнів розсадили таким чином: у перших рядах саджали тих, кому було винесено смертний вирок, у других рядах – всі ті, кого засудили на десять років, у третіх рядах – засудженні на вісім років позбавлення волі.[30]

З приходом німецьких військових частин, за розпорядженням окупаційної влади, спільні могили закатованих були розкриті, і туди допущені їх рідні та близькі. Видовище було жахливе: «Я там бачила змаскаровані трупи. Один такий труп лежав лицем вниз, від шиї було відрізано пас шкіри шириною більше 10 сантиметрів до самої поясниці. У другого був протягнутий дріт з одного вуха в друге. Сестра моя, бачила жінку з відрізаними грудьми, повириваними язиком та губами. На в’язничному подвір’ї стояв крик і стогін, багато пізнавали своїх рідних та близьких. Зайшли в першу камеру справа: очевидно, це була катівня, бо всі стіни були в крові, а на землі лежала добряча довбня, також у крові.»[32]

Одночасно німці скерували ненависть кременчан на єврейське населення міста, всіляко наголошуючи на тому, що у всіх цих злочинах вина «жидівсько – більшовицька влада». Певною мірою їх пропаганда впала на сприятливий грунт, що проявилося у єврейському погромі. Так наприклад жителька Кременця Наталка била єврея ланцюгом з гирею по голові[28], а житель Дмитрук Борис, 12 років, забив єврейку цеглою по голові.[33] Але ці явища відбувалися в околиці в’язниці, і не поширилися на ціле місто: очевидно це був неконтрольований вихід люті у момент розпачу. Слід відмітити, що переважну більшість слідчих кременецької в’язниці становили саме представники єврейського населення.[1, 29, 30] Хоча більшість до єврейського населення ставилося із співчуттям.[32]


План Кременецької в’язниці з зазначенням місць поховань убитих та закатованих окупаційними властями

Пізніше німецька влада дала дозвіл на поховання тіл невпізнаних закатованих, яке відбулося на кладовищі Калантир. Ці похорони перетворилися на масову демонстрацію, яка закінчилася мітингом, на якому виступали громадсько-політичні діячі від ОУН, вцілілі жертви – втікачі.[19] Всі ці злочини німецька влада прекрасно використала для своєї пропаганди: всі наслідки знущання були сфотографовані та задукоментовані, а себе вона протиставила як цивілізована влада «нелюдам – більшовикам».[18]

Зустріч кременчанами німецьких військових частин при їх вході у місто у липні 1941 року.

На селі у перші дні ситуація була трохи інша. Після поразки у Бродівській битві, зо два тижні через Кременеччину пробиралися до своїх військ радянські солдати – як групами так і поодинці: дехто зі зброєю в руках, а більшість напівпереодягнених, під лаштованих під місцевих селян, в одних гімнастерках і навіть роздягнені по пояс. Наткнувшись на німців, обминали село полями, але коли німці їх виявляли, то заради розваги влаштовували на них справжнє полювання, і хто втікав, підстрілювали. Через те місцевим селянам,: їх могли сприйняти за переодягнутого солдата. Небезпечно було і з’явитися на селі молодій дівчині та молодиці. І тому ходили лише старі, яким нічого не грозило, та діти, які хотіли все знати.

Взагалі ставлення німецьких солдат до населення було не вороже, хоча й не дружелюбне, а більше простецько-похабне. З перших же днів вони ходили по дворах, випрошуючи продукти, іноді пропонуючи свої гроші. В свою чергу, солдати польових частин, які певний час квартирували по селах, пригощали дітей прянощами та цукерками.

Навіть у такий непевний період, селяни по ночах, швиденько розібрали свій ренамент та худобу по тих селах, в яких радянська влада спромоглася створити колгоспи.[23]

Таким чином суспільно - політична ситуація на Кременеччині з початком радянсько – німецької війни зазнала швидких і різких змін. Швидкий розгром радянських військ німецькими військами та злочини органів НКВС при відступі схилило населення до думки, про приреченість радянської влади, та дало надію на зовсім новий тип відносин із німецькою окупаційною владою. Разом з тим, поведінка німецьких солдатів та командування, яке певною мірою було зневажливе та стимулювало розгортанню міжнаціонального конфлікту в краї, могло насторожити певні категорії населення.

Суспільно-політичне життя в липні – жовтні 1941 року

Формування та діяльність органів місцевого самоврядування

Перехід лінії фронту зумовив необхідність розпочинати мирне життя. Життя вимагало свого. Людям потрібне було нормальне життя в умовах будь-якої окупації, потрібні були освіта, медична опіка, певні земельні порядки, адміністративна опіка, звичайна охорона проти грабіжників. Все це передбачало створення цивільних установ – адміністрації, судівництва, земельної адміністрації, охорони. Військова німецька адміністрація до цього ставилася прихильно тому що, по-перше, не мала чітких вказівок щодо конкретної політики на окупованих територіях, і по-друге, вони сприйняли позитивне ставлення населення до німецьких військ.

Уже 9 липня 1941 року «…згідно з наказом ОУН і в порозумінні із військовим комендантом…» бургомістром Кременця було призначено Бригадира Трохима Павловича.[4] А 12 липня «вперше після визволення міста і повіту від влади червоних катів відбувся з’їзд представників Кременецького повіту, влаштований комендантом та його ад’ютантом. Виступаючий представник ОУН І. Міщена проголосив бандерівську державу та потребу у формуванні місцевих органів влади з наказу ОУН. У ролі доповідачів виступали М. Редькин, М. Кобрин, І. Власовський, В. Ярцак(відомі громадські діячі Кременця – прим. авт.). Відповідно до рішення з’їзду організовано адміністративний апарат в повіті. В перспективі мали організувати міліцію та дібрати працівників.»[5]

Тодішня структура органів самоврядування базувалася за схемою обласна управа (в даному випадку Рівненська) – окружна управа (в територіальному плані захоплювала територію польських повітів) – районова управа (колишні гміни) – староста. В складі окружної управи діяли відділи постачання, шляхів та охорони державного майна. [23]

Слід зупинитися на проблемі особового складу органів самоврядування, визначити ті мотиви, які спонукали людей піти на шлях певної співпраці з новим окупантом. По-перше, на німців в цей час дивилися як на справжніх визволителів від більшовицької окупації, і вірили, що якщо не буде краще, то вже ні в якому випадку не гірше як за радянської влади. Українцям імпонувало, що німецька армія воювала не тільки з Червоною армією, а і з більшовицькою ідеологією. Німці критикували все радянське, комуністичне, безбожницьке. Роздували в свідомості думку, що СРСР це «жидівська держава під жидівським проводом».[18]

По-друге,  мало хто в цей час знав ідеологію нацизму. Як зазначає історик Ярослав Грицак, на західноукраїнських землях можна було перерахувати на пальцях однієї руки осіб, які б прочитали гітлерівський «Майн кампф», та і навіть у самій Німеччині мало хто всерйоз ставився до цього твору Гітлера, вважаючи його не більше як декларативну ідеологічну програму.

По-третє, серед населення ширилася думка, що Німеччина буде сприяти створенню Української держави під протекторатом Німеччини. Чутки про відновлення Української державності швидко поширилися по краю, але ніхто не знав, що самопроголошений уряд Я. Стецька арештований.[23] Так в 5 номері газети «Кременецького вісника» за 17 серпня на передовиці опублікована відозва про необхідність єднатися та згуртування сил в справі побудови Української держави, підписана 115 відомими кременчанами.[8] А на Святі проголошення Самостійної України у Вишнівці 27 липня була прийнята резолюція про необхідність швидкого повернення Бандери на Україну.[7]

По-четверте, як уже було вище сказано, саме життя вимагало певної організації та структури органів влади.

Які ж категорії населення увійшли до органів самоврядування?

В переважній більшості на посади в органи самоврядування ішли люди за вказівкою ОУН, причому обох гілок, як мельниківської так і бандерівської. Саме ці організації мали залишки старих підпільних структур, які із залученням місцевих діячів, що зуміли втекти від радянських репресій на німецьку зону окупації у      1939 – 1940  роках, мали стати на шлях формування власного українського державного життя. ОУН по своїх зв’язках дала команду перебирати на себе адміністративні посади.[23] Громадські діячі, члени ОУН, використовували можливість вільного пересування щоб відновити у краї зруйновану за радянської влади оунівську підпільну сітку, створювати схрони зброї, боєприпасів та продовольства.[19] Досить багато членів або симпатиків Організації українських націоналісті працювали при німецьких структурах перекладачами, що давало часто отримувати про заплановані дії німецької влади практично з перших вуст. Як приклад можна навести дружину бургомістра Т. Бригадира, яка працюючи перекладачем у гестапо, робила підпільникам перепустки (влітку 1943 року вона була викрита гестапо і страчена). [31]

Значну частину службовців у державних органах становили молоді, маловідомі краянам люди, які були членами ОУН. Дехто із сучасників вважає, що це сталося із «благословення» німецької адміністрації, яка прагнула усунути від місцевого управління авторитетних та досвідчених кременецьких державних діячів.[27]

Примітно, що в цей період часу до гострих конфліктів між двома напрямками ОУН не дійшло, і посади вони ділили більш-менш пропорційно: якщо бургомістром Кременця став представник «бандерівців» Т. Бригадир, то у противагу начальником міліції поставлено «мельниківця» М. Медведського (одночасно він був головою повітового проводу українських націоналістів).

Цікавою є замітка у своєму «Щоденнику» Кравченка-Бережного стосовно стосунків між гілками ОУН. «Б’є ключем державне життя. Партії з’явилися. Гризуться. Є «бандерівці», є і «мельниківці». Одні розвісять оголошення, інші бігають зривають. Зразу видно, що є якась держава, або натяк. Стріляють одні інших потрошки. Бандерівців погнали зі східних областей, вони зі шкури лізуть на західних».[17] Цей запис зроблено 8 вересня, коли жителі міста жваво обговорювали вбивства керівних діячів ОУН(м) у Житомирі, хоча до місцевих справ воно не мало жодного відношення.

Між іншим, оунівці уже в перший період відмежовувалися від своєї співпраці з німецькою окупаційною владою, про що заявили у  передовиці «Кременецького вісника» за 26 серпня номером 6, в якій наголошувалося, що ОУН це є структура, яка стоїть на захисті України та відкидалися звинувачення радянської пропаганди у тому, що вона є спільником німецьких окупантів.[9]

Значну частину адміністративної влади часів німецької окупації становили особи із активною українською громадською позицією, які, разом з тим, увійшли в склад органів самоврядування під впливом агітації та переконання зі сторони «оунівців». Як приклад цього можна навести спогади В. Підмурного про його розмову із відомим діячем – «мельниківцем» з села Великі Бережці Михайлом Семенюком.  Останій переконував у тому, що стояти осторонь подій, людині, яка має певний досвід організаційної роботи та є патріотом, у цей важкий час, є злочином. Саме через участь свідомого, активного елементу у діяльності органів місцевого самоврядування можна певною мірою полегшити становище українського населення в умовах німецької окупації.[23]

Незначна частина була представлена тією категорією населення, яка в період першої радянської окупації 1939 – 1941 років була причислена до радянських активістів, і тепер просто хотіла співпрацею із новою владою себе захистити (до них і причисляє себе автор спогадів із села Града Василь Підмурний).

Ну і звичайно не варто виключати категорію пристосуванців, які при будь - якій владі намагалися знайти для себе користь.

Після створення районових управ, настала черга до формування сільської влади замість колишніх сільрад. Всюди по селах працівники радонової управи проводили збори, чи як їх називали «сходи», на яких обиралися старости.[23] У різних селах це відбувалося по різному. Наприклад у селі Підлісці на зборах людьми старостою було обрано Томчука Сергія, колишнього воїна Армії УНР, активного члена Радикальної партії та «Просвіти», який користувався авторитетом серед односельчан[22]. В свою чергу у сусідньому селі Млинівці (тепер Великі Млинівці) старостою простим кивком пальця німецького офіцера було призначено Штуку Дмитра.[3]

Взагалі справа по організації влади на місцях ішла досить повільно. Не було конкретних вказівок навіть від окружної управи. Часто одні інструкції суперечили іншій, тому що вони опиралися на різні німецькі розпорядження видані оргкомендатурою чи іншою військовою владою у Кременці. Впадало у вічі, що між окружною управою та комендатурою немає узгодження. Все скидалося на тимчасовий характер цих відносин. Крім цього були відсутні всякі стосунки між Кременецькою окружною управою та Рівненською обласною та досить слабкий між ними телефонний зв’язок. Тільки час від часу комусь звідти чи звідти вдавалося приватно, при допомозі німецьких комерсантів зв’язатися, так як весь транспорт знаходився у німецьких руках. Коли вдалося налагодити тісніші зв’язки, то управи вже не мали ніякої ваги. Кожна управа існувала сама по собі, як допоміжний орган для німецьких комендатур. На межі вересня – жовтня 1941 року окружну а потім і районові управи були розпущені, а ті структури, які залишилися, виконували роль посередників між ляндвіртами та старостами сіл.[23]

Разом з тим, незважаючи на несприятливі обставини свого функціонування, управи намагалися налагодити нормальне життя на території підпорядкованого їм Кременецького повіту організовуючи засідання та наради, про що зазначалося у газетних статтях.  12 липня 1941 року відбулося перше зібрання представників повіту, на якому було постановлено організовувати адміністративний апарат (начальників громад), здійснювати охорону майна та встановити податок на місцеве управління.[5]  20 липня відбувся   Повітовий з’їзд начальників районів і начальників міліції Кременеччини. На ньому розглядалися питання про: постачання хліба у Кременець, охорону лісів, ремонт шляхів та мостів, налагодження поштового зв’язку, запровадження української національної церкви.[4] 26 серпня в окружній управі відбулася нарада за участю начальника району, управляючих державних маєтків, представників кооперативів та інших. Розглядали господарські та фінансові справи.[12] 9 вересня на окружній нараді робився наголос на вирішенні земельних питань та вишколу міліції.[16]

Було створено і скарбовий уряд[7], основним завданням якого було забезпечити місцеву скарбницю коштами. Основними джерелами надходження були податки за землю, за будівлі та з оренди, так як було відновлено приватну власність та виробництво. Головою скарбового уряду був Купцевич.[25] Запроваджувалося обов’язкове страхування. [Рис. 2.2.]

Певна увага приділялася і медичній сфері. У Кременці діяли медичні курси, на яких викладало відоме подружжя лікарів Рощинських.[Рис. 2.3.] В недалекому майбутньому практично всі студенти цих курсів опинилися в лавах УПА. Діяв у місті і Український Червоний Хрест, основна діяльність якого була спрямована на надання допомоги радянським військовополоненим.[19]

 

Зверталася увага на відновлення кооперативного руху, що мало сприяти розвитку сільського господарства. Так 17 та 18 липня в ревізійному союзі українських кооперативів відбулася нарада ревізорів у справі відновлення і діяльності української кооперації. Зокрема було обговорено справу молочарної і міської споживчої кооперації. Директор РСУК був обраний  О. Квасниця.[6] Були організовані курси інструкторів кооператорів, які надавали допомогу у створення кооперативних спілок.[19] Уже на кінець 1941 році німецька адміністрація почала використовувати кооперативи як ефективний засіб здачі селянами контингенту.

Відновилася діяльність товариства «Сільський господар», керівником якого обрано Б. Козубського.[13] У вересні було засновано торговельно-промисловий кооперативний банк.[14]

Значну увагу німецька адміністрація звертала на контроль за виробництвом та реалізацією спиртного та тютюну. Відповідно до цього окружним акцизним урядом було видано розпорядження про обов’язкову здачу вирощеного тютюну на тютюнову фабрику у Кременець та купівлі акцизу особам, які мали право торгувати пивом в місті та окрузі. Було заборонено самовільно виробляти та продавати горілку.[8, 11] У випадку варіння пива або паління горілки підприємець мусив завчасно попередити владу про це місцеву владу.[Рис. 2.4.]

 

Уже на початках свого управління німецька адміністрація звернула увагу на контроль за помолом муки, для чого запроваджувалися спеціальні карточки із зазначенням обсягів помолу.[Рис. 2.5.]

Таким чином, місцевим українським національним провідникам на Кременеччині, за згоди німецької окупаційної влади, вдалося досить швидко відновити діяльність органів місцевого самоврядування. За зразок було взято систему самоврядування періоду ІІ Речі Посполитої, яка діяла в період                 1920 – 1939  років. Основним чинником, який спонукав до цього, стало бажання створити основу системи управління відновленої 30 червня 1941 року у Львові Української держави та налагоджувати нормальне цивільне життя. Незважаючи на проблеми, ця діяльність мала певні здобутки, та отримала визнання місцевого українського населення.

Піднесення національної свідомості

Катастрофічні поразки більшовицького режиму та туманні обіцянки німецької влади щодо перспективи творення нової української держави нехай навіть під протекторатом Німеччини призвели до активізації національного життя на Кременеччині. Період липня – серпня 1941 року це час велелюдних мітингів та зборів, на яких декларувалося прагнення українського народу творити власну державу та готовність надати допомогу «братній Німеччині» у боротьбі із більшовизмом. Перед у цих акціях вели чільні керівники та активісти обох гілок ОУН, які намагалися встановити політичний контроль за суспільно - політичними процесами на Кременеччині. Безперечно без дозволу німецької військової адміністрації у особі коменданта Рамбора ці акції відбутися не могли.

Першою такою акцією  було перепоховання закатованих в’язнів Кременецької тюрми у липні 1941 року, яке відбулося на калантирському військовому кладовищі, та вилилося у масовий мітинг протесту проти більшовизму.[19] На свято Спаса,     19 серпня, у Кременці на спортивному майданчику в ліцейному парку відбулася урочиста панахида та молебень в пам’ять про загиблих та закатованих у в’язниці. Участь у ній взяли представники 13 гмін повіту, які прийшли у місто хресним ходом.[27]

Демонстрація у Кременці на свято Соборності держави у липні 1941 року. Кінна дружина із села Великі Фільварки(тепер Плоске).

А уже 13 липня в Свято – Миколаївському соборі відбулася урочиста служба за Соборну Українську державу. В ході урочистої служби,  при великому зібрані народу, було освячено український національний прапор, після чого відбувся імпровізований мітинг який закінчився прийняттям урочистої клятви на вірність Україні.[Рис. 2.6.] Знову ж таки, пануючими серед ораторів були ідеї створення незалежної Української держави під протекторатом Німеччини. Було зачитано звернення українського уряду до всіх громадян відновленої Української держави. На жаль зміст звернення та взагалі що воно собою являло невідомо. Під кінець урочистостей відбувся парад, в якому взяли участь в основному представники Лановеччини, які прибули кінно[23] (вважається, що вони були залучені, щоб не накликати переслідувань на місцевих зі сторони німецької влади: очевидно, що організатори урочистостей   уже тоді мало вірили в благородність намірів нового окупанта).[Рис. 2.7.]

Маніфестація кремен чан з нагоди вступу німецьких військ у Кременець

Важливою подією в житті нашого краю був приїзд у липні 1941 року з-за кордону відомого українського письменника Уласа Самчука. По дорозі зі Львова його зустрів відділ кременецької української міліції М. Медведського, і він під їх охороною прибув у Кременець. Зустріч з ним відбулася у залі «Союзу українок», який знаходився у приміщенні колишнього ліцею. Організацією займалася голова союзу Катерина Міляшкевич.[1]

Слід відмітити взагалі активну діяльність «Союзу українок», у якій активну роль відігравали крім К. Міляшкевич і Ганна Рощинська, відомий, разом із своїм чоловіком, на весь Кременецький повіт лікар.[Рис. 2.7.] Вони постійно організовували свої зібрання, куди запрошували представників влади, в тому числі і німецької. 10 – 17  серпня «Жіночою службою України» була організована виставка українського мистецтва. А 20 серпня з ініціативи «Українського жіноцтва» в театральному залі колишнього ліцею відбувся вечір української пісні та танцю, на якому були присутні представники від українських організацій та німецької влади.. Відзначилися хоровий колектив під керівництвом Писького та танцювальний Снігура.[11]

Але найбільш яскравим зразком піднесення національної свідомості волинян стала урочиста маніфестація 31 серпня 1941 року до свята Української державності. Попередньо «Просвіта» організувала конкурс з метою залучення до дійства найкращих хорів, у репертуарі яких мало бути обов’язкові 3 – 4 пісні бадьорого патріотичного та героїчного характеру, а оркестри обов’язково мусіли вміти грати український і німецький гімни та «Боже великий, єдиний».[9]

У програмі були божа служба, яку відправив отець Собко у Свято-Миколаївському соборі, відбувся мітинг, в ході якого звучали заклики до вірності українській державі, Бандері та дружбі з Гітлером, У художній частині брали участь вісім хорів, оркестр та урочистий парад.[13]

Ось як описує це свято її учасник Чорнобай О. «Після того, як у Львові ОУН проголосила незалежність України, в Кременці відбувся великий парад – віче Кременецького повіту. Всі села повіту взяли участь у демонстрації. Кожне село на чолі зі старостою в колоні промарширувало містом до стадіону під жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами. Дівчата і хлопці в українських одностроях, а села з Лановеччини організували відділи кінноти, всі кіннотники в українських козацьких одностроях. То був захоплюючий, довгоочікуваний день свого українського, національного патріотизму, що вилився в таку багатолюдну демонстрацію. Німці тільки ходили і фотокамерами фотографували, щоб потім мати кадри основних організаторів тої маніфестації. На стадіоні відбулося віче, і колони пройшли знову через місто в сторону Дубенської вулиці. Радість і гордість панували в місті Кременці, яке ще не бачило такої чисельної маніфестації».[37]

Після цієї акції подібного уже не було. Нова німецька цивільна влада з недовір’ям та пересторогою дивилася на піднесення масової свідомості українців і вирішила припинити своє загравання з ними. 7 жовтня 1941 року               Кравченко-Бережний зробив запис у своєму щоденнику «… «Україна» щезає не за днями, а по годинах. Очевидно німці, рахуючи, що допомога націоналістів вже не потрібна, вирішили покінчити з їх ілюзіями…»[17]

Важливою подією став випуск місцевої газети «Крем’янецький вісник», який виходив тричі а потім двічі на тиждень від 20 липня 1941 року до 3 лютого 1944 року.[34] Редактором був Аркадій Трачук. «Кременецький вісник» виходила як «друкований орган ОУН» без чіткої приналежності до «бандерівського» чи «мельниківського» крила. У газеті друкувалися місцеві новини та оголошення, краєзнавчі нариси, описувалися злочини більшовиків у в’язницях при відступі (цікаво, що про розстріли у Кременці не згадано жодним словом), накази та розпорядження німецької окупаційної та Кременецької окружної ради. Наприкінці вересня 1941 року газети радикально змінила своє «обличчя», перетворившись на звичайний рупор нацистської пропаганди.[4-16]

Окремо хотілося б згадати про релігійну ситуацію на Кременеччині. В нових суспільно-політичних реаліях духовенство в цілому проявило розуміння національних устремлінь народу та активно його в цьому підтримувало. Очевидно в даному випадку тут відбилося те, що ще до радянської окупації в 1939 році на території Кременеччини діяла Автокефальна православна церква в Польщі, яка була позбавлена потужних промосковських впливів.

Так , 10 липня із закликом до об’єднання навколо українського уряду та держави вийшло архипастерське послання Полікарпа, архієпископа Волинського і Луцького.[4] Участь у різноманітних заходах національного характеру брали священики як міста, про що згадувалося вище, так і по селах, як наприклад  3 серпня в селі Рудка відбулося урочисте освячення українського прапора, причому молебень здійснювався українською мовою отцем Матерським.[8]

Взагалі питання українізації православ’я та творення окремої автокефальної церкви також було актуальним. Воно піднімалося як на вічах, на засіданнях окружної ради та на сторінках «Кременецького вісника».[4, 11] Причому перші результати були очевидні. «Богослужіння велося, звичайно, на українській мові, причому цитата з Євангелія читалася з простого зошита, покладеного на велике, оправлене в мідь(чи золото) Євангеліє на церковно - слов’янській…»[17]

Наведені факти свідчать, що в нових умовах спостерігалося значне піднесення національної свідомості українців, яке проявилося в масових мітингах, демонстраціях, прийнятті політичних рішень про підтримку новопроголошеній Українській державі, українізації православ’я. Заяви, про співробітництво з Німеччиною можна віднести або до політичної короткозорості українських діячів, або ж, свідомого кроку, який мав запобігти передчасним репресіям зі сторони окупаційної влади. Очевидно, що остання, залишаючись на цьому етапі спостерігачем, була стурбована активним проявом українського національного піднесення.

Розвиток освіти

Розвинута, але ідеологічно спрямована система освіти, яка залишилася в спадок від радянської влади, потребувала відновлення та реформування. Українські громадсько-політичні діячі, оунівські організації приділяли важливу увагу школі та освіті загалом, вбачаючи в ній, як і більшовики, перш за  все засіб формування громадянина. У зв’язку з тим, що початок окупації припав на літо, основна увага громадськості та влади була зосереджена на розвиток системи просвітницького руху. Першочерговим завданням було відновлення структури «Просвіти», так як вона була зліквідована ще у 1938 році польською владою.

31 липня відбулися організаційні збори українського громадянства, на яких було вирішено відновити діяльність товариства «Кременецька просвіта». Організовувався збір коштів на друк української книги. Голова ради «Просвіти» обрано І. Власовського, секретарем А. Трачука.[5] Уже у серпні – вересні було створено низку просвітницьких організацій по селах, таких як Рудка, Шпикололоси, Чугалі та інші.[13] З 1 вересня відкрилася бібліотека-читальня при товаристві «Кременецька просвіта», відвідування якої була платна, причому члени «Просвіти» платили удвічі менше.[11]

З наближенням осені першочерговим стало завдання підготовки шкіл повіту до навчального року, та визначення пріоритетних принципів навчання та виховання.

20 серпня відбулася нарада в справі організації шкільництва на 1941/1942 навчальний рік. Доповідачі професор Міляшкевич, Веселовський, Копцевич, Вишневський, Данилевич, Власовський (голова окружного освітнього відділу) розглянули питання організації навчального процесу на 1941/1942 роки та визначили основні принципи побудови української школи що передбачало надання їй національного та релігійного характеру.[10] Слід відмітити, що певній категорії населення це не сподобалося, перш за все представникам російської еміграції, про що згадує все той же Кравченко-Бережной у своєму щоденнику. Перший день навчання у 1941/1942 навчальному роках: «…Зібралися ми в школі до 8 годин… а потім нас погнали як баранів до церкви. Причому директор Веселовський… сказав:    - Учні, які належать не до православної віри, можуть, якщо хочуть, залишитися. Православні ідуть обов’язково…»[17]

Початок нового навчального року було заплановано на 22 вересня.

Напередодні, 14 вересня, відбувся з’їзд керівників і вчителів. В Кременецькому повіті до роботи були готові 174 школи, з них 139 початкових, 35 вищих початкових, гімназія та дві фахові середні: рільничо - лісова в Білокриниці[Рис. 2.9] та слюсарна у Вишнівці.[15]

Студенти лісової школи у Білокриниці. Курс 1941/1942 років навчання, березень 1942 року.

При окружному відділі освіти було утворено шкільний інспекторіат, який відав особовим складом учителів та мережею загальноосвітніх і технічних закладів.[14]

Якщо по селах початкові школи ще певний період часу зуміли протриматися за рахунок самофінансування, яке здійснювали батьки учнів, то у місті в листопаді – грудні 1941 року вищі школи, гімназія та фахові середні школи були закриті окупаційною владою під приводом відсутністю палива та морозів. «Німцям розумні українці були не потрібні».[32]

Аналіз даних фактів свідчить, що була здійснена спроба сформувати систему закладів освіти, яка б крім освітніх функцій виконувала роль виховання свідомого патріота України. Але досить швидко німецька влада прикрила більшість навчальних закладів та прагнула перетворити їх на установи, які б надавали елементарні знання, необхідні українцям лише як працівникам.

Діяльність українських правоохоронних органів

Формування українських правоохоронних органів з точки зору тодішніх діячів національного руху передбачало перед собою кілька завдань. Перше, це дійсне наведення порядку та законності на територіях, окупованих Німеччиною. По – друге, і основне, українська міліція мала стати певною мірою праобразом та ядром майбутньої української армії – союзника німців в час війни з Радянським Союзом, в умовах коли німецький політичний провід не дав чіткої відповіді в цьому питанні. «Ми ніяк не могли повірити, що німцям не буде непотрібна не тільки самостійна Україна, а і українська армія, яка була б готова проливати кров у боротьбі з більшовиками».[23]

Після проголошення 30 червня 1941 року «Акту про відновлення української державності» центральним проводом ОУН було видано розпорядження, що при чисельності осередку три чоловіки, два іде в українську армію, а один залишається на місці. Цією роботою керували підрайонові. Медична комісія у Кременці, яка розташовувалася у приміщенні колишнього ліцею, відбирала здорових юнаків ростом на нижче 170 сантиметрів. З Кременеччини у Рівне, де під керівництвом полковника Леоніда Ступницького творився відділ ім. Холодного Яру, прибуло до трьох сотень чоловік. Але у листопаді місяці, коли цей відділ перейшов у пряме підпорядкування німецької влади та почав виконувати поліційні функції, у своїй більшості розійшовся по домівках.[19]

З метою здійснення військової підготовки на території Кременеччини наприкінці липня було складено реєстр із українців – колишніх старшин і підстаршин.[7] А 19 серпня у Кременці відбувся з’їзд вояків армії УНР періоду визвольних змагань 1917 – 1921  років.[13] Все це мало створити певною мірою кадрову базу при формуванні військових підрозділів.

Але більшою мірою формування міліційних підрозділів відбувалося спонтанно. Молоді хлопці у період проходження лінії фронту збирали зброю, а благо її було в цей час достатньо, та ховали її в надійному місці.[22] Про масовість цих дій свідчить заувага із статті «Кременецького вісника» про святкування Свята державності у Вишнівці, коли було дано залп з двохсот гвинтівок.[7] Після того, коли провід у командуванні міліцією зайняли оунівці, справа набрала більш чіткого організаційного характеру. Кременецький підрозділ був під управою «мельниківців» в особі М. Медведського(Хрона).

Створювалася українська поліція і в селах вона носила жовто-блакитні пов’язки на правій руці з написом «міліція».[37] В структурному відношенні вона наслідувала адміністративну систему управління, та підлягала обласним, окружним та районовим керівникам.

Як приклад діяльності районового підрозділу міліції наведу приклад Великобережецької.

«В Бережцях була організована з добровольців українська поліція, яка підпорядковувалася, безпосереднь, начальникові районової управи, та по його особистих розпорядженнях і вказівках наводила громадянський порядок у районі (до його складу входило 11 сіл – прим. авт.).

Комендантом районової поліції назначили Попілевича Сергія з Млиновець, заступником Лавренюка Федора з Гаїв.

Всіх поліціянтів було десять – дванадцять. Це були молоді енергійні хлопці з до околичних сіл. З Гради двох, з Бережець кількох, з Млиновець трьох, з Підлісець, з Куликова…» В більшості випадків на ніч їздили додому, звідки і запасалися продуктами. Платня була десь в розмірі 700 українських карбованців, які прирівнювалися до німецьких марок у співвідношенні один до десяти. Це було практично символічно. Одягнуті були у трофейну військову форму, яку самі ж вимінювали на базарі на продукти, в більшості ще польської армії. Практично всі пошили собі «мазепанки» - кашкети з однострою УСС.

Зранку усіх розподіляли по різних вартах: кого в управу, на мости, на зв’язок, на чергування. Решта була у резерві.»[23]

Якщо на західній Кременеччині було спокійніше, то територію Шумських лісів більшовики вирішили використати для формування своєї партизанської бази, закидаючи туди диверсантів. Це призводило до частих перестрілок між міліцією та ними, причому з обох сторін були жертви.[11]

Одночасно виконуючи свої безпосередні обов’язки, міліціонери досить часто проявляли свої антипатії стосовно певних категорій населення.

«Стояв у черзі за хлібом. Хліб отримати практично неможливо,… В черзі стоїть єврей, він близько… Підходить «міліціонер» і ставить його в кінець черги. Проходить півгодини і це повторюється. В кінці кінців він іде додому, де верещать голодні діти.»[17]

Через деякий час німці заборонили носити українській міліції жовто-блакитні пов’язки, а замість них почепили білі з написом «шуцман» і німецькою круглою печаттю. У селах міліцію заборонили і приказали здати зброю, яку вона мала. Для вигляду кілька гвинтівок віддали, а більшу частину зброї хлопці заховали.[37] З часом певна частина українців з «шуцманів» вийшла, залишивши тих, хто там був з наказу проводу ОУН (між іншим, у березні 1943 року вони організовано перейшли у «партизанку»), або хто шукав власної вигоди. З цього часу термін «міліція» був замінений на «поліція».[23, Рис. 2.10.]

Відділ української поліції з невідомого села на території Кременецького комісаріату.

Разом із відділами міліції на селах було закладено осередки молодіжно - патріотичного товариства «Січ». Вступ до «Січі» був добровільним, але військовий вишкіл допризовників обов’язковим. Заняття проводилися з ними щодня по кілька годин. Займалися з ними військові інструктори з окружної військової управи, яка існувала певний період часу. Як правило це були особи, які перебуваючи в лавах Армії УНР або польської досягали певних чинів. Основною структурою січовиків була сотня, яка ділилася на чоти, а чоти на рої. Німці досить швидко припинили діяльність цієї організації, але вишкіл таємно проводився і далі: в майбутньому в більшості випадків січовики склали основу боївок двох напрямків ОУН.[23]

Таким чином, уже на перших порах почалося формування української армії та міліції, які мали стати необхідним атрибутом відновленої Української держави. Попри готовність надати свою допомогу німецькій армії у війні проти радянського Союзу, воєнізовані формування українців були досить швидко розпущені або взяті під безпосереднє німецьке управління. Це був ще один акт «щирості» німецької влади щодо прагнення українців створити власну державу.

Зміна курсу німецької окупаційної адміністрації щодо українського національного руху

Перші репресії

Все вищезгадане зверху може сформувати уявлення про період липня – вересня 1941 року як період «золотого спокою» у стосунках між українцями та німецькою владою. Насправді це досить сильно суперечить правді. Уже практично з перших днів німецької окупації у місті почало діяти гестапо, один із каральних органів окупантів. Перша хвиля арештів пройшла в ніч з 6 на 7 липня, під яку потрапили більше трьохсот чоловік.[26] У місті була проведена «чистка» серед інтелігенції, колишніх працівників юстиції, прокуратури, правоохоронних органів, радянських активістів. Попередньо ту чи іншу особу викликали у дім зв’язку громадянських організацій[11] та протягом кількох днів застосовували щодо них тортури. Після кількох днів допиту, заарештованих виводили до Хрестової гори та розстрілювали, причому масові розстріли відбулися 31 липня солдатами СД практично не криючись. Кількість жертв, за деякими даними, сягала до двох тисяч чоловік.[20] В ході роботи комісії, по виявлені злочинів нацистського окупаційного режиму, було виявлено по горі двадцять загальних могил.[26] Таким чином нова влада хотіла обезголовити інтелектуальну частину міста та посіяти в ній страх перед розплатою. Особливістю даного терору було те, що основна частина жертв була не українцями, а поляками, росіянами, євреями. Це сформувало кілька міфів про злочини гестапівців: перший, що у розстрілах був задіяний підрозділ «Нахтігаль», і другий, що арешти велися на основі списку, складеним керівником Кременецької окружної управи Міщеною.[34] Стосовно першого міфу, то «Нахтігаль» дійсно був у Кременці, але уже взимку 1943 року, по поверненню на Україну з Білорусії по закінченню контракту з німецькою військовою адміністрацією, а отже участі у кривавих подіях літа 1941 року прийняти не міг фізично. Стосовно списку, то він в дійсності був, що визнавав сам Міщена, але він його передав по партійній лінії керівництву ОУН(б), і формувався за принципом не сприйняття даними особами тактики та принципів діяльності «бандерівців».[22] Разом з тим, навіть наявність списку не є доказом причетності Міщени до розстрілів, так як список утричі більший за кількість реальних жертв. Та і практики ліквідації своїх політичних опонентів німецькими руками на території Кременеччини не було зафіксовано на протязі всього періоду німецької окупації.

Таким чином репресивна політика стосовно певних категорій населення почала проводитися уже з перших днів окупації. Незважаючи на те, що кількість жертв було досить така масовим, воно не викликало активного спротиву місцевого українського населення. По – перше, німецький військовий механізм у цей час здавався практично бездоганним, що робило безперспективним будь - які виступи проти нього. По – друге, воно зачепило, в своїй більшості неукраїнське населення, що багато хто сприйняв як винищення потенційних ворогів на шляху до розбудови Української держави.

 

Заборона українського національного руху

Не були безхмарними і стосунки українців, які лояльно сприйняли нову владу, із самою владою. Прикладом цього є окремі факти із щоденника Кравченка - Бережного, які хоча подані із саркастичним присмаком, але досить наочно.

«Кілька днів тому був заарештований місцевий «діяч». Його випустили в цей же день в повному порядку, не рахуючи чотирьох вибитих зубів. І наказано було явитися на наступний день в цей же час. Напевно, за отриманням нової «порції». Сьогодні справа пішла ще дальше. Вийшов на вулицю, дивлюся – висить величезне оголошення червоними літерами. Виглядає воно приблизно так: «З часу приїзду німецької поліції безпеки гестапо вся поліцейська влада у місті належить їй, всілякі місцеві поліції та міліції не мають жодної поліцейської влади.»

«Ростислав бачив, як німці збили місцевого «міліціонера» до на пів смерті і стікання кров’ю. Він не за їх смаком керував у черзі. Причому вони обізвали його українською свинею… Нажили собі ще одного ворога, якщо його не розстріляють.»[17]

Таким чином, навіть у своєму сарказмі, автор спогадів бачив досить непрості стосунки між німецькою адміністрацією та українським рухом, і логічно зауважував, що вони не можуть у такому руслі протягнутися довго.

В дійсності, 14 вересня 1941 року, у місцевій газеті «Кременецький вісник» було надруковано розпорядження рейхскомісара України Коха та гебітскомісара Кременця Міллера про заборону партій, товариств та зібрань.

«Кременець і його 12 районів є німецьким комісаріатом. Фюрер … призначив окружним комісаром державного радника Фріца Міллера.

Окружний комісар є носієм офіціального розпорядження та керівництва. Він собі добирає співпрацівників з - поміж українського населення.

Поза ним не сміють існувати ніякі політичні партії, товариства або рухи державного значення.

Його розпорядження є наказом. Той хто не застосується до тих розпоряджень, ігнорує їх, або не виконує, буде покараний.

…зібрання союзів, партій або будь - яких політичних напрямів заборонені… Той, хто з осіб або груп самовільно виступає проти українського населення, а також спробує на нього односторонньо політично впливати, тим самим виступає проти влади окружного комісара і за це буде мати кару смерті або тюремне ув’язнення не менше 10 місяців. Така кара передбачається тим, хто самовільно виступає проти російських і польських народних груп. А також проти німців…

Кременець, 11 вересня 1941 р.

Окружний комісар Міллер, державний радник»[15]

Це автоматично заганяло українські патріотичні самостійницькі сили у підпілля та робило неможливим самостійницьку діяльність органів місцевого самоврядування. Особливо цікавим є останній пункт витягу з розпорядження, за яким, практично, російські та польські громади потрапляли під безпосередній захист німецької окупаційної влади у протистоянні із українцями.

Запровадження наприкінці вересня системи ляндвіртів, призвело до тотальних грабунків та репресій щодо мирного населення. Почалися переслідування членів ОУН і українців. Відповідь не забарилася. «На знак протесту за арештований провід почалися акції проти німців. У Бережцях розстріляно ляндвіртів, які зібралися з Кременецького повіту на нараду. Одначе пустили чутки, що це зробили совєтські партизани (виконавці акту були одягнуті у шоломи радянських парашутистів), щоб не дати приводу німцям для репресій щодо селян та арештів українців, які працювали в адміністрації і українській поліції.»[37] Характерно, що безпосереднім керівником та виконавцем цієї акції був Данилюк Антон, службовець німецького гестапо, а в майбутньому надрайоновий ОУН на Кременеччині з питань ідеології.

Отже на середину вересня 1941 року нацистська політика щодо українців дійшла до логічного завершення: будь - які прояви українського національного життя, самостійна діяльність органів місцевого самоврядування, функціонування українських воєнізованих сил оголошувалося поза законом. Кременеччина перетворювалася на звичайну частину колонії Третього Рейху – комісаріат у складі рейхскомісаріату Україна. Почався новий етап німецько - українських відносин, який перейшов у площину конфронтації та боротьби.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛА

 

1. Адамович Валентина. На поклик волі. – Кременець, 1997.

2. Білас Іван. Репресивно - каральна система в Україні у 1918 – 1953 роках. Книга друга. – Київ, Либідь – Військо України, 1994

3. Галевич Василь Великі Млинівці/ історично – краєзнавчий нарис – Кременець, 2007

4. Державний архів Тернопільської області. Р – 56, О. 1., Кременецький вісник, 1 число, 1 серпня 1941 року.

5. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 2 число, 6 серпня 1941 року.

6. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 3 число, 9 серпня 1941 року.

7. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 4 число, 14 серпня 1941 року.

8. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 5 число, 17 серпня 1941 року.

9. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 6 число, 21 серпня 1941 року.

10. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 7 число 24 серпня 1941 року.

11. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 8 число, 28 серпня 1941 року.

12. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 9 число, 31 серпня 1941 року.

13. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 10 число, 4 вересня 1941 року.

14. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 12 число, 11 вересня 1941 року.

15. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 13 число, 14 вересня 1941 року.

16. ДАТО, Р – 56, О. 1., Кременецький вісник 14 число, 18 вересня 1941 року.

17. Кравченко - Бережной Роман Александрович. Мой ХХ век. – Інтернет -версія.

18. Красевич Юрій. Від ОУН, УПА до святого престолу. – Тернопіль, 2001.

19. Крем’янчанка Н. Було в матері три сини. – Тернопіль, СМП «Астон», 1999

20. Майоров В. За покликом серця. – Діалог, № 32, 1996 р.

21. Матеріали з фондів Кременецького краєзнавчого музею. Спогади  Буйницької М. П. – записані 2006 року науковим співробітником музею Солов’єм О. Г.

22. Мєдвєдєв Сергій, Савчук Віталій Великий перелом – Кременець, 2008

23. Підмурний Василь, Спогади/рукопис, зошит 1. – уродженець с. Града Кременецького р-ну

24. Платіжне повідомлення № 4660. Із приватного архіву Мєдвєдєва С. О.

25. Раєвський С. Крижі у полум’ї війни – Діалог, 14 травня 2005 р.

26. Сєніна Т. Забуттю не підлягає – Прапор перемоги,

27. Сойка Іван Характеристика часу німецької окупації 1941 – 44 рр. на тлі окремих фактів. – Літопис Волині

28. Спогади Козловської(Серга) Д.І., м. Кременець, записано Медвєдєвим Сергієм 2002 р.

29. Спогади Олександра Мазура, 1920 року народження, жителя с. Залісці – записано Медвєдєвим С.О. 2002 року.

30. Спогади Обаля Андрія. жителя смт. Вишнівець – матеріали Музею жертв тоталітаризму у м. Кременці

31. Спогади Томчук – Медведчук Лариси Сергіївни, 1927 року народження, с. Підлісці – записано Савчук В.М. 2005 року.

32. Спогади Туницького В.Т. м. Кременець, записано Мєдвєдєвим Сергієм   2002 р.

33. Спогади Мандзій Іов Васильович, 1920 року народження, с. Залісці Кременецького р-ну, - записано Савчук В.М. 2008 року

34. Трагедія єврейського народу на Кременеччині. Пошуково - дослідницька робота учнів Кременецької загальноосвітньої школи – інтернату І – ІІІ ступенів. Керівник Тимощук Н.Л.

35. Трачук А. Періодика на Волині в рр. 1941 – 44. – Літопис Волині, №3, 1956.

36. Черняк О., Куза М. На поклик волі/ 2.На підступах до міста. – Прапор перемоги, №68, 1986.

37. Чорнобай Микола Якович, Спогади/рукопис, 1922 року народження, с. Підлісці.

 

 

 

 

 

 

Останнє оновлення на Середа, 14 грудня 2011, 16:49